Ясна річ, що у вас мали би з'явитися перші два нормальні питаня. Перше - (як Тарас Возняк любить говорити) „ти хто такий?". І друге - „нафіга нам це потрібно?".

Чому „ти хто такий?". Тому що Інтернет до цього часу видається багатьом таким засобом масової інформації ще нібито неповноцінним. Тому я скажу, що у Львові я працював в газеті „Ратуша", „Поступ", телекомпанії „Міст", навіть мав таке щастя паралельно викладати в університеті. А в Києві в мене була дивна робота перша - я був головним редактором УТН, потім головним редактором новин СТБ, потім редактором блоку журналу „Політика і Культура", потім редактором сайтів Forum і ProUA. І от я в Інтернеті і лишився. Насправді, принаймні в Києві, Інтернет трактується (ну, не весь Інтернет - до семи-дев'яти видань) як абсолютно адекватні ЗМІ, і те, що до нас приходять люди з „Інтера", йдуть потім в газету „Дело", ми торгуємося з „Економічєскімі ізвєстіямі", хто кого перекупить з журналістів, - це все нормально. Соціальний, і фінансовий статуси дуже схожі у газети, телебачення та Інтернет.

Тепер „нафіга нам це потрібно?". Іра (модератор семінару. - „Прес-Центр") сказала: щоб заробляти гроші. Ну, це правда, але це вже наступний етап. Насправді журналіста цікавлять всі три складові: Крим, Рим і мідні труби. Тобто і слава, і гроші, і влада. Ну, кому чого більше треба. Насправді, коли людина працює з Києвом, вона спершу робить славу, а потім робить гроші. А влада вже - чи вона хоче, чи не хоте - це... Наприклад, мені ніколи не подобалась влада, але так вже довелося з нею жити.

Що зробити, щоби стати відомим журналістом в Києві?

Насправді треба зробити лише три кроки:

1) стати нормальним журналістом тут. Тому що, зрозуміло, якщо тут посадити десять семикласників, я їм розказуватиму, як пробитися на київський ринок, вони однаково не проб'ються, хоч би вони там билися головою об стінку.

2) зрозуміти, що саме цьому Києву ідіотичному потрібно.

3) продати цей продукт Києву.

Насправді зрозуміло, що коли ти живеш у Львові, то тобі здається, що Київ - це є зажране місто, якому нічого не потрібно, воно не дивиться на регіони і т.д., і т.д. Коли я жив у Львові, я абсолютно так само думав. Коли я написав величезний економічний текст, сидячи у Львові, в журнал „Компаньон" і відіслав їм, вони мені не відповідали, не відповідали. Нарешті я до них приїхав... Текст так і не вийшов зрештою. І я зрозумів, що кияни - вони якісь дауни насправді інтелектуальні. Лише проживши роки три в Києві, я зрозумів, що я би цей текст також не надрукував. Але мені ніхто не говорив, які тексти потребує Київ.

Насправді Київ потребує неймовірну кількість регіональних текстів. Регіон - це не обов'язково Львів. Регіон - це може бути село, район, бозна-що. Чому? Тому що в Києві всі топчуться на одному інформаційному полі. Ти можеш вирватися лише за рахунок того, якщо ти отримав якусь неймовірну сенсацію. В регіонах цих інформацій є міріади. Однак вони з'являються і гинуть, і ніхто їх не піднімає на рівень догори. Я, коли приїжджаю до Львова, читаю львівську пресу, я бачу масу матеріалів, які би зацікавили п'ять-п'ятнадцять, не знаю, видань в Києві. І про те, що це сталося у Львові, я зрозумів тільки з львівської преси. Є проблеми, як інформація там подана і так далі, але сама тема заглохла і вверх не поїхала.

Десь два тижні тому я був в Німеччині на журналістському семінарі (бо я теж їжджу вчитись), і з нами був редактор кременчуцької газети, точніше власник. Після того, як він мені дав прочитати ці кременчуцькі газети, я зрозумів, що це абсолютно та сама логіка. Тобто в них теж є неймовірно цікаві речі, про які ми не знаємо. Ми з ним домовились про те, що, коли вони творять щось там, - своє розслідування, свої думки, репортаж, - то ми будемо якимось чином мінятися, тому що це вигідно і їм, і нам. Ми отримуємо свіжий контент, вони отримують славу і вплив на своїх місцях.

