10 вересня медіа поширили «Звернення інтелектуалів, політиків та громадських діячів України до парламентів, урядів і народів світу». Українська інтелігенція закликала країни-гаранти скликати міжнародну конференцію з метою забезпечити реальні гарантії безпеки України, задекларовані Будапештським меморандумом, а керівні органи Європейського Союзу - зайняти чітку та однозначну позицію в питанні забезпечення державного суверенітету України.

22 вересня Львівське відділення Конгресу української інтелігенції виступило із заявою про підтримку Віктора Ющенка на президентських виборах, бо «Ющенко - єдиний, хто розуміє значення культури для розбудови державності».

І нарешті 24 вересня Печерський райсуд Києва заборонив поширення будь-якої недобросовісної реклами щодо діяльності прем'єра Юлії Тимошенко, а 25 вересня стало відомо про намагання Партії регіонів вплинути на формат ток-шоу Савіка Шустера, що спричинило скандал прямо у студії.

Здавалося б, ці події не мають нічого спільного. Але це лише на перший погляд. Насправді, усі три події дуже знакові і відображають той стан, в якому сьогодні перебуває українське суспільство загалом, а в першу чергу, його найактивніша та найчутливіша частина - інтелігенція/інтелектуали. Відповідно, знаковим є також ставлення до цих подій різних суспільних груп та їх ранжування у медіапросторі.

Аби не вдаватися в теоретичні дискусії, зазначу, що у даній статті вживатиму поняття інтелектуал/інтелігент як синоніми та виходитиму із Габермасового їх потрактування.

Отже, інтелектуал, в розумінні Габермаса, повинен першим відчути щось важливе і повинен бути здатним почати непокоїтися через конкретні критичні тенденції уже тоді, коли інші, наче нічого не сталося, продовжують займатися своїми звичними справами.

Активність частини української інтелігенції залишилась непоміченою

І в цьому сенсі звернення української інтелігенції - а серед підписантів письменники Юрій Андрухович та Оксана Забужко, історик Ярослав Грицак, академік Микола Ситник, журналіст Сергій Рахманін та інші, до світової громадськості є дуже важливим.

Хоча парадокс полягає в тому, що, незважаючи на свою знаковість, звернення не стало медіаподією. Про нього лише між іншим згадали у новинах, і воно не стало приводом для дискусії на майданчиках вітчизняних політичних ток-шоу.

Хіба Анна Безулик у програмі «Я так думаю» 24 вересня під час обговорення української безпекової політики спробувала акцентувати увагу на цьому зверненні, проте не зустріла розуміння присутніх у студії політиків та експертів. Та ще окремі газети, як-то «День», влаштували обговорення цього звернення.

А реакція окремих українських політиків на звернення української інтелігенції була дещо несподіваною. Так, спікер Володимир Литвин розкритикував його, оскільки вважає, що міжнародна конференція країн-гарантів не відбудеться. «Слід усвідомити: а що у результаті? Я можу відразу сказати, що жодної конференції не буде. Якщо ми знаємо, що не буде, то навіщо тоді демонструвати безсилля?», - заявив спікер.

Щоправда Литвин забуває, що це політики і парламент, у першу чергу, демонструють своє безсилля. Справді, конференція зараз не відбудеться (і це всі розуміють), оскільки українська влада, яка повним складом пішла на вибори, не готова до цього. Тобто фактично з українського боку просто нікому сідати за стіл переговорів.

Українські інтелектуали хотіли започаткувати діалог, артикулювавши проблему. Мирослав Попович, академік, директор Інституту філософії ім. Григорія Сковороди НАНУ, один із підписантів цього звернення так і назвав його «діалогом між інтелектуалами всіх країн», зазначивши, що «подібний діалог є довготривалою громадською акцією, яка спричинятиме серйозний тиск на уряди і на симпатії населення західних країн».

Якщо окремі кандидати в президенти не розуміють таких елементарних речей, то чи взагалі варто їм кандидувати?

Зрештою, йдеться не лише про населення інших країн та про ставлення до нас. Йдеться і про ставлення нас до світу, про те, наскільки суспільство здатне реагувати на позитивні ініціативи. І це теж важливо. Інтелектуали потребують громадськості - поінформованої, здатної відгукнутися, зауважував Габермас.

