Справжнім «хітом» минулого телетижня стало прощальне інтерв'ю президента, який йде. Віктор Андрійович Ющенко дав зрозуміти публіці, що він дуже розчарований українським народом, який не виправдав його надій, виявився негідним свого лідера.

А де ж був гарант?

Звичайно ж, у п'ятирічній президентській каденції В.А. Ющенка (на його погляд) не було жодних помилок і промахів, жодних підстав для жалю. Це лише в Південній Кореї з її дещо кращими економічними показниками, ніж в Україні, глави держави, які йдуть, публічно каються перед народом за все, що не зробили або зробили погано. Мабуть, мають підстави. Наш же гарант Конституції своєю непогрішимістю міг би перевершити навіть Папу Римського, коли б не прикра кадрова помилка - призначення на прем'єрську посаду Юлії Тимошенко. Це єдиний огріх у роботі, який визнав (і в цьому випадку досить щиро) Віктор Андрійович.

Довго і ѓрунтовно докоряв він українських громадян у дефіциті патріотизму, замість того, щоб відповісти на запитання, чи стала Україна за п'ять років перебування Ющенка в президентському кріслі сильнішою і стійкішою, чи підвищився рівень національної безпеки, чи зміцнилася оборона, геополітичні позиції. Не відповів президент також, чому він віддав перевагу як наступнику Віктору Федоровичу, доволі посприявши його перемозі, а не Юлії Володимирівні, кинувши лише фразу: «Я за Януковича не голосував». А й не треба було, не було в цьому жодної потреби. Досить було активної протидії виборчій кампанії прем'єра. У своєму звичайному, тобто безвідповідальному стилі, В.А. Ющенко оголосив: «Вихід Януковича і Тимошенко до другого туру - це найуспішніший проект Москви з 1991 року».

А де ж був гарант? Чому допустив? Чому за допомогою СБУ та Генеральної прокуратури не викрив? Чому був у ролі байдужого спостерігача? Загалом, можна лише нагадати В.А. Ющенку слова Самуеля Клементса, відомого більше як Марк Твен: «Якщо уряду не пощастило з народом, то йому залишається лише пошукати собі інший народ».

Тим часом на очах іншого народу російський телеканал «Вести» знову викривав «фашизм» в Україні. Нічого оригінального: демонстрація відеоряду з приклеєним «правильним» текстом. Зрозуміти, хто конкретно фігурує на екрані, було неможливо, що давало повну свободу цілеспрямованій фантазії московських телекоментаторів. Якісь суб'єкти простували (у 40-і роки минулого століття) під стягами з нацистськими свастиками. Це - соратники Степана Бандери, стверджував «правильний» голос за кадром... Щоправда, були й деякі новації. Зокрема, у «Вестях» з'явився український генерал Геннадій Москаль, який однозначно засудив присвоєння звання Героя України лідеру ОУН(р), заявивши, що президент Ющенко міг із таким самим успіхом присвоїти його нацистському гауляйтеру України Еріху Коху. Яким таємничим чином проникла в генеральську голову ідея ототожнити нацистського намісника рейхскомісаріату «Україна», якого партайгеноссе за особливий садизм ласкаво називали «маленький Сталін», з керівником (у вказаний момент більш ідеологічним і символічним, ніж організаційним) руху опору гітлеризму і сталінізму, залишається загадкою.

Не обтяжений історичною ерудицією міліційний начальник випалив: «Бандера робив те ж саме, що й Кох». Як могла що-небудь робити в Україні людина, яка з 1941 по 1944 рік просиділа спочатку в камері берлінської в'язниці, а потім за колючим дротом концтабору Заксенхаузен, - із цим запитанням теж до генерала Москаля. Але все-таки виріс, виріс наш генерал, тепер ось вже й російського телеглядача радує. Кажуть, що в Геннадія Москаля добре виходило ловити злодіїв і бандитів. І чого б людині не займатися своєю справою? А тому, що подібні українські(?) генерали, які розмірковують на досить далекі від їхньої діяльності теми, це справжня знахідка для кремлівського телебачення. Адже наш міліціонер, лаючи Бандеру, таврував насправді президента Віктора Ющенка. А удар, як це часто в нас траплялося, починаючи, як мінімум, із XVI століття, припав по Україні. Адже середній російський телеглядач орієнтується в питаннях української історії навіть гірше, ніж Геннадій Москаль.

