Я погодився. Відтоді пізнаю всі гіркоти і химеризми життя перекладача художньої літератури в Україні. Підписана мною з «Фоліо» угода передбачала, що після передачі рукопису перекладу до видавництва, його перевірки й отримання гонорару, я передаю всі виключні права на переклад видавництву. Що це означає? А означає це, що ані розмір накладу, ані можливі перевидання - скільки б їх не було! - на моєму гонорарі не позначаться. Таких кабальних угод немає ні в наших ближчих сусідів, зокрема у Росії, ні, тим більше, за кордоном.

Гонорар (ні, певно, краще «гонорар», бо його відповідність виконаній роботі більш ніж умовна) склав... $800. Тобто $2,5 за сторінку. Термін - чотири місяці. Тобто по $200 на місяць. Чотири місяці - це близько 120 днів. Обсяг книжки - приблизно 450 сторінок. Коли відкинути вихідні (адже навіть письменники й перекладачі мусять іноді відпочивати!), вийде 5-6 сторінок на день. Той, хто хоч іноді мав справу з перекладом, розуміє, яка це каторжна праця.

Друг-перекладач із Москви довго сміявся з мене, довідавшись про розмір гонорару; він добре знайомий з тим, хто перекладав цей самий роман російською - сума була уп'ятеро більша... Тож, спитаєте ви, чому я пристав на такі кабальні умови? Тому що це був Уельбек - на той час мій улюбленець з-поміж французів. І найкращий його роман. Та й не лише в Уельбека найкращий - а й в усій французькій літературі 2000-х років. Отже, я згодився, переклав, і 2007 року роман вийшов.

Забраковано?

В Україні більшість перекладачів беруться за роботу саме з таких причин - улюблений автор або геніальний твір. Прогодувати перекладацька праця, на жаль, не може. І навіть у таких умовинах з'являються шедеври перекладу. Багато говорено про появу україномовних Стефана Малларме, Мішеля Бютора, Наталі Саррот, Марселя Пруста, Реймона Кено, Орхана Памука, Моріса Метерлінка тощо. Головна тема суперечок - якість перекладів. Певно, дається взнаки нинішня відсутність школи художнього перекладу в Україні. Колись така школа існувала: ціла плеяда чудових перекладачів гуртувалася навколо видавництва «Дніпро» і постатей Григорія Кочура (торік святкували 100-річчя від дня народження) і Миколи Лукаша (цього року святкуємо 90-літній ювілей).

На жаль, майстри пішли за обрій, лишивши по собі геніальні твори і кілька учнів, які працюють окремо (Леонід Череватенко, Володимир Житник, Максим Стріха, Дмитро Павличко та інші), а про ситуацію з видавництвом «Дніпро», яке ледь животіє і кволо відбиває атаки рейдерів, «Главред» писав раніше.

Низька якість перекладів має цілу купу причин, та всі вони ростуть з двох коренів: по-перше, з походження перекладачів, а по-друге, з непрофесійності більшості видавництв.

Почнемо з першого. Хто такий сучасний молодий перекладач? Здебільшого це «самородки», люди, які дійшли до усвідомлення себе як перекладачів самотужки. Як, приміром, починався мій шлях? В університеті я вивчав іноземну літературу, зокрема, творчість Гюстава Флобера. Писав диплом по «Пані Боварі», потім - кандидатську.

У якусь мить просто ретельного вивчення Флоберових текстів виявилося замало; найкращий спосіб пізнати текст - перекласти його; так почалися перші мої, безумовно, кустарні переклади з «Саламбо» і листування Флобера. Українською перекладав свідомо.

Упевнений - більш-менш схожі речі відбуваються з більшістю молодих перекладачів. Утім, важко, не маючи фахової (перекладацької) освіти, зробити справді довершений переклад. Комусь не вистачає духу краще опанувати мову перекладу (тобто українську), хтось не на належному рівні знає мову оригіналу. А спрямовувати молодих перекладачів у потрібне річище немає кому.

Звичайно, існує кілька кафедр перекладу при вузах, є Об'єднання перекладачів при Спілці письменників, але це - лише крапля в морі, зважаючи на дійсну потребу держави в перекладній літературі та навалу тих, хто прагне на практиці долучитися до художнього перекладу. Кепські справи в Україні і зі словниками. Спробуйте-но зараз у Києві придбати «Словник української мови» Бориса Грінченка! Адже ця книга обов'язково повинна бути на столі в кожного перекладача. Більшість словників, які можна побачити у книгарнях і на Петрівці, складені ще за старими, радянськими зразками і повні русизмів. Халепа і з двомовними словниками. Скажімо, ґрунтовного французько-українського і українсько-французького словника досі немає. Тобто перекладач, навіть якщо він думає українською (а це велика рідкість!), змушений звертатися до російських видань. І це, безумовно, дуже шкодить перекладові.