Що означає „вплив на своїх місцях"? Є в нас такий сайт „Обком". Вони не мають регіональних журналістів, вони мають трьох друзів, які живуть в регіонах. Один живе в Криму, другий - в Полтаві, третій - в Донецьку. Двоє з цих журналістів підписуються псевдонімами... Тобто, як правило, інформаційні агенції, Інтернет-видання не підписують новин. (Ми зараз говоримо про формат новин). Деякі підписують. І от вони підписують цих трьох журналістів. Двоє підписуються псевдонімами, а третій пише під своїм прізвищем. Ця людина з Полтави. Це - військовий відставник, полковник, який журналістикою ніколи не займався. (Щоб займатися журналістикою, не треба журфак закінчувати). Він їм раз в два тижні посилає якусь інформацію, і вони його підписують. Це зараз найвідоміший журналіст Полтави, він відкриває з ноги двері обласної держадміністрації і про всяк випадок його туди пускають. Він не заробляє гроші, він цим не дуже користається. Однак він справді став відомим. Тому, якби він хотів це конвертувати в гроші, в щось інакше, йому б це абслютно вдалося.

Щодо того, що не кожен, хто закінчив журфак, стає журналістом, а є хороші журналісти, які не закінчили журфак. Це - до першого пункту, що для початку треба стати журналістом. Серед цих зустрічей в Німеччині я мав п'ять зустрічей, які були присвячені журналістській освіті. Тобто в трьох журналістських школах, і ще в трьох редакціях спілкувалися, як вони працюють, де вони беруть своїх журналістів. Я буквально в трьох хвилинах опишу це, тому що я як редактор просто плакав від заздрощів за своїх німецьких колег.

Нагадаю, в Україні 90% журналістів щось закінчують, як правило. Журфак, скажімо або ще якісь гуманітарні речі. З 2-го або 4-го курсу починають тинятися по редакції і потім починають працювати. В Німеччині є два шляхи стати журналістом. (Журфаків в них не існує в принципі. Є факультет публіцистики, який робить публіцистів так званих. І вони не вважаються журналістами, а це є люди, які розробляють теорію журналістики).

Значить, перший шлях такий: людина закінчує 5 років вуз. Будь-який. Хімік, історик, економіст. Після чого він вирішує стати журналістом, приходить в редакцію і стає волонтером. Що це означає? Людина приходить в редакцію і каже: я би хотів спробувати бути журналістом. Вони на нього дивляться і кажуть: ну, скажи щось. Він каже там: мама. Вони кажуть: нормально. Ну, будеш волонтером. І далі цей волонтер ходить в редакцію кожен день. Йому дають різні роботи, причому це не схоже на українську практику. В українській практиці дають розгинати скрепки, підмітати підлогу... Там дають реальною журналістикою займатись.

Ти йдеш кудись паралельно із журналістом, щось виконуєш. Через якийсь час тобі починають платити за це гроші. Ну, спочатку платять так, як каву випити. Коли ти починаєш працювати практично як реальний журналіст, тобі платять приблизно півзарплати нормального журналіста. Тобто, як сказали німці, це такі гроші, за які вмерти не можна, але жити теж не можна. І так вони ходять тут два роки. Після того, як два роки закінчуються, редакція вирішує, брати його на роботу чи не брати, і дуже часто каже: ти знаєш, ти нам не підходиш. Після цього він приходить до іншої редакції і знову дуже часто стає волонтером на два роки. Люди, які весь час так ходять, і розуміють, що вони вже не вигрібають, дуже часто стають вільними журналістами. За гроші вільного журналіста жити теж не можна, і тому часто вільними журналістами стають люди, яких утримують мама, жінка, чоловік. Або це в них як хобі, тобто людина десь працює і ще пише.

