Картина Павла Бардіна «Росія 88» уже відзначилася на батьківщині та за її межами. Частіше - на закритих або спеціальних показах, оскільки тема вельми вибухонебезпечна, заборонена в Росії. Це фільм про скінхедів-неофашистів. Про коричневий туман, який, і не зогледишся, може накрити безкрайній березовий ситець російських просторів. Особливих фестивальних заохочень ця стрічка не має. Навіть на нашій недавній «Молодості» її «не відзначили» (а шкода). Творці картини - режисер Павло Бардін і актор Петро Федоров - розповіли «ДТ», як їхня стрічка шукає і знаходить свого глядача.

Той, хто відслідковує тенденції у світовому кінопроцесі, напевно знає, що «Росію 88» представили в 2009-му навіть на Берлінале. Щоправда, не в головному конкурсі, а в «Панорамі». Деякі критики переконані, що для основного конкурсу ця стрічка виявилася аж надто радикальною, оскільки фільм побудований у стилістиці псевдодокументального кіно. Режисер Бардін навмисно імітує головний стилістичний хід: нібито весь кіноматеріал у цій стрічці зняли самі російські скінхеди, щоб донести свої ідеї до широкого кола, виклавши неофашистський ролик на YouTube. Тому стрічка й сприймається як аматорська зйомка - але це спочатку. Потім прорізається щось сентиментальніше: герой-скінхед Штик (Петро Федоров) приголомшений тим, що його сестра закохується в «інородця».

Таким чином, псевдодокументалізм і мелодрама об'єднуються в цій історії, аби відкрити глядачеві, можливо, й невідомі сторінки сучасної Росії. Країни, яка перемогла фашизм, а нині - в деяких аспектах - намагається його ледь не культивувати.

***

- Петре, як «Росія 88» усе-таки знайшла свого глядача?

Петро Федоров. - Скандальна слава цього проекту сприяла тому, що наш фільм у величезній кількості випустили пірати. Зараз він викладений в Інтернеті, його часто скачують. З розкручуванням цього фільму пов'язана наша недавня велика поїздка по Росії. Відвідали близько тридцяти міст із некомерційними показами, а також громадськими дискусіями, де збиралися представники різних верств російського суспільства.

- Що означає - некомерційні покази? Доброчинні, чи що?

Павло Бардін. - Кілька таких показів ми організували самі. Але в основному цим опікувалася компанія «Фронт-лайн» разом зі Спілкою журналістів. Потім підключилося інформагентство «Росбалт». Були покази в Пітері, Барнаулі, Воронежі, Новосибірську, Пермі, Горно-Алтайську. Потім, уже окремо від нас, зробили автопробіг під «прапором» цієї картини - з Вологди на Соловки.

- А дискусії з глядачем були напружені? Траплялися, скажімо, провокації з боку реальних героїв вашої картини, тих-таки скінхедів?

П.Б. - Особливих провокацій не було. Але дискусії показали рівень сучасного глядача.

З певними «претензіями» до нас зверталися тільки під час великих публічних переглядів. Не всі прийняли стилістику стрічки. Я вважаю нормальним, якщо людина висловлює претензії, дотримуючись при цьому правил спілкування.

***

Фільм Бардіна позбавлений сентиментів. У ньому лють, зріз соціуму відтворено з документальною ретельністю - відверто й нещадно.

Кінорежисер-початківець Едик бігає за своїм кумиром з відеокамерою - іноді це прихована зйомка, іноді опитування населення на вулицях і в електричках про те, кому має належати Росія, іноді home video на точці у фашистів в підвалі - туди, куди б нас, причесаних і ліберальних, ніколи не пустили б. Так, імітуючи «живу» відеозйомку, автори створюють ефект присутності глядача в «життєдіяльності» лідера банди Штика.

Похмуре, якщо чесно, життя. Воєнне й незатишне. Сповнене ненависті, самоствердження і боротьби. Життя, де дослівно відтворюють пропагандистські тексти фашистських угруповань, яких повно у відкритому доступі в Інтернеті.

Бардін і команда надихалися реальними агітаційними «художествами» ультраправих - відеороликами, гаслами, програмами. Амуніцію і декор для фільму купували в реальних магазинах. З такою ж самою пристрастю і натхненням Павло Бардін і його продюсер (виконавець головної ролі Петро Федоров) спробували розгледіти ближче людей, які рятують Росію від «чурок».

***

- Павле, в яких умовах ви створювали свій фільм? Мабуть, у не дуже комфортних?

П.Б. - Швидше, в жорстких. Адже це була й виробнича необхідність. Наша початкова ідея - зняти кіно, яке від творців багато не вимагає, хіба що ентузіазму і професіоналізму. А все, що потрібне було для зйомок саме такого кіно, в нас було. Тому й зняли швидко - за півтора місяця.

- Зважаючи на особливості теми, наскільки законспірованим було саме фільмування? Ви розповідали, як під час зйомок пересувалися в метро при повній амуніції і як вагон, в який ви влетіли «бандою», був шокований - багато хто злякався таких-от «неонаці».

П.Б. - Так чи інакше, все одно всі побачили: це знімальна група, а це - артисти. Ми ні від кого не ховалися, але й нічого особливо не афішували. «Росія 88» - це не підпільне кіно, а просто стихійне. І з не зовсім кіношною організацією процесу. Хоча базові елементи - планування, наприклад, були. Не було освітлювачів. Не було того, без чого в такій темі й такій стилістиці можна обійтися.

