Народився Олександр Гнатович у селянській сім'ї в Долинці, що на Черкащині. Батько загинув на фронті, мати сама виховувала трьох дітей. 1958 року закінчив середню школу у сусідньому селі Цибулів та вступив до Геодезичного технікуму в Києві.

Журналістикою починає займатися під час служби в армії. У своїй автобіографії Олександр Гнатович згадує:»...Знову зустріч із Хрущовим - на цей раз на стадіоні в Потсдамі. Ця зустріч була знаковою. До мене підійшов кореспондент газети «Советская Армия» і запропонував написати замітку про свою військову частину. Так я став воєнкором армійського друкованого органу, який і дав мені рекомендацію для вступу до університету».

Після закінчення факультету журналістики Київського університету Олександр Гнатович працює власкором в газеті «Сільські вісті». Через рік вступає до аспірантури. З 1974 року до останніх днів працював на різних посадах в Інституті журналістики (заступник декана, викладач, доцент).

Наукова діяльність О. Мукомели є неоціненним внеском в журналістику. Зокрема, він працював над створенням і наповненням (близько ста статей) наукового енциклопедичного видання «Українська журналістика в іменах: Матеріали до енциклопедичного словника», який щорічно видається Львівською науковою бібліотекою ім. В. Стефаника НАН України. Працюючи з компартійними архівами, віднайшов найкращий з памфлетів М. Хвильового «Україна чи Малоросія?», який вважали назавжди втраченим.

Спогадами про Олександра Гнатовича Мукомелу з «Днем» діляться колеги:

Володимир Шкляр, професор, викладач Інституту журналістики:

- Особисто я втратив друга. Друга за душею, за думкою. Олександр Мукомела - це була добра й чуйна людина, глибокий науковець. Фактично, в країні історію журналістики ХХ століття краще за нього не знав ніхто. Він не став доктором наук, професором. Якось у розмові він сказав, що не це обов'язково. Але до його думки дослухались, його любили. В нього є багато вихованців, він підготував багато аспірантів, кандидатів наук.

Сам активно займався наукою. У трьох випусках «Українська журналістика: вчора, сьогодні, завтра», які підготувала кафедра міжнародної журналістики, він написав по три-чотири змістовні друковані аркуші саме з історії журналістики 1920-х років. Сьогодні ми на спомин про Олександра Мукомелу готуємо книгу під його ж назвою «На зламі віків». Видання плануємо видати вже восени. Книга буде складатися з двох частин: його наукової розвідки з історії журналістики 1920-х років та спогадів про нього. Багато людей відгукнулися, погодилися писати, готувати матеріали.

Окрім того, що Олександр Мукомела весь час віддавав Інституту журналістики, де студентом закінчив аспірантуру, став кандидатом наук, а згодом доцентом, він до того ж завідував кафедрою журналістики в Інституті масових комунікацій, який відкрився при ІЖ. Там увесь навчальний процес організовував саме він: навчальні плани, викладачі, що мають бути ,тощо.

Він міг одночасно відповідати, слухати й писати. Писати, як-то кажуть, начисто. Олександр Мукомела логічно будував думку, мав чудову пам'ять. Студенти і весь наш науково-педагогічний колектив, його друзі-колеги, дуже жалкують за ним.

Велике коло друзів в нього було й залишається. Ми здивувалися, вбачаю навіть якусь магічність в тому, що на поминальному обіді було 67 чоловік, а він помер на 67 році життя. Олександр Мукомела помер в День журналіста, а поховано його на Трійцю. Це теж якийсь знаменний момент. Вочевидь, Богові також потрібні хороші люди.