Для того, щоб тебе взяли після волонтерства на роботу, дуже часто використовується другий шлях. Після закінчення 5 років людина закінчує Журналістську школу, яка буває від одного до двох років. Після цього вона знову приходить як волонтер. Але оскільки вона вже щось знає, дуже часто вона потрапляє в штат редакції.

Журналістські школи діляться на три категорії. У тих, що належать до першої категорії, за навчання людина платить сама. Друга журналістська школа: ніхто нікому не платить, тобто людина не отримує стипендії, але й сама не платить за навчання. І є ще школи, де людям платять гроші, в районі 1000 євро, знову ж таки, прожити можна, але жити - ні. Така школа є при відомому концерні «Аксель Шпрінгер», в ній людина підписує контракт, що протягом не менше 3 років вона буде працювати в структурах «Шпрінгера». Якщо вона його покидає, то платить штраф. В результаті проблем з журналістикою, з творчим потенціалом у Німеччині нема. Проблема з творчим потенціалом в Україні реально є. Чому? Тому що не тільки... не будемо навіть говорити про систему освіти журфаків, а про те, що є дуже мала кількість журналістів, які щось знають, в темі якійсь, окрім написання букв. А ці журналісти, принаймні в Києві, є найоплачуванішими, найбільш знаними і найбільш високого соціального статусу. Тобто в Києві я принаймні знаю кількох журналістів, які, займаючись вузьким сегментом, наприклад, фондовим ринком, нафтою, політикою, мають зарплату вищу ніж редактори їхніх видань. І черга за ними стоїть величезна.

Але пару журналістів на весь Київ - це мало, тому, для того щоби дати київській редакції щось цікавішого, їм потрібно дати щось регіональне. А знайти хорошого регіонального журналіста (назвемо це міфом Києва) є практично неможливо.

Поодинокими газетами, які дають регіональну інформацію, є „Деловая столица" і „Зеркало недели". І от я дивлюся „ЗН", зі Львова пише Худицький. Я Худицького, напевно, не знаю. Я знаю, що він давно був, ще коли я у Львові працював, але в кожному випадку (це фрагмент до слави) я розумію, що якщо мені скажуть „Оце Худицький", я скажу „Читав". Не скажу, що в захваті, але і немає в мене якогось мінусу до цього.

Проблема не в тому, що журналістів немає в регіонах, а в тому, що одні бояться написати туди, щоб їх не послали, а в інших не те що немає часу, але для них це ніби не найосновніше знайти регіональну інформацію. Тому тратити купу часу, щоби знайти когось, який буде писати погано, потім ти його будеш правити, теж не хочеться. Але от коли б хтось прийшов і сказав: „Оце я, будь ласка, оце мій текст, і цей текст прекрасний", - і головний редактор якоїсь газети розплакався б від щастя і відразу би все опублікувала.

Зрозуміло, що у всіх редакторів є проблеми з регіональними журналістами, тому що практично всі регіони мають шість-сім помилок. (Я, коли працював у Львові, мав ті самі помилки).

Шість-сім помилок, які притаманні регіональній журналістиці:

Перша - пафосність. Тобто пафосність не обов'язково може виражатися .... я от собі вирізав Балюк „Бацила на ім'я Богословська": „Деякі її заяви свідчать про явне перезбудження", „один з найбільш непривабливих персонажів», «озлоблена, істерична, хамовита» і т.д. Може йтися навіть про фразочки, які з'являються в текстах, які там можуть і не з'являтися. От людина пише „Вишиваємо прапор міста Славути разом", і починається: „полотно розміром два на три метри поступово заповнюється кольорами"... 

Друга річ - заголовки... Знаєте, неправильні заголовки в Києві трактуються як неповага до читача. Чому? Тому що колись, можна назвати так, було два типи заголовків - західний і слов'янський. Західний був на такий, на сімнадцять рядків: завод такий-то подував те-то для того, щоб отримати прибуток такий-то. А слов'янський журналіст назвав би це „Прірва". Для того, щоб зрозуміти, чому „Прірва", треба прочитати весь текст, як правило, велетенський, і тоді, можливо, ти зрозумієш, до чого це йдеться. Чому в західній пресі заголовки саме такі?

