Протягом останніх тижнів українські медіа велику увагу приділяють справі про багаторічне знущання над дітьми, що отримала умовну назву «справи педофілів». У зв'язку з цим набуло особливого значення питання правомірності й етичності дій журналістів. Не викликає сумніву, що в цій справі є багато аспектів, що потребують суспільного обговорення. Безперечно, латентне знущання над дітьми, контроль держави за долею всиновлених дітей, неправомірна діяльність осіб, які мають статус недоторканості, порушення у роботі правоохоронних органів є важливими питаннями для суспільства. Замовчування подібної суспільно важливої інформації неприпустиме і призводить до збільшення таких злочинів.

Українські медіа вперше зіткнулися зі скандалом, у якому задіяні всі ці чинники. Звісно, питання адекватності висвітлення цієї складної справи потребує детального вивчення, але деякі оцінки можна дати й тепер. Помітно, що скандал виник під час гострої передвиборної боротьби, і розповсюджена інформація спрямована проти певної політичної сили. Однак світовий досвід свідчить, що якраз під час виборів у громадян є нагода дізнатися більше про політиків. Цілком виправдано, що медіа не стали приховувати цю інформацію через побоювання звинувачень у впливі на виборчий процес. Хочеться зауважити, що високий статус осіб, втягнутих у скандал, дає журналістам додаткові можливості ретельно вивчати їхню роль у цій ганебній справі. Що вища посада, то більше припущень журналіст може висловлювати стосовно дій посадовців, то більшою є його свобода дій. Люди, які мають недоторканість, мають бути найбільш відкритими для критики та повідомлення про їхнє особисте життя. Таку вимогу закріплено в рішеннях Європейського Суду з прав людини, її визнано необхідною для існування демократії. Публікації про політиків можуть бути образливими, шокувати та викликати неспокій, але при цьому вони, з точки зору Європейського Суду, мають право на оприлюднення в демократичному суспільстві (зрозуміло, що віднесення України до демократичних країн може викликати несприйняття, але в 1997 році вона приєдналася до Європейської конвенції про захист прав та основних свобод людини, і тепер рішення Європейського Суду з прав людини є чинними в Україні).

Також Європейський Суд уже розглядав питання про дотримання презумпції невинуватості. Зокрема, суд вважає порушенням презумпції заяви «посадових осіб держави» про вину підозрюваних. Журналісти не належать до категорії осіб, які мають повноваження з обмеження прав і свобод громадянина, і, таким чином, їхні публікації не можуть юридично вплинути на право людини вважатися невинуватою. До речі, саме такої думки дотримуються й російські колеги. Отже, журналісти не можуть бути суб'єктами порушення презумпції невинуватості, а спроби включити їх до кола осіб, які можуть порушити цей принцип, призводять до реального порушення свободи слова та фактичної заборони проведення гострих журналістських розслідувань.

На жаль, замість комплексного підходу до вирішення проблем, що стосуються захисту неповнолітніх, український політикум обрав звичний шлях прийняття необдуманих популістських рішень, що можуть реально обмежувати права і свободи людини. Так, у першому читанні проголосовано за законопроект, який нібито має на меті захист неповнолітніх та покарання за поширення дитячої порнографії. За відсутності чітких критеріїв порнографії, при тотальній недовірі населення до державних органів запропоновані заходи може бути використано для обмеження свободи висловлення та запровадження тотального контролю. Але в будь-якому випадку вони не вирішують проблем знущання над дітьми та покарання винних. Україна вже має сумний досвід існування спеціального державного органу з розмитими функціями та непередбаченими в демократичних суспільствах повноваженнями. Діяльність Національної експертної комісії з питань захисту суспільної моралі є приводом для численних скандалів, але не сприяє поліпшенню морального клімату в суспільстві.

Основні відомості у справі про педофілію поширювалися офіційними особами, і в цьому випадку журналісти не тільки мали право, але й були зобов'язані поширювати такі заяви, бо вони стосувалися справи, що має беззаперечний суспільний інтерес. При цьому журналісти не несуть відповідальності за порушення прав дітей, вчинені цими посадовими особами (зокрема, повідомлення про факт усиновлення).

Але при цьому не може бути виправдання діям журналістів і редакторів тих медіа, які назвали повні імена дітей та розмістили їхні фотографії. Навіть якщо дітей можна було ідентифікувати непрямим шляхом, пряма вказівка на їхні імена та прізвища і розміщення фотографій є неприпустимими за будь-якими кодексами етики та журналістськими стандартами. Водночас було виправданим розміщення медичних довідок (із прихованими прізвищами дітей), які підтверджували серйозність звинувачень, та прізвища головного фігуранта, яке вказувало на зв'язок із політиками.

При цьому, на жаль, журналісти більше переймаються сенсаційністю, і в них, як і в політиків, за дужками залишилися вкрай важливі питання створення системи запобігання знущанню над дітьми та забезпечення прав дітей, що залишилися без батьків. Як відомо, такі випадки в Україні не поодинокі.

Фото - www.planetashkol.ru