«Ґранти заступають якість»

Другий бік проблеми - видавництва. На жаль, трапляються випадки (шкода, що аж надто часто), коли видавці без належної уваги вчитуються у текст перекладу і дають його без ретельної обробки редактором і коректором. Тут криється інша проблема - час і кошти. Дуже часто часу на видання книжки надто мало, а певна частина коштів (або вся сума) надходить у вигляді ґрантів (від посольств, благодійних чи інших фундацій) - і кошти треба «освоїть»...

«У багатьох видавництвах ґранти заступають якість перекладу, - визнає директор видавництва «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» Іван Малкович. - Ґрант отримав - справу зроблено; так вони мислять. Тому якісних перекладів украй мало». «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» ніколи нічого на ґранти не видавала - стверджує Малкович. Нічого дивного, адже і «Гаррі Поттер», і книжки Роалда Даля, і українські переклади Гоголя - успішні проекти, які, незважаючи на досить високі ціни, швидко розкуповуються і витримують кілька перевидань. «Для мене дуже важлива якість, - запевняє директор видавництва. - З кожним перевиданням ми щось виправляємо, додаємо».

Специфіка «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГИ» - дитяча література; у Івана Малковича накопичилось багато претензій до тих, хто нині перекладає книжки для дітей українською мовою. «Мова цих перекладів зводиться до мови українських народних казок. Але ж мова розвивається, осучаснюється! Є багато різних шарів, сленгів. Це має відбиватися», - вважає видавець.

Справді, виданий минулого року «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-Гою» переклад «Гамлета, принца данського» викликав багато нарікань саме через осучаснення перекладачем - Юрієм Андруховичем - тексту. Голова Об'єднання перекладачів при Спілці письменників Всеволод Ткаченко навіть виговорював мені за те, що я взяв цей переклад до своєї радіопередачі. «Це - не перекладач!», - упевнений він. Натомість народний артист України Олександр Биструшкін, який неодноразово грав Гамлета і першим читав переклад Андруховича на радіо, вважає цей текст якнайвдалішим для сцени. Рацію мають обидва, оскільки існує таке явище, як «сценічна адаптація» літературного твору. Андрухович радше не переклав, а адаптував «Гамлета» до вимог сучасного глядача. Ставитись до цього, звичайно, можна по-різному.

Адаптація - це одне, а відвертий брак - інше. На книжковій виставці-ярмарку «Медвін», яка відбулась нещодавно у Києві, мені на рецензію надавали цілу купу книжок, половина з яких - перекладні. Здебільшого, відкриваючи їх, жахався: сам по собі твір - прекрасний, вартий пропагування і ознайомлення, але недолугий переклад і явна відсутність редакторського ока калічать його настільки, що дочитати до середини несила. Існують видавці, які аж надто поганої думки про читачів: мовляв, рівень «читацької маси» зараз настільки низький, що не варто докладати зусиль і ретельно вичитувати тексти - однаково читачі нічого не помітять.

Можливо, з радянських часів рівень і справді дещо знизився. Але ті, у кого він упав надто низько, книжок не читають, а ті, у кого він не знижався, недбало зроблену книжку до рук не братимуть, надаючи перевагу якісному (хоч і дорожчому) російському відповіднику. У нас повний хаос як у лексиці, так і у правописі; найбільше ж страждає синтаксис - нещасні коми або стоять там, де навіть у страшному сні не побачиш, або ж геть відсутні там, де їхня необхідність очевидна.

Повертаючись до рівня. Як справедливо зазначила президент ГО «Форум видавців» Олександра Коваль, кілька поколінь читачів уже втрачено. Тож особливу увагу очолювана пані Коваль структура приділяє дітям. «Їх ще можна повернути до читання», - упевнена президент «Форуму видавців». І якісні переклади саме дитячої літератури - важлива запорука цього повернення.