Тому що людина отримує 140-сторінкову газету, перегортає все підряд і хапає тільки те, що її цікавить і прочитує це. Тобто журналістика економить час. Журналістика взагалі створена для того, щоб передати людині якусь новину, інформацію. У нас було по-інакшому і, на жаль, ще до цього часу залишилось. Газета виходить шість-вісім сторінок, я купив, я все мушу прочитати, включно з некрологами, і журналісти на цьому граються. Але час минає, теперішня людина прочитує вже дуже багато. Коли ми робили дослідження різних інтернет-ресурсів, то публіка, яка більш високорентабельна, яка має більше грошей, вищий соціальний статус, їй подобаються чіткі новинні чи аналітичні заголовки.

Вона подивилася на стрічку новин, вибрала ті три новини, які її цікавлять, і пішла далі. А, ясна річ, що інтернет-видання, які пишуть „прочитай, що сталося з Тимошенко. Шок! Ужас! Фото", то, з одного боку, туди люди зайдуть, прочитають, але це є неповага до читачів. І коло читачів формується таке, яке не завжди подобається.

Дуже часто в регіональній пресі заголовок взагалі не відповідає тому, що написато всередині. Може бути навпаки - фіфті-фіфті. Взагалі я про інше. Читаю «Суботню пошту», заголовок „Європа не має грошей за газ". Перше речення: „Президент Єврокомісії Жозе Мануель Баррозу каже, що ЄС поки не може допомогти Україні фінансово в оплаті за газ". Тобто Європа не має грошей за газ саме для України!. 

Третє - зайві слова. Я знайшов два тексти про кращого двірника Львова. Перший - це був текст на 6,5 тисяч знаків, я прочитав його і не розумів. Щось воно мені так гидко якось стало після прочитання. Прочитав - все ніби правильно. Потім прочитав „Газету по-львівськи". Та ж сама тема, але в них це була така маленька замітка. Мені цього цілком достатньо! А оці зайві „а вона пішла туди", „а вона думала, як підмела" і т.д., і т.д. Я розумію, що „краткость - сестра таланта и мачуха гонорара", але такі речі дуже не толерує київський редактор. Будь-який.

Дуже часто офіційна мова. Мова може бути не обов'язково барвистою, але коли пишуть: „проблема соціального та пенсійного забезпечення наших співвітчизників, що працюють за кордоном, є дуже серйозною"... І таких текстів багато.

Відсутність тем. Перечитавши масу текстів, я зрозумів, що читаю увесь час ті самі тексти, просто з іншої точки зору подані. Текстів, які були написані про щось свіже, було, може, п'ять-шість, причому автором двох з них була Сняданко, яка, в принципі, не мала би бути журналісткою, бо є письменницею.

І завжди довжелезні початки. З цим боротись складно. Використаю як наочний посібник Богдана Волошина. Колись ми працювали в „Ратуші". Волошин дуже добре володіє словом, але має одну таку підступну рису - він не любить допомагати іншим писати тексти. (До речі, щоб я не забув, я в німців питав: «Оці редактори, журналісти, вони ж вчать волонтерів?». Вони кажуть: «Так, вчать». Я питаю: «А їм доплачують». - «Ні» - «А нафіга вони їх вчать?». Вони навіть не розуміли цього питання. В Україні зовсім не так). Так-от, ще тоді у «Ратуші» до Волошина якось підійшов товариш і каже: „Богдан, я написав текст.

Прочитай і скажи мені якийсь „мінус" чи „плюс". Богдан каже: „Я тут друкую, вибач". Але товариш був такий напористий, приходить ще раз: „Ну, Богдан, я тебе дуже прошу: давай, ти прочитай і скажи мені один якийсь негатив. Одне зауваження. Більше нічого не треба". Богдан каже: „Добре". Він переглянув , текст був про щось на кшталт зборів (хтось там щось говорив, завод, отаке). Волошин закочує очі вгору і каже: „Знаєш, тут все прекрасно. Але треба, щоб початок відповідав всьому тому, що тут написано". Той питає: «А як би ти почав?» - «Я би почав: „Падав лапатий сніг». Хлопець образився, пішов. І от через якусь кількість років мені дали в університеті викладати погодинником журналістику. І ми вчили, як починати текст.

