Ювілейний Берлінський кінофестиваль пройшов під здивованим поглядом професійного глядача... І завершився законним вибором кращого з гіршого. Настільки слабку програму на престижному кінофестивалі, напевно, важко було й уявити. Але, як мовиться, трапляється й таке. Точкова присутність України в Берліні з короткометражним фільмом Мирослава Слабошпицького «Глухота» обмежилася лише участю. Конкурентоспроможна робота у, мабуть, найцікавішій програмі фестивалю залишилася без нагород. Але після спірного «Діагнозу», з яким у 2009-му Слабошпицький входив у фестивальні води, можна порадіти з приводу прогресу режисера та якості короткометражки з найбільш некінематографічної країни.

Певна річ, ніхто не застрахований від поразок і слабкої організації процесу (слабкої - у творчій частині; зазвичай і з логістикою, і з якістю показів, і з регулярними поставками зірок на Берлінале усе пристойно). Але цього року менеджменські таланти директора фестивалю Дітера Коссліка перетворили артистичну подію на туристичну. Берлінський кінофестиваль продемонстрував уміння німців пожвавити дозвілля і бюджет міста в найнекомфортніший для розваг час. Берлінале виконує роль зазивача і гіда по ілюзорних світах. На будь-який смак масового споживача, котрий чекає від фестивального кіно екзотики, національних стандартів і банальних одкровень. Саме тому люди сплять у довгих чергах за квитками, ущерть заповнюють зали міських кінотеатрів і дивляться картини до останніх титрів. Пряма протилежність тому, що відбувається з вітчизняними кінофорумами, де на альтернативне комерційному мейнстриму кіно ніхто не хоче йти. У Берліні ж так звану альтернативу та авторський погляд давно навчилися продавати. Тут проблеми у сферах сексу, політики та релігії залишаються головними фішками, на які ставить західний світ у грі з інтересами суспільства споживання. Цього року авторитетне журі вирішило поставити на релігію і присудило «Золотого ведмедя» картині «Мед». Фільмом про маленького сина збирача меду турецький режисер Семіх Капланоглу поставив крапку у своїй трилогії «Юсуф», названій за іменем героя, про якого знято його попередні локально-фестивальні картини «Яйце» і «Молоко», - вони змагалися, наприклад, у конкурсі Венеціанського фестивалю у 2008-му. Закономірно, що свої голоси на користь «Меду» віддало також екуменічне журі, котре, як відомо, преміює фільми з високим релігійним звучанням. Усі інші нагороди журі розділило за принципом «нікого не скривдити і виглядати професійно».

Основною причиною зниження якості програм Берлінале називають роздутість фестивалю. Він розповзається по швах від неймовірної кількості фільмів, які навіть теоретично подивитися неможливо. Берлінале намагається втиснути в 10-денну програму і мистецтво, і бізнес, і кування нових кадрів. Відбірники фільмів, фаховий рівень яких останніми роками помітно впав, не можуть уловити нову, можливо не існуючу, генеральну лінію Берлінале і пропонують демократизм на широку ногу: геополітика понад усе. Особливо через це страждає головний конкурс, який у 2010 році не залишив після себе жодного фільму, який би «забрав» надовго. Якщо не брати до уваги скандального національного колоса «Єврей Зюсс: злет і падіння». По-голлівудськи скроєна історична драма про створення хіта фашистської пропаганди - забороненого після Другої світової війни до показу фільму «Єврей Зюсс» - була головним козирем німців у боротьбі за «Ведмедя» і теоретично могла б стати дуже мудрим і хорошим фільмом, якби режисерові Оскару Рьолеру не забракло таланту, смаку і такту. Додивитися до кінця цю незграбну бюргерську клоунаду на екрані з надміром пристрастей і сексу може тільки фахівець задля аналізу, наскільки погане кіно можна зробити на хорошому матеріалі.

Особливі ставки робилися на загадковість російської душі, яку розкривав у своєму останньому фільмі «Як я провів цим літом» Олексій Попогребський. Двоє працівників метеорологічної станції на Чукотці - досвідчений профі і молодий стажист - отримують для зав'язки дії невиразний конфлікт (молодий не зважується сказати начальникові про загибель його сім'ї), і далі починається ланцюжок малопереконливих вчинків і стосунків, які коливаються в рамках репрезентації національного характеру і роману-виховання. Третій герой цієї історії - байдужа і сувора природа полярного краю - вдало «просів» під фестивальну кон'юнктуру. «Фотографії пейзажів Чукотки нагадали мені «Солярис» Тарковського» - так розпочав свою прес-конференцію Попогребський. Незважаючи на те, що прес-показ фільму глядач залишав масово, відпускаючи в кулуарах уїдливі зауваження, а на зустріч з авторами прийшли виключно російськомовні представники преси, обидва актори - Григорій Добригін і Сергій Пускепаліс та оператор Павло Костомаров отримали «Срібного ведмедя». Відповідь, чи допоможе їм це просунути свій фільм у вітчизняні маси, незабаром дізнаємося. А от думка українського режисера і продюсера Володимира Тихого: «Картина справляє враження халтурно зробленого фільму з репертуару радянських часів кіностудії для дітей і юнацтва ім. Горького.