«Ринок сформувала класика»

Як би там не було нове покоління перекладачів (а також письменників, критиків, поетів) підростає. Більшість із них поки що знаходяться на марґінесі, ними нехтують видавці, або ж вони - видавцями, адже, погодьтесь, віддавати свій твір (поезію, роман, розвідку або переклад) людям, рівень культури яких часто не вищий за телевізійний «Вечірній квартал», не дуже хочеться. Я особисто знайомий з 19-літнім хлопцем, який переклав з латини «Промову про гідність людини» італійського філософа часів Відродження Піко де Мірандоли. Видавати це не хоче ніхто. Проза Андре Жіда? Нікому не треба. Афоризми Ларошфуко? Це також не для наших видавців. Основний аргумент: це ніхто не купуватиме.

Справді, продати світову класику, якщо вона не входить до шкільної чи вузівської програми, практично неможливо. Здавалося б, саме на те й існує держава. Держава, яка повинна утверджувати програми розвитку книговидавничої галузі, виокремлювати пріоритети і прямувати визначеним шляхом. Наша держава цього не робить - і не лише у книговиданні, а й у культурній галузі загалом. «Певні зрушення за останні два роки є, - зізнавався рік тому в розмові зі мною відомий композитор, член Шевченківського комітету і радник міністра культури і туризму Кирило Стеценко. - Але вони хаотичні, неузгоджені між собою. Технології дуже слабкі. Правила впроваджувати важко, опір - шалений. Це - ознака відсутності розробленої системної політики, яка включала б у себе стратегії в розумінні не лише цілей, а й сценарію розвитку, плану дій не лише на один рік».

«Колись росіяни, аби пожвавити свій книжковий ринок, видавали дуже багато творів російських класиків. Ринок «зробили» не Донцова, Марініна чи Устінова. Це - ілюзія. Ринок сформувала класика, - вважає Сергій Руденко, керівник популярного книжкового порталу «Буквоїд». - Нам же, гадаю, треба піти шляхом друку перекладної літератури. Особисто я хотів би читати світові бестселери українською. Для того ж, щоб існувала індустрія перекладної літератури, потрібно багато чинників. І найперше - якісних перекладачів рівня Миколи Лукаша та Анатоля Перепаді. Утім, я абсолютно переконаний: попит народжує пропозицію. Замовлення на переклад повинні йти від видавництв, котрих (як виняток) повинна підтримувати держава. Як на мене, в Україні має бути окрема інституція, яка б опікувалася перекладною літературою. Причому йдеться і про переклад української літератури іноземними мовами».

Щодо останнього, то про створення спеціальної програми перекладу нашої літератури не нашими мовами балачки ведуться стільки, скільки існує незалежна Україна. Певні зрушення у цьому напрямку робляться виключно зусиллями приватних осіб. Але ж кого перекладають! У Німеччині, Польщі, Франції можна знайти книжки Оксани Забужко, Юрія Андруховича, Любка Дереша, Андрія Куркова. Тут, в Україні, нам розповідають, що ці письменники «там» шановані і відомі. Але ніхто не проводив дослідження і не розповідав українській спільноті, як розкупаються їхні книжки «там».

Відомо, що, коли талановиту російську авторку Тетяну Толстую переклали і видали в Данії, то куплено було лише один (!) примірник з усього накладу. Це не плітка. Оскільки Толстая - чесна людина, то вона сама розповіла про це в одному з інтерв'ю. На жаль, у європейських книгарнях ми не побачимо ні нашої прекрасної класики (Григора Тютюнника, Ольги Кобилянської, Тодося Осьмачки, Юрія Яновського, Валер'яна Підмогильного, Миколи Хвильового та ін.), ні справді вартісних сучасних авторів. Тут я не називатиму жодного, аби нікого не образити.

«Перекладний процес має бути обопільний: наші автори також мають представлятись у світі, - вважає молодий письменник і перекладач Дмитро Чистяк. - Годі плакати, що не маємо нобеліантів. Для цього замало зусиль таких ентузіастів, як Віра Вовк (письменниця, лауреат Шевченківської премії 2007 року, мешкає у Бразилії - І.Р.). Має бути державна підтримка, із залученням фахових менеджерів. Коли ж ні - залишимося на марґінесі культурного життя попри високі зразки письменства».

Рік тому тоді 20-річний Дмитро отримав у Швейцарії першу премію у конкурсі молодих авторів на кращу новелу французькою мовою. Він обійшов письменників з Канади, Франції, Бельгії, Північної Африки - тобто традиційно франкомовних регіонів. Молодий перекладач стверджує: у Європі існує зацікавлення в українській літературі. Але тамтешні видавці - не йолопи, вони з легкістю відрізняють полову від гідних уваги текстів.