Я розповів цю істрію з Волошином і його товаришем. Студенти кажуть: «Ми зрозуміли». Ми з ними придумали, про що будемо писати, вони вдома написали, і одна дівчинка (а писали ми щось динамічне, ясна річ) написала початок: „Багряне сонце легким доторком торкнуло" там щось. Я кажу: „Ти що зробила?". А вона каже: „Ну, це ж не про сніг!". Тому насправді ці «сніги» переслідують будь-якого редактора, я думаю, - і львівського, і київського. Однак, якщо київський редактор замовив десь в Херсоні, в Дніпропетовську текст, і той текст почався зі «снігу», людина далі не читає, вона далі не хоче працювати з тим журналістом.

Отож, будемо вважати, що людина вже стала тут журналістом. Тепер про те, що їй потрібно запропонувати киянам.

Стенограма семінару «Як регіональному журналістові пробитися на республіканський рівень», який прочитав у Львові шеф-редактор Інтернет-порталу ProUA.com Олексій Шалайський.

«Київ потребує неймовірну кількість регіональних текстів»

Киянам потрібно три види інформації.

Перший - новини. Другий і третій - це тексти. Я їх називаю «нормальна аналітика» і «новинна аналітика» (в МГУ це називається „расширенная заметка". В принципі, це тексти, які щоденні газети публікують як аналітику).

Новина. Якщо би вам раптом довелося працювати у новинному форматі з Києвом, то інформацію треба робити за класичною методою (новина має всього лиш два правила - «Five Ws« і «перевернута піраміда»). Я не буду на цьому зупинятися. Єдине, що періодично бувають проблеми, коли всередині пре емоція журналіста. Нам регіонали присилають новини, і я ж то не знаю, що цей депутат, про якого йде мова, є якась... козел, а вони знають, і це випирає в цій новині. Пишуть не «він повідомив», а «взболтнул». Тобто потрібно, щоб новина була беземоційною, і дуже важливо для регіональної інформації, щоб був бекграунд, бо, можливо, людині, яка вже сімсот разів пише про водоканал львівський чи про стадіон, це здається банальним, а в Києві й поняття не мають, що там стадіон будується. Тому оте „нагадаємо, що", бекграунд, мусить бути.

Якщо чесно, я поняття не маю, як нормально продати новину. Новини продаються, коли людина стає власкором „Інтерфаксу" чи ще чогось інакшого, тому що новини коштують недорого, треба точно розуміти, що ця людина дала тобі ексклюзив. Мені здається, що найкраща річ... ми працювали таким чином з нашою кримською журналісткою: ми їй платили невелику ставку і вважали, що вона має прислати певну кількість новин. Вона присилала, як правило, більше.

Ще одна проблема з новинами. Багато-хто переконувався в тому, що новини, які присилають з регіону, дуже часто не першої свіжості. Тобто спершу написала газета, а потім журналіст прочитав і переслав. Крім того, якщо говорити про Львів, то тут ексклюзивну новину при тій кількості інтернет-видань, які є у Львові, напевно, важко знайти.

Разом з тим, що стосується «нормальної аналітики», «новинної аналітики», то на це потреба є завжди. Скажімо, якщо говорити про стадіон (стадіон до Євро-2012, який будують у Львові. - прим. ред.). Повірте, я читаю щодня дуже багато преси, і я не бачив за останні півтора року жодного тексту про львівський стадіон, де би було на пальцях написано: ці починали будувати, там закінчили - хронологія будівництва.