Наше суспільство практично не відреагувало на заяву української інтелігенції, по-перше, в силу того, що воно про неї майже нічого не почуло, бо медіа віддали перевагу рейтинговішим подіям. По-друге, воно потроху втрачає «здатність відгукуватися» у силу зростаючої недовіри, у тому числі й до інтелігенції/інтелектуалів.

До речі, треба сказати, що це не перша ініціатива української інтелігенції. Наприкінці липня цього року був оприлюднений відкритий лист (коло підписантів приблизно таке ж) до адміністрації США, урядів і громадськості країн ЄC, в якому українська інтелігенція наголошувала, що Україна може і має зробити свій внесок у безпеку, стабільність і процвітання європейського регіону і є ключовою для подальшого розширення простору свободи і демократії на Сході Європи.

Також автори листа закликали лібералізувати візовий режим з ЄС та Сполученими Штатами, щоб Україна була «реально включена у людський простір Заходу». Адже «тільки у спілкуванні, у широких культурних, інформаційних, наукових, освітніх, фахових обмінах і особистих контактах можна розвинути необхідну довіру, яка стане міцним фундаментом партнерства між нами», - йшлося у відкритому листі.

Європа, на відміну від наших політиків, розуміючи значення громадянського суспільства та віддаючи належне зусиллям інтелектуалів у суспільно-політичних процесах, увічливо відреагувала.

Прес-секретар представництва Єврокомісії в Україні Давид Стулік у відповідь заявив: «Ми завжди раді чути такі думки, коли українські громадяни за європейську інтеграцію, аби наблизити Україну до європейських стандартів. Це те, що допоможе самим українським громадянам».

В «лапах» політики

«Коли споглядають на поведінку інтелектуалів у політиці, першим враженням є те, що вона схожа на поведінку неінтелектуальних людей», - писав у своїй праці «Опій інтелектуалів» французький філософ Реймон Арон.

І хоча ця критика стосувалася французьких інтелектуалів повоєнних років (Арон їх критикував за надмірне толерування комунізму та марксизму), проте актуальність цих слів зберігається і досьогодні.

Прослідкуємо деякі події. 10 вересня президент Віктор Ющенко, виступаючи на відкритті 16 Форуму видавців у Львові, висловив своє занепокоєння відсутністю зв'язку між владою та інтелігенцією, а також закликав інтелігенцію вийти зі свого «штучного гетто».

Президент зазначив, що «влада зобов'язана переосмислити свій зв'язок з інтелігенцією і виробити нову модель стосунків - вдумливу, динамічну, енергійну».

Насправді українські інтелектуали чекали, що нова влада почне «переосмислювати зв'язок» ще у 2005 році і дослухатиметься до конструктивної критики та враховуватиме ініціативи, направлені на розвиток країни.

Натомість, сталося все навпаки: корупційні скандали, кумівство та у багатьох випадках невігластво низки українських чиновників змусило українську інтелігенцію замкнутися у власному «гетто», за виразом Віктора Андрійовича.

Окрім того, це призвело до подрібнення середовища української інтелігенції. Вона розбіглася по різних кутках в силу своїх політичних вподобань та професійних інтересів. І тепер одна частина пише листи міжнародній громадськості, інша виступає з підтримкою того чи іншого кандидата в президенти, ще одна всіх критикує та шукає ворогів.

Вище уже згадувалася заява Львівського відділення КУІну на підтримку Віктора Ющенка. Вона була відзначена лише регіональними медіа. Проте ця подія також відображає певні тенденції, а тому заслуговує на увагу.

Заради справедливості варто зазначити, що підтримки інтелігенції шукав і шукає не лише Віктор Ющенко, але й Юлія Тимошенко, згадайте хоча б її реверанси перед українською діаспорою на зборах Світового конгресу українців 20 серпня цього року.

Тоді ж у ЗМІ була поширена інформація, що Юлія Володимирівна призначила народних депутатів Олега Білоруса та Володимира Яворівського відповідальними за роботу з активістами Світового конгресу українців, Українським конгресовим комітетом Америки та Спілкою українців Британії, направлену на забезпечення її міжнародної підтримки як кандидата на президентську посаду.

І вже питання до самої інтелігенції, чи здатна вона відрізнити довгострокову співпрацю з користю для суспільства від короткотермінових проектів, направлених на утримання чи досягнення влади.