Тут бракує лише патріотичної лінії та сюжетів з великої землі для більшого контрасту і підсилення подвигу полярників. Такі фільми колись повертали на доробку, перезнімання і на виході отримували добротний глядацький фільм». Тим часом очевидно, що тема людини і природи виявилася близькою і зрозумілою голові журі режисеру Вернеру Херцогу.

Одним з об'єктивних лідерів конкурсу була румунська картина дебютанта Флоріна Сербана «Якщо я хочу насвистувати, я насвистую», яка отримала Гран-прі від журі і спецприз пам'яті засновника Берлінале Альфреда Бауера. Феномен злету румунського кіно останніми роками збурює фестивалі і вносить у прісну європейську індустрію нерв, жорсткість, злу іронію і якісний драматургічний конфлікт. Так, дуже міцна драма про вихованця колонії неповнолітніх, котрий одного чудового дня здійснює відчайдушний вчинок, була лідером і кінокритичних опитувань, і глядацьких симпатій. Сербан зняв її за п'єсою свого друга драматурга Андреа Валеана і ризикнув задіяти у стрічці справжнє підліткове середовище інтернату. Фільм вийшов живий, емоційний, пронизливий і нічим не поступається «400 ударам» Трюффо. Як на мене, режисерові-початківцю не зайвим був би й законний приз за професію, але тут у фестивалів, як правило, діє принцип «за вислугу років». Нагородити було вирішено швейцарського «самітника» Романа Поланського, котрий закінчував під домашнім арештом свій політичний детективний трилер «Письменник-привид». Ігри сильних світу цього, алюзії на союз Тоні Блера і Буша-молодшого, маленький пішак у великій грі, яким стає герой Евана Макгрегора, плюс Пірс Броснан у ролі опального прем'єр-міністра... Усе разом - упізнаваний тривожний стиль Поланського, ні в плюс, ні в мінус його режисерській майстерності. З таким самим успіхом приз можна було б розділити і з іншим славетним конкурсантом - китайцем Джаном Імоу, котрий привіз до Берліна римейк раннього фільму братів Коенів «Проста кров». Детективна незграбність «Жінка, пістолет і локшина» - чудовий приклад того, як хороший режисер може якісно робити нудні фільми. Абсолютно прісним, хоча ні назва, ні жанр того не обіцяли, виявився й фільм дворазового володаря «Срібного ведмедя» Майкла Уїнтерботтома «Вбивця в мені». Ковбойському стилю оклахомських законників, насамперед шерифа-убивці, тут приділено набагато більше уваги, ніж грі акторів Кейсі Афлека і Джессіки Альби. Загалом американські зірки і фільми з їхньою участю не потрапляють під приціл журі. Вони, швидше, приманка для фестивальних ньюзмейкерів і пересічного глядача. Не дивно, що присутність останнього спільного опусу Ді Капріо і Скорсезе «Острів проклятих», що демонструвався нарівні з конкурсними стрічками, - усього лиш етап піар-розкрутки картини. Єдиній американській стрічці «Діти завжди праві» та її авторові з українськими ім'ям і корінням Лізі Холоденко дістався знаменитий ведмедик Тедді від журі сексуальних меншин - за красиву казку про ідеальну лесбійську сім'ю. Взагалі, дуже тішить, як класифікують американський авторський кінематограф у Берліні.

По суті це стиснуті в півтори години серіальні сюжети, де сентименти заміняють героям прозріння. Хоча подібну сентиментальність у китайській упаковці прийняли на ура - призом за сценарій фільму «Разом у розлуці» режисер Ван Чуанань підтвердив свій успіх трирічної давності. Безпрограшна у його виконанні формула любовного трикутника в 2007-му взяла «Золотого ведмедя» за «Весілля Туї». У новому фільмі герої трохи старші, але мелодраматизм від цього тільки міцнішає. Що можна сказати і про сам фестиваль, який до 60 років виріс з усіх модних ексцентричних вдяганок і перетворився на такого собі законсервованого старого буркотуна, котрий іноді, схаменувшись, згадує, що потрібно підтримувати марку прогресивного авторського кінофестивалю. Але чим простіше, тим краще.

Ольга Клінгенберг, Берлін, для тижневика «Дзеркало тижня»

Фото - «Дзеркадо тижня»