Що таке «нормальна аналітика»? Нормальних аналітиків в українській журналістиці є дуже і дуже мало. Людина, яка пише так, вона є зіркою. Або фінансовою зіркою. В Києві є дуже непоганий бізнес: рірайтери, райтери, іншими словами, люди пишуть «заказухи». От, наприклад, треба описати корпоративний конфлікт, газета готова про це написати, але розбиратися в цьому не хоче - дайте їм цілий текст, вони там трошки поправлять і поставлять. Ці тексти коштують дуже дорого. За текст можуть людині заплатити 600 доларів, і людина їх клепає з величезною швидкістю, тому що знає, як будується матеріал. Бо дуже багато людей не знають, як він будується.

Коли говориться про нормальну аналітику, то в ній потрібно буквально кілька речей - заголовок, початок, серединка і кінець.

Людина, яка пише аналітику, мусить чітко розуміти, що вона пише. Коли автор хоче нам щось написати, я його питаю: „Про що?". І коли він мені починає оце «про що» говорити в двох реченнях, то я кажу: „Ти знаєш, ти подумай, може, пізніше якось" і т.д. Тому що в 90% випадків людина, яка не може одним реченням сказати, про що вона буде писати (хай складно-сурядним чи підрядним реченням, бо не обов'язково «про ідіотів»), то вона не напише нормально. Це не означає, що журналіст має сказати: «Я напишу про проблеми Водоканалу». Він має сказати: «Я тобі напишу, як у Водоканалі вкрали 10 млн. доларів».

Мені дуже подобається фраза, - але не знаю, хто її сказав, здається людина, яка творила Бі-Бі-Сі, - що для того, щоби написати текст, треба зробити всього три речі:

- спочатку напишіть, про що ви будете писати. Тобто повідомте читачів, про що ви будете писати;

- дайте інформацію, яку хотіли дати;

- нагадайте, про що ви тільки що писали.

Тобто логіка написання тексту є в тому, що один текст - одна ідея. Таких текстів насправді є... От, я покажу... Мені подобається газета «Інформатор», я її завжди купую, і там є чотири тексти, які є цікавими. От, наприклад, текст про маршрутки «Мафія на колесах». В ньому є три тексти всередині. Тобто ніби факти цікаві, ніби все нормально. Така сама логіка і в новинах, і в новиній аналітиці. Людина, яка йде на прес-конференцію, вона ж може дати сім новин з однієї прес-конференції, вона ж не робить велику одну новину: Юлія Тимошенко сказала, що закупить цукор, а крім того, нагадала, що вона ще не розрахувалася за газ...

Все можна в одну новину впхати, але кому ця новина потрібна?! Тому це є неповага до читача. А першим читачем, така халепа, стає редактор, який це читає. І коли редактор це дочитує, він не розуміє, про що йдеться. Як правило, він каже: „Знаєш, ти йди, попрацюй". Як правило, такі тексти, це я вам гарантую з власного досвіду, здаються авторами без заголовків. Тому що до такого тексту, розхристаного, неможливо заголовок придумати, бо ти не знаєш, до якої частини тексту його придумувати. Або заголовок має бути «Мафія на колесах». Ніби й нормально, але не зовсім чіткий цей заголовок. Тому, чесно кажучи, коли до нас приходять люди, які тільки починають писати тексти, я їм завжди рекомендую починати писати з заголовка. Це важко. Його не обов'язково писати. Нехай він у голові буде, але насправді хороший журналіст все-одно починає із заголовка, тільки він його не пише ручкою, а він ходить і думає: „На чому я ставлю акценти".

Отже, перше - провідна ідея, друге - заголовок, який має відповідати цілі. Третє: спочатку, не далі, ніж в другому абзаці, ця сама ідея має бути ще раз подана. І далі виклад інформації. Закінчення - повернення до тієї самої ідеї. Тут є така річ: в західній пресі вважається, що журналіст не має права на свою думку, хоча вони її там виставляють дуже часто, ту свою думку. В принципі, слов'янський читач хоче побачити позицію журналіста і, якщо без пафосу, то, в принципі, в кінці журналіст може натякнути на свою думку, і це добре читається. Це набагато краще, ніж закінчення класу «поживем - побачимо».