Дозволю собі повернутися до прес-конференції В.А. Ющенка. Чомусь згадалися слова сучасника лютневої революції 1917 року і очевидця зречення від престолу Миколи II: «Залишив країну, немов ескадрон здав». Жодного розкаяння, жодного болю і тривоги за подальшу долю України, особисті образи на соратників і противників, переживання виключно про своє майбутнє («Мистецький Арсенал», державна резиденція тощо). Боюся, що В.А. Ющенко так нічого й не зрозумів, не усвідомив, що на карту поставлена не лише його політична кар'єра, а щось набагато більше, незмірно більше...

Що ж, президентське крісло не робить дрібну особистість великою.

Зачароване коло

«Свободи слова» минулого тижня звичайним порядком демонстрували інтелектуальну безвихідь. Це якесь зачароване коло: маячать одні й ті ж самі обличчя, нервово виголошуються штамповані фрази, що стерлися від безконечного вживання, експлуатуються одні й ті ж самі емоції глядацької аудиторії.

Але враховуючи останні зміни в українській політиці, боюся, що найближчим часом «свободи слова» стануть абсолютно «неїстівними». Якби не довелося Шустеру і Кисельову знову пакувати валізи. Або змиритися з професійною деградацією...

А поки і на «Шустер Live», і на «Великій політиці», і на «Свободі слова», і на «Я так думаю» депутати реалізовували себе на свій лад. Один нардеп поділився з присутніми щастям великим: хтось в Європі йому сказав, що завдяки цим виборам Україна «є лідером демократії» у східноєвропейському регіоні. Що ж, політична позиція Європи зрозуміла: ніхто не хоче політичної нестабільності в цій частині континенту, тому всі закрили очі на далеко не бездоганні справи в період виборчої кампанії.

Зрозуміло, не могли обійти балакуни в студії й те, що відбувається у Вищому адміністративному суді. Але складалося враження, що справжнього розбору польотів у БЮТ ще не сталося, нічого глибоко не проаналізовано, висновки не зроблені. Не варто тішити себе надією: голоси Тимошенко - це те, що вона отримала в першому турі, саме ці 25% є її «ядерним» електоратом, а ще 20% - у другому, це ті, хто голосував не за Тимошенко, а проти Януковича. Політики не можуть усвідомити, що виборці навчилися відрізняти щиру боротьбу від імітації, від пози, від вистави. Можна увінчати свою голову ще однією косою й одягнути десять вишиванок, але якщо в місті Павлограді Дніпропетровської області директор підприємства звільняє працівників за те, що вони посміли на роботі спілкуватися українською мовою, і при цьому є видним членом БЮТ... Правильно казав дідусь Ленін (хоча сам ніколи цього не дотримувався): «Краща політика - це чесна політика». Візантійські інтриги можуть бути успішними в тоталітарному або авторитарному суспільстві, при демократії вони призводять до масового розчарування виборців.

Що, власне, і сталося. Є кілька непорушних принципів, що є символом віри для проукраїнського виборця: українська мова як єдина державна й офіційна, виведення до 2017 року іноземних військових баз з України, європейська інтеграція, енергетична та економічна незалежність, повага до національної історії, будівництво потужних збройних сил і ефективних спецслужб. Будь-який відступ від цих принципів буде негайно помічений і покараний патріотичним електоратом.

А навіть маленька брехня породжує велику недовіру...

У «Шустер Live» прозвучала цікава інформація: на сайті президента Російської Федерації Д.А. Медведєва вивішений наказ - провести 9 травня 2010 року військові паради в місті Севастополі, і далі йде низка міст Російської Федерації. Щоправда, стосовно Севастополя є «інжирний листок» у вигляді примітки: «за узгодженням з українською стороною». Здається, це чергове міжнародне хамство, демонстративна зневага до суверенітету України. Ще раз до питання про палку «російсько-українську дружбу»...

Дружба, проте, може бути лише між рівноправними сторонами. У студії ж, як завжди, «дядьки Вітчизни чужої» відстоювали позицію Москви й «виховували» Україну.

Свої претензії до телевізійних шоу озвучив в ефірі мер Львова Андрій Садовий: якби замість політиків до студії запросили експертів, то було б набагато цікавіше і корисніше. Але й Шустер не залишився у боргу, дещо ображено кинувши публіці: якщо ми запросимо експертів, ви ж не дивитиметеся нашу програму, а ось бійки політиків вам завжди в задоволення...

Невже він правий? Проте хочеться вірити, що наш народ усе-таки демос, а не плебс...

Ігор Лосєв, газета «День»

Фото - «День»