- Вам часто дорікають за надуманий фінал.

П.Б. - Я спокійний, якщо ці докори висловлюють тільки кінокритики. Фінал і не міг бути іншим. Оскільки був придуманий на самому початку, а вже потім з'явилася історія. Але навіть деякі кінокритики після перегляду насамперед говорять про емоції. Декому стало страшно після нашого фільму. Він викликав у них і ненависть, і почуття протесту.

- У мене, наприклад, після картини виникло відчуття, ніби мені надавали ляпасів.

П.Б. - Якщо таке відчуття виникає - це перемога. А претензії щодо деталей - для мене це не важливо.

- З документальною стилістикою ви визначилися ще на рівні сценарію? Упевнена, якби була оболонка звичайного художнього фільму, то «Росія 88» не викликала б такого разючого ефекту.

П.Б. - Якраз для досягнення саме такого ефекту документальний прийом і повинен працювати. Це форма присутності глядача в конкретній історії. І вона дозволяє скоротити відстань між залом і екраном. Часто в мене запитують: чому не просто зйомка, а зйомка від імені режисера-аматора - ніби це я сам? Але в мене ідентифікація не з конкретним персонажем. Скоріше зі Штиком. А роль Едика-режисера писалася під реальну людину. Це був чудовий досвід колективного співавторства. Є, правда, й інший підхід - сильні особистості в кіно, такі собі мегаманіпулятори.

***

Звідки ж у Росії ця хвиля неофашистської ідеології? До відповіді картина «Росія 88» підійшла настільки впритул, що вжахнула навіть тих, для кого немає скидок на те, що нацисти в Росії можуть бути художньою вигадкою. Той-таки режисер Бардін каже: «У мене політична шизофренія, я не розумію, чого сьогодні хоче влада. Замість відкритого діалогу - в нас певна система сигналів. І сигнали ці абсолютно різні. З одного боку, Дмитро Медведєв публічно засудив націоналізм. З іншого - нетерпимі висловлювання дозволяють собі великі чиновники на рівні заступника міністра ГУВС. Щодо них можна було б застосувати заходи. Але цього не відбувається. А протистояти цьому можна тільки відкритою дискусією, яка вестиметься в ЗМІ, зокрема й на ТБ. Позиція виконавчої влади повинна бути однозначною - визнання проблеми. Націоналізм - це хвороба, яку необхідно лікувати».

А тим часом фільм, як і раніше, не в прокаті. Він подорожує фестивалями. Резонанс неабиякий. Не тільки завдяки гострій темі, а й такій особливості, як талант творців. Адже, за великим рахунком, «Росія 88» - кіно глядацьке. У ньому є індивідуальна доля в розрізі проблеми сьогодення. Є і неймовірно привабливий герой Штик - сильна особистість, мачо, герой з негативною харизмою. Є гумор і гіркота. І навіть мелодраматичний фінал у дусі «всі померли».

***

- Ситуація в російському незалежному кіно дуже змінилася за останні кілька років. Це кіно сильне й навіть зіркове. Якщо фільми не всі бачили, то імена режисерів уже на слуху.

П.Б. - Що вважати «незалежним» кіно? Якщо виключити людей, які беруть держпідтримку, залишиться дуже тонкий шар - фільми дивні, але цілком мейнстримівські. Але в Росії незалежним називають інше кіно. Частково воно не залежить від глядача, але не залежить і від канонів мейнстриму, від формату телевізійного і дозволяє собі більше, ніж мейджери кінотелевізійні.

Цього року програма «Кінотавра» - суцільно те саме незалежне кіно. Кіно молодих на гострі й незручні теми. Добре, що багато різних режисерів - від Хржановського до Бекмамбетова, від Германа-молодшого до Вирипаєва. Розкид тем, жанрів, варіантів кольорокорекції.

П.Ф. - Таке відчуття, що дали можливість вихлопу. Цікаво, що буде далі? З тим-таки Хлєбніковим чи Вирипаєвим, «Кисень» якого, до речі, мені дуже сподобався.

- Кіно - це магія. Можна прорахувати успіх? Звісно, в тому кіно, де взагалі все прораховується...

П.Б. - Неможливо! У цьому, напевно, і є магія. Я, наприклад, довго був переконаним атеїстом. Але в кіно мимохіть стаєш дуже марновірним. Переважно ця магія - колективна. Коли збирається певна кількість небайдужих людей, їхня спільна енергія набагато вибухонебезпечніша, ніж у кожного індивідуально.

***

Кажуть, у фільму «Росія 88» є серйозні опоненти. Причому в найвпливовіших ешелонах російської влади. І в партії влади, і в адміністрації Медведєва. Деякі критики рознесли «інфу», ніби політверхівку особливо обурила одна сцена: чекаючи «ментів» у своєму підвалі-лігві, скінхеди швиденько перевертають портрет Гітлера, а там - обличчя Володимира Володимировича. Тим часом режисер Бардін упевнений: «Діалог між крайніми правими партіями і партією влади був би корисний для суспільства. Чому «Єдина Росія» не бере участі в дискусіях? Це скидається на боягузтво. І виходить, що націоналістам, не бажаючи того, створюють імідж борців...»

Ілюстрація - кадр із фільму «Росія 88»

«Дзеркало тижня»