Найкраще сприймаються заголовки в класичній аналітиці такі, які несуть в собі наліт скептицизму - «От така фігня малята» і три крапки. Щось такого. А не заклеймити.

Менш востребувана, але все ж востребувана - це „новинна аналітика". Тут є один мінус. Бо „нормальну аналітику" можна писати набагато пізніше від події. „Новинну аналітику" треба писати швидко. Це - розширена новина. Вона виглядає дуже простенько. Вона розкладається таким «паравозіком». До речі, хто, може, займається піаром, може це дуже добре використовувати. Перше - щось сталось. Новина. Після цього людина бере коментарі до цієї новини, два-три, і ці коментарі пов'язує між собою.

Мені особисто не надто подобається така журналістика, але вона дуже потрібна, тому що, якщо я хочу зрозуміти, що вчора сталося в країні, і я нічого не читав, то я приречений читати газету «Комерсант-Україна», тому що вони такими „кубіками" захоплюють все, що сталось в Україні. Деколи вони використовують дещо нечесний метод (і не тільки вони), коли переконують читача в тому, що вони хочуть. Яким чином це робиться: вони вниз запихають якийсь негатив. Наприклад, якщо я пишу щось про Львів, будь що, то я сюди, вниз, можу додати «Свободу» з СС Галичиною. Бекграунд. Воно ніби-то і має якусь дотичність до Львова, а нібито й не дуже має до цієї теми. Але лягає. Людина, яка перечитала все і на тому закінчила, розуміє, що мер - козел. От в піарі це називається ефектом паротяга.

Наприклад, людина вже вміє робити все - новини, „новинну аналітику", „нормальну аналітику" і так далі. Що вона з тим всім добром може зробити?

Київ. Їдуть туди у двох випадках. Обидва полягають в тому, що у тебе мають бути якісь знайомі в Києві. Ти можеш передзвонити і сказати: „Слухай, там є, може, робота?". Тобто це мав би бути знайомий зі Львова, який переїхав раніше до столиці. Другий варіант - це людина, яка працює в Києві, я її не знаю, але я їй щось пишу і вона мене знає як журналіста. Подивимося на перший варіант зі знайомими. До мене, наприклад, дзвонить людина зі Львова і каже: «Давай, я тобі напишу текст». А я знаю, що це журналіст поганий. Хоча я би хотів надрукувати його текст, щоб зробити йому послугу, але я в нього текст не візьму. Тому що текст, який він напише, в будь-якому випадку у такому вигляді, як він його написав, не може з'явитися, і я змушений буду його переписувати. А я не хочу переписувати. Я можу переписати, але не хочу дуже часто це робити. Тому я скажу: „Знаєш, у нас тут проблема, гонорарний фонд закінчився". Або: „Нас ця тема не цікавить". Тому є знайомий чи нема знайомого, ти однаково маєш бути хорошим журналістом, щоб себе спрезентувати. Якщо ти є нормальний журналіст, ти вже можеш спокійно зв'язуватися з будь-якою редакцією.

Яким чином шукається редакція? Редакція шукається або під той текст, який пишеш ти, або редакція шукається під «де би я хотів бути опублікований». Припустимо, я не вмію писати, як «Комерсант-Україна», але я хочу бути п'ять разів там опублікований. Є різні шляхи. Всі на мені апробовані.

Перший варіант такий: приходять листи або дзвінки: «Я - Аня Копилова, мені дуже подобається ваше видання. Я працювала на «5 каналі», на «Інтері» і в газеті «Сегодня». Я би хотіла вам писати». На такі речі дуже часто навіть не відповідають, тому що де вона працювала - це її особисте щастя. Ми вже мали дуже багато досвіду, що людина могла працювати де-завгодно, а приходить - і нічого не вміє. Виявляється, вона там працювала завскладом чи носила касети на «5 каналі». Крім того, з телевізійної журналістики в нормальну журналістику досить складно переходити.

Другий варіант. Буває так: „Я хочу до вас писати. Пишу про політику і економіку". Теж дуже часто не відповідають.

