Період кінця 2009 - початку 2010 років в історію українського телебачення, ймовірно, ввійде під знаком активного, майже нервового пошуку. Телеканали шукають таланти. Розважальні програми переїздять із міста в місто й на безперервних кастингах віднаходять співаків, танцюристів та народних зірок. Суспільно-політичні ток-шоу ведуть менш динамічний образ життя, вони вважають за краще нікуди не виїздити з «нагрітої» політичними пристрастями столиці (винятком може бути хіба що «Готовий відповідати» на ТРК «Україна») і шукати головний політичний талант країни - президента у Києві. Якщо в зіркових пошуках українські телевізійники успіху досягли, то у випадку з пошуками ідеального президента вже складніше - одні й ті самі «таланти» виступають у наших ефірах.

Утім, трапляються винятки. Якщо не з «талантами», то з ефірами. Минулого тижня «Свобода слова» на ICTV влаштувала ефір-бойкот для політиків. Такий собі передвиборний телевізійний анти-мейнстрім: усі навколо торохкотять про старт виборчої кампанії, а Андрій Куликов запросив до слова науковців, письменників, журналістів, політологів - Мирослава Поповича, Костянтина Матвієнка, Ларису Скорик, Володимира Цибулька та ін. Чи позбавило це програму політики? Ні, від неї, мабуть, неможливо позбавитися (принаймні не у випадку із форматом суспільно-політичного ток-шоу). Чи стала «Свобода слова» від присутності цих персоналій у студії цікавішою та змістовнішою? Безумовно! Чого тільки варті мудро-іронічні висловлювання постійного експерта «Дня», заступника директора Інституту соціології НАНУ Євгена Головахи! З огляду на спектр українських проблем, їхню парадоксальність, суперечливість і навіть безглуздість ситуацій, що виникають у нашій країні, «запальні» програми не потрібно створювати штучно. Навіщо влаштовувати дешеві клоунади, де диригують політичні «шістки», якщо під носом у нас є такі комедійно-драматичні сюжети, та ще й експерти, які можуть їх прокоментувати одночасно іронічно та професійно, зі знанням справи, чітко розставляючи пріоритети?

Недалекими від «правди» були декілька останніх випусків ток-шоу «Я так думаю» з Анною Безулик на «5 каналі».

Нагадаємо, що минулого тижня у студії Арсеній Яценюк і Олександр Чалий обговорювали тему зовнішньої політики України. Традиційні питання (багатовекторності чи принципової не-векторності, або все ж таки моновекторності, а якщо так, то якої спрямованості - західної чи східної, і якою мірою), які зазвичай є безпрограшними для бажаючих заробити собі рейтинг «собачими боями», обговорювалися без істерик, у режимі цивілізованої професійної дискусії за участі професійних дипломатів. У своїй колонці на шпальтах «Телебачення», Ігор Лосєв детальніше звернув увагу на риторику учасників програми, ми ж зосереджуємося на загальному рівні дискусії. Йшлося про те, що в світі, який останнім часом зазнав особливо помітних змін, Україні варто вчитися мислити самостійно, тонко і точно відчувати та реагувати на цивілізаційну еволюцію.

Навряд чи інакше міг виступити Володимир Корнілов, чий політичний «бекграунд» невтомно проривається у відповідні фрази. Так само природно, що Арсеній Яценюк, уражений «бацилою кандидата», часом впадав у передвиборну патетику. Але рівень, повторюся, був.

Компліментів заслуговує передусім ведуча програми Анна Безулик. Тому досі не зрозуміло, навіщо українські канали необачно роздають робочі місця іноземним громадянам. Ведучій суспільно-політичного формату Анні Безулик нічого не бракує: величезний досвід роботи на колись ще адекватному україноцентричному каналі, підкреслена толерантність, яка, втім, не підсолоджує журналістської в'їдливості, чудові модераторські здібності. Одним словом, є все... окрім, як правило, спікерів відповідного рівня в студії. Саме тому «Я так думаю» на своєму старті часом виглядала жалюгідно. Тут передбачено зовсім інший рівень дискусії - між рівними за інтелектом одиницями. Адже очевидно, що на бенефісі клоунів будь-який інтелектуал виглядатиме, як мінімум, безпорадно. Навіть найвправнішому ведучому з цією безпорадністю не впоратися. Саме тому «День» і, зокрема, головний редактор Лариса Івшина наполягають на тому, що українське телебачення має створювати та розвивати розмовні формати, які б дозволяли інтелектуалам висловлюватися, а суспільству - вчитися слухати. Досвід показує, що формат ток-шоу для цього непридатний, його природа зовсім інакша. Потрібні окремі формати.

Євген Головаха в ефірі згаданої «Свободи слова» минулого понеділка зазначив: «...є така суперечність: коли ми запитуємо людей, кого в першу чергу ви слухатиме, вирішуючи проблеми країни, вони не політиків називають, а експертів-інтелектуалів - учених, перш за все. І це вже двадцять років. Дуже дивно: чомусь вони так вважають, але жодного ефекту від цих наших волань і закликів досі немає. От як це ви пояснюєте?». Дозвольте, Євгене Івановичу, висловити свою версію у формі риторичного запитання. Якого ефекту можна очікувати від тих волань і закликів, яких українці не чують? Бо ланка, яка забезпечує двосторонню комунікацію між експертами та суспільством, тобто ЗМІ, зосередилася на односторонній: від політиків до суспільства. Хоча ця тенденція панівна, безумовно, трапляються винятки. І з огляду на те, що часто такі винятки можна спостерігати саме на «5 каналі», свою репліку, щодо необхідності впроваджувати в ефір «інтелектуальні інтерв'ю» ми адресуємо, передусім, цьому каналові. Інакше нова інтелектуальна дискусія, в тому числі і стосовно пріоритетів зовнішньої політики, яку анонсували учасники програми Анни Безулик, і яка має розгорнутися щойно після виборів, ризикує не розпочатися ніколи.

Минулого четверга «Я так думаю» бракувало хіба що істориків. Дискутуючи, учасники програми активно апелювали до часів кучмізму, заглиблюючись в історію не більше, ніж на 20 років. Але ж Україна має цінний досвід, здобутий і до 1991-го. Тим більше, коли йдеться про питання зовнішньої політики.

Підступно вичекавши тиждень, у четвер знову вмикаємо «5-й», аби переконатися, що бали, зараховані програмі Анни Безулик, - не випадковість. Утім виявилося, що про тенденцію говорити зарано. Розмова навколо виборчого процесу загрузла в деталях. Марина Ставнійчук, Роман Зварич та представники Центрвиборчкому надмірно занурилися в питання технічні (на що звернув увагу, зокрема, Юрій Макаров), відтак з діалогу з громадянською позицією програма скотилася в з'ясування технічних особливостей виборчої процедури. Шкода, адже появу регулярного якісного продукту на фоні «замурзаного» інформаційного простору складно було б переоцінити. Надто в умовах такого інтенсивного «пошуку талантів».

Марія Томак, газета «День»

Фото - www.day.kiev.ua