Так, письменник, лауреат Національної премії ім. Шевченка Михайло Слабошпицький вважає, що «українська інтелігенція так і не спромоглася позиціонувати себе як принципово самодостатню суспільну силу й моральний авторитет нації, що автоматично висунуло б її на роль арбітра в боротьбі політичних еліт».

За його словами, навпаки вона «бо розпорошилася по партійних «квартирах», або ж усіма способами підкреслює, що вона, безмежно розчарувавшись у всіх і в усьому, перебуває у принциповій внутрішній еміграції».

Інший письменник, який належить до молодшого покоління, Тарас Прохасько, дорікає українській інтелігенції у її «невідповідності сучасному світові» та у тому, що вона «занурена у парадигми та схеми давнього минулого».

Правда, свою критику він радше направляє на галицьку інтелігенцію, але можна сказати, що вона справедлива і в загальноукраїнському контексті. Яскравим прикладом може бути тут занепад колись потужної організації - Конгресу української інтелігенції, який замість оновити склад за рахунок прогресивної молоді, справді замкнувся у власному «гетто». І дуже прикро, що КУІн почав проявляти активність лише напередодні чергових виборів.

Медіа перемагають інтелектуалів

Роздрібненість середовища українських інтелектуалів можна пояснити не лише політичними чи ідеологічними розбіжностями (що в принципі, не викликає подиву), але й відсутністю спільної платформи для дискусії, недискримінаційної щодо її учасників.

В телеефірі, який охоплює масову аудиторію, голос інтелектуалів звучить занадто тихо, якщо взагалі звучить. Проте, чути голос так званих «медіатичних інтелектуалів», за висловом французького соціолога П'єра Бурдьє (праця «О телевидении и журналистике», вперше вийшла французькою у 1996 році), в образі яких виступають чи-то політики, чи-то самі журналісти, створюючи псевдодискурс.

Бо якщо ви уважно розберете вітчизняні політичні ток-шоу, то побачите, що учасники дискусії практично не слухають один одного, не відповідають на запитання журналістів, вони не обмінюються аргументами один з одним, натомість вони докладають максимум зусиль, аби сподобатися публіці.

Навіть такий проект, як «Великі українці», який начебто мав сприяти конструктивній дискусії інтелектуалів із залученням у неї суспільства, закінчився скандалом.

І скандал у шоу Шустера, який розгорівся днями, - це вже наслідок попередніх подій, які не хотіли помічати медіа, віддаючи перевагу сенсаціям та скандалам.

Пригадайте, адже коли весною з'явився спільний проект Конституції Партії регіонів та БЮТ (від якого вони потім відхрестилися) із сумнозвісною статтею 34-1 (в якій йшлося зокрема про те, що «використання ЗМІ для дезінформації суспільства та в антиконституційних цілях не допускається та карається згідно з законом; засоби масової інформації, які поширюють таку інформацію, за рішенням суду позбавляються ліцензії (дозволу, свідоцтва) без права поновлення»), мало хто вдався до детального аналізу того, що сталося.

Політики тоді це намагалися представити як прикру помилку, яка раптом закралася, і медіа ковтнули це пояснення, смакуючи при цьому закулісними розборками двох мегафракцій. Тепер журналісти дивуються, звідки взялося рішення Печерського суду про заборону негативної реклами уряду Тимошенко, чи тому, що Партія регіонів намагається диктувати свою політику в одному із найбільших політичних ток-шоу країни.

Це все наслідки того, що відбувалося протягом останніх п'яти років у політичному та медіа просторах. І медіа самі цьому спряли. Уже згаданий тут П'єр Бурдьє вважає, що часто вдаючись до вельми сумнівного ранжування подій, ігноруючи одні з них та роздуваючи інші, медіа сприяють встановленню спотвореної форми демократії.

Українська інтелігенція/інтелектуали скажуть своє слово і у цьому випадку - уже розгорілася бурхлива дискусія. Інша справа, чи будуть вони почуті, і чи будуть зроблені висновки зі сказаного.

Сьогодні, українська інтелігенція зробить велику помилку, якщо вона вкотре «розквартирується» по різних політичних таборах. Її місія - у консолідації як власних, так і суспільних, зусиль задля вирішення (або принаймні для створення дискусійної площадки для обговорення) тих нагальних проблем, перед якими стоїть Україна, і до яких все одно доведеться повертатися після виборів.

Діана Дуцик, політичний оглядач УНЦПД, для «Української правди»

Фото - www.pravda.com.ua