Третій варіант - коли дзвонять. Це взагалі жах. „Добрий день, я журналіст такий-то, я би хотів поговорити з редактором» - «Так, я вас слухаю» - «Я такий-то й такий, давайте, я вам щось напишу» - «А про що ви напишете?». Тобто, розумієте, дзвінок, він завжди несподіванка, він як постріл. Ти сидиш, щось робиш, або нічого не робиш, і тут хтось дзвонить, якась падлюка, щось хоче. Мало того, вона хоче, щоби ти їй/йому зробив якесь добро (що людині, в принципі, не притаманно). Мало того, ти за 10 секунд не дізнаєшся, що він вміє. Він каже: «Я пишу про економіку» - «Яку економіку?» - «Ну, я пишу про банки» - «Про які?» - «Отакі» - «А про що ви востаннє написали?»... Поговорили-поговорили, я вже його ненавиджу. Він ще не прислав, а я вже ненавиджу.

Є нормальний варіант. Людина пише: «Я пишу про ІТ-технології. Хотів би у вас опублікуватись. От моїх 9 текстів». Як правило, газети мають свої сторінки в Інтернет, і ці листи мають лінки. Прочитав - відклав, не маю часу. Завтра згадав, що мужик якийсь писав. Дуже часто тоді зав'язується розмова. По-перше, людина присилає не найгірші свої тексти, зрозуміло. По-друге, редактор має час прочитати, коли в нього є можливість. По-третє, ти можеш відповісти йому там на третій день, четвертий. Якщо ж людина пише: «Оце мої тексти. Я можу вам прислати ще свій текст, свіжий, для вас». Дуже часто присилають свіжий текст і пишуть: «Я цей текст написав і відіслав вам. Дуже хочу у вас опублікувати його. Якщо би ви мені протягом двох днів відповіли, то я би був щасливий. Якщо ні, то я змушений буду передати у якесь більш ганебне видання". Тоді редактор розуміє, що це ексклюзив... (Бо дуже часто як роблять? - пишуть текст і розсилають у 15 видань. Це взагалі!.. Причому цей текст може бути досить добрий. Я сиджу і думаю, його вже хтось опублікував чи ні?) Тому такий варіант є адекватний.

Є ще одна річ, яка є дискусійною. Вона стосується того, які гроші потрібно заробляти на цих текстах? Мені здається, що це насправді дискусійна річ. Бо для чого людина пише? От той хоче бабла, а я хочу слави. Тобто суть в тому, що, ясна річ, гонорари в київських виданнях є вищими, ніж у Львові. Є видання, які платять дуже багато. Однак, там, де платять багато, там і пишуть вже адекватніші журналісти. Мені, чесно кажучи, здається, що перші рази, якщо це не є геніальний текст, людина мусить вважати успіхом сам факт надрукування. Розумієте, вихід на Київ - це так, як перший курс в університеті. Це коли ти на заліковку працюєш. Насправді людина, яка опублікувала, скажімо, 5-10 текстів у виданнях республіканського рівня, вона отримує таку заліковку, з якою важко сперичатися. Тобі людина пише резюме: „Друкувався: «Комсомольская правда в Україні», «Сегодня», «Дело», «Економические известия». Думаєш: „Гм, треба читати".

Тому таке невелике резюме: людина, яка живе в будь-якому регіоні,  - це може бути місто, містечко, - мусить спробувати себе, надіслати в різні видання текст, який їй здається адекватним. В ідеалі, звичайно, було б добре, якби в цьому виданні працював хтось зі своїх, хай віддалено знайомих, для того щоб тобі сказали правду - повна фігня чи з тим можна працювати, чи це геніально. Після того як це вдасться кілька разів, людина справді може, не виїжджаючи до Києва, підняти свій рейтинг тут і почати коштувати дорожче.

Ясна річ, що ще можна купу годин розповідати про те, як саме ці тексти робити, і як шукати теми і т.д. Але насправді от у Львові є десяток тем, які взагалі ніде ніким не описані.

Ну, от загалом все.

Фото: proUA.com

Прес-центр, початок, продовження