Адвокати Віктора Лозинського, Євгена Горбенка і Михайла Ковальського звертаються до ЗМІ з вимогою припинити публічне звинувачення їхніх підзахисних у вчиненні убивства. Про це сказано у зверненні адвокатів до редакцій українських ЗМІ, повідомляє Українська правда.

«Ми закликаємо дотримуватися принципу об'єктивності під час висвітлення подій, що мають місце під час ведення досудового слідства у кримінальній справі (щодо смерті громадянина Олійника)», – йдеться в листі.

Підставою для звернення стали матеріали «Кореспондента», «Української правди», «Дзеркала тижня», «Обозревателя» та «Комсомольской правды в Украине».

Адвокати звинувачують видання «у грубому порушенні немайнових прав» своїх клієнтів через «розповсюдження недостовірної інформації щодо нібито причетності громадян Лозинського, Ковальського та Горбенка до загибелі громадянина Олійника та непідтверджених відомостей про матеріали досудового слідства у цій справі».

За словами адвокатів, журналісти «формують хибне уявлення про кваліфікацію злочину у читачів», перекваліфіковуючи своїми висловами статтю 121, за якою порушено справу, «спричинення умисного тяжкого тілесного ушкодження", на 115 статтю "умисне убивство».

Крім того, адвокати вимагають узгоджувати з Лозинським, Горбенком і Ковальським або з «уповноваженими ними представниками»  використання фотографії «та інші художні твори» із їхніми зображеннями.

Ігор Розкладай, юрист Інституту медіа права, вважає, що журналістам не варто забувати про презумпцію невинуватості, але в той же час визначення публічної людини,  під яке підпадає екс-депутат Лозинський, робить вимогу про узгодження фотозображень  абсурдною.

- Адвокати у своїх вимогах мають рацію, але з деякими застереженнями. Стаття 62 Конституції України чітко засвідчує, що «особа вважається невинуватою у вчиненні злочину  і  не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено  обвинувальним  вироком суду». Це означає, що навіть за «явної» для суспільства вини того ж Лозинського, суд має цю вину підтвердити, адже в сучасних умовах за грамотної інформаційної атаки можна зробити винним кого завгодно. 

Більше питань викликає вимога щодо заборони поширення  фотографії та «перекваліфікування  злочину».  

Якщо звернутися до законодавства України, а саме до ст. 296 Цивільного кодексу України, то ми побачимо, що «ім'я фізичної особи, яка затримана, підозрюється чи обвинувачується у вчиненні злочину, або особи, яка вчинила адміністративне правопорушення, може бути використане (обнародуване) лише в разі набрання законної сили обвинувальним вироком суду щодо неї або винесення постанови у справі про адміністративне правопорушення та в інших випадках, передбачених законом».  

Також, відповідно до ст. 307 ЦК, фізичну особу може бути знято на фото-, кіно-, теле- чи відеоплівку лише за її згодою. Згода особи на знімання її на фото-, кіно-, теле- чи відеоплівку припускається, якщо зйомки проводяться відкрито на вулиці, на зборах, конференціях, мітингах та інших заходах публічного характеру. Фізична особа, яка погодилася на знімання її на фото-, кіно-, теле- чи відеоплівку, може вимагати припинення їх публічного показу в тій частині, яка стосується її особистого життя з відшкодуванням цією особою витрат демонтажу.

Виходячи з цих норм, формально журналісти не мали права розкривати ні імен підозрюваних, ні публікувати їхні фото без їхнього дозволу. Проте є питання щодо статусу цих осіб і переважання суспільного інтересу.  

Так, екс-народний депутат Віктор Лозинський на момент загибелі пана Олійника був народним депутатом України, а отже – публічною особою. І навіть, де-юре втративши цей статус, він втратить статус публічності лише через якийсь час. 

Отже, заборона на поширення фото Лозинського хоч і формально підкріплена, проте може стосуватися скоріше його приватних, ніж офіційних фотографій, зокрема розміщених на офіційному порталі Верховної Ради України.  

Щодо поширення фотографій інших підозрюваних виникає більше питань. Насамперед тому, що «публічність» таких осіб є радше вимушеною – у зв'язку з виконанням професійних обов'язків. Звісно, якщо такі фотографії є публічними і є в публічному доступі (наприклад, веб-сайт прокуратури), то буде складніше заборонити їхнє поширення, ніж якщо такі фотографії зроблено під час затримання, на судовому засіданні або якщо вони висвітлюють приватне життя таких осіб. Щоправда, тут можна зіткнутися з претензіями щодо авторського права на фотографію.

Щодо кваліфікації злочину за ст. 121 ККУ чи 115 ККУ, то ситуація теж неоднозначна. По-перше, сама кваліфікація. Стаття 121 складається з двох частин. Перша каже про умисне тяжке тілесне ушкодження, що призвело до втрати здоров'я чи органів, друга – про вчинення групою осіб, а також із метою залякування потерпілого або інших осіб, або вчинене на замовлення, або спричинило смерть потерпілого.

Зважаючи на оприлюднену в ЗМІ інформацію, більш  вірогідно, що справу порушено за ч. 2 ст. 121, а отже грань між цією кваліфікацією і кваліфікацією за 115-ю статтею є дуже тонкою, адже вину особи буде доведено виключно за її ставленням та умислом. Тому закид адвокатів щодо «формування хибного уявлення про кваліфікацію злочину у читачів» є дещо перебільшеними.

Тим не менш, журналістам  варто бути чіткішими у своїх висловлюваннях, зокрема якщо журналіст констатує, скажімо, факт, що проти цих осіб порушено справу, то, вочевидь, йому варто вказати точну кваліфікацію злочину (спричинення умисного тяжкого тілесного ушкодження, частина така-то статті 121-ї). Якщо він описує обставини події загибелі особи (наприклад, зі слів очевидців), то йому краще вживати фрази на кшталт «за фактом загибелі людини порушено кримінальну справу» або «Лозинського і компанію підозрюють у причетності до смерті Олійника».

 «Детектор медіа»