Олександр Мелещенко, завідувач кафедри Міжнародної журналістики Інституту журналістики:

- На початку 1990-х років, тепер, на жаль, покійні, Мукомела та Москаленко замислили створити нову кафедру - міжнародної журналістики. Вона мала б стала випусковою. Ми хотіли відкрити нову спеціальність «Міжнародна журналістика» та видавати студентам диплом з кваліфікацією «журналіст-міжнародник». Олександр Гнатович Мукомела, який ще раніше у 1982 - 1983 роках виконував обов'язки декана, добре знав, як робити оперативні, стратегічні, тактичні плани навчання. І саме йому Москаленко довірив розробку нової спеціальності.

Але нас випередив Інститут міжнародних відносин, який дещо раніше відкрив спеціальність «Міжнародна інформація», всередину котрої як спеціалізацію було записано міжнародну журналістику. До підготовки введення бакалаврату та магістратури було залучено всіх досвідчених фахівців. Це була насправді титанічна робота. Активно долучився до співпраці й Олександр Гнатович Мукомела. Його заслуга теж в тому, що в дуже стислі строки плани з підготовки бакалаврів і магістрів були розроблені й затверджені Міністерством освіти.

Така діяльність потребує дуже багато часу, і вона відбирає його, насамперед, у науки. Тим не менше Олександр Мукомела знаходив для неї вільні хвилини. Якраз в той час, коли Україна здобувала незалежність, він, працюючи в архівах, разом із письменником Мусієнком підготував і видав книгу «З порога смерті...» (1991) про репресованих українських письменників, журналістів, публіцистів.

Його колишній студент, а нині завідувач кафедри видавничої справи та редагування професор Микола Степанович Тимошик спонукав його зробити щось, щоб залишилося на згадку. Мукомела зібрав першоджерела і Тимошик видав хрестоматію з історії української журналістики. До того такої хрестоматії не було. Вона й досі активно використовується в навчальному процесі, студенти всіх курсів її вивчають, конспектують, ця книга залишається з ними фактично на все життя.

У серіальному виданні, підготованому кафедрою міжнародної журналістики, «Українська журналістика: вчора, сьогодні, завтра» Олександр Мукомела вперше у систематизованому вигляді виклав події 1917 - 1919 років, про які в радянські часи не дозволяли писати всю правду. Він вперше саме з журналістикознавчої точки зору розповів, як воно було. Олександра так поглинула ця тема, що він хотів написати передмову, закінчення й видати все це окремим виданням.

На жаль, його раптова смерть перервала ці плани, але ми вирішили довести цю справу до кінця. В планах Інституту журналістики, в планах профспілкового комітету на річницю його смерті - зробити вечір пам'яті Олександра Гнатовича Мукомели. Можливо, влаштуємо кафедральні читання в його день народження, 13 вересня.

Лариса Івшина, головний редактор газети «День»:

- Мене новина про смерть Олександра Гнатовича боляче вразила. Хоч ми з Олександром Гнатовичем не так часто спілкувалися, та коли я вже багато років працювала в «Дні», саме від нього я почула слова підтримки, дуже точні і дуже сильні. Для мене це була надзвичайно важлива річ, бо в журналістському середовищі є свої, можна сказати, «касти», і дуже добре, коли звучить голос, який вище за все це, голос дуже мудрої людини. Ми побачилися з Олександром Гнатовичем на журналістському семінарі в Запоріжжі два роки тому.

Я зараз не можу відтворити по пам'яті його слова. Просто це був дуже чесний аналіз. Це означало, що Олександр Гнатович дуже вдумливо спостерігав за своїми студентами ще зі студентських років. Він наводив якісь приклади зі студентських моїх відповідей - вдалих, невдалих... Таких, які йому запам'ятовувалися, а потім вже проводив аналогію на мою роботу в тому чи іншому місці, згадував, як це було. І для мене таке обережне, людське, тепле ставлення здалося великою дорогоцінністю.

Зараз час великих швидкостей, і, мені здається, що люди якось дуже заощаджують своє тепло. Олександр Гнатович у цьому плані був унікальною особистістю. Мені дуже хотілося б, щоб в Інституті журналістики пам'ять про нього зберігали, а манеру викладання і ставлення до студентів - наслідували.

Фото: «День»