Політика крізь пальці

В Україні ж «гідні уваги тексти» видаються рідко. «Неперекладені українською мовою близько 80 тисяч назв щорічно, які видаються в інших країнах. Це відбувається тому, що українці катастрофічно нечитаюча нація, як це не прикро констатувати», - така-от думка видавця, директорки видавництва «Нора-Друк» Елеонори Сімонової. Не коментуватиму думку щодо «не читаючої нації»; на жаль, такої точки зору дотримується більшість представників української інтелігенції. Але ж, якщо дитина не читає, її треба привчати до книжки! І бажано - до кращих зразків. Натомість, українському читачеві пропонують Чака Паланіка або Чарльза Буковскі, відвертий «треш», виховати на якому аж ніяк не вийде.

«В Україні перекладацтво розвивається стихійно, - зазначає Дмитро Чистяк. - Немає чітких пріоритетів у доборі авторів. Низька культура видавців і брак хороших редакторів. Добре, що таки виходять твори класиків перекладу: Григорія Кочура, Ігоря Качуровського, Дмитра Павличка. Але загальне враження гнітюче: суржик стає нормою для перекладів-перекрадів». Гірше - суржик популяризується, а виступи на захист чистоти мови оголошуються мало не проявом фашизму. Ба гірше - суржик потрапляє навіть до творів, що входять до шкільної програми! Продивіться, скажімо, новий переклад «Дон Жуана» Байрона, зроблений Валерією Богуславською (2007 рік). Він пересипаний русизмами і нагадує радше фейлетон, ніж прекрасну драматичну поему.

А перекладну літературу високого рівня видавати нікому. «Хотілося б серйознішої державної підтримки, - зневірено каже директор «Дніпра» Володимир Войтович. - Але уряд дивляться на те, що робиться, крізь пальці...»

У Європі до книговидання ставлення геть інакше. «Ставлення французів і бельгійців до книги інше, ніж у нас, - розповідає Чистяк. - Часто в метро, просто на траві громадських парків можна побачити багато молодих читальників. І не якоїсь макулатурщини. Адже у Європі - продумана державна політика. Фінансуються переклади іноземними мовами, за рахунок місцевого самоврядування провадяться літературні конкурси, читання в школах, книгарнях. Видавці отримують державну підтримку, а експертні ради міністерств культури фінансують видавничі проекти справді державного значення».

«Література, перекладена з інших мов українською, може стати гарним стимулом до пожвавлення книжкового ринку України. Звичайно твори іноземних авторів з'являються у нас російською - наші сусіди швидко і оперативно реагують на появу нових світових бестселерів», - констатує Сергій Руденко. Справді, твори Мішеля Уельбека, Фредеріка Беґбеде, Амелі Нотомб, Анни Ґавальди, Марка Леві та багатьох інших знаних у Європі письменників з'являються у нас услід за російськими виданнями. Ніяк не відучимося мавпувати. Зрозуміти видавців можна: вони пильно придивляються, що користуватиметься попитом у Росії, зважаючи на схожість тамтешнього і українського менталітетів. Ризикувати не хоче ніхто.

«Цього року ситуація дещо змінилася, - радіє Руденко. - Наприклад, «Музей невинності» Орхана Памука було перекладено українською раніше, ніж російською. І головне - люди, попри мову, із захопленням почали читати цю книжку. А це означає, що перекладна література, яка з'являється українською, цілком може стати конкурентною з російськомовними виданнями. Ба більше - вона може бути «місточком» між сучасною українською літературою і читачами, які рано чи пізно звикнуть читати українською».

Справді, Орхан Памук перекладений у нас чи не в повному обсязі. Але це - чи не виняток.

Де цьогорічний Нобелівський лауреат Ж.М.Ґ.Лє Клєзіо? Адже його творчий шлях тягнеться вже півстоліття. Де Е.Єлінек, інші нещодавні нобеліанти? Тільки-тільки почали видавати українською Стівена Кінґа. І хоча це - далеко не вершинний зразок модерної літератури, все ж Кінґ - це ЯКІСНА масова література, тобто те, чого в нас - катма. Інших же письменників «кола Кінґа» (скажімо, Клайва Баркера) у нас не те що не перекладають - українські видавці про них просто не чули. Це при тому, що наклади їхніх творів сягають сотень тисяч примірників, а самі автори є зірками світового рівня.

Європейські країни постійно поповнюються «свіжою кров'ю», звичайно з-поза своїх меж. Говорячи, приміром, про франкомовні літератури, Дмитро Чистяк зазначає: «Загальна тенденція тут - до розширення культурного ареалу за рахунок франкомовних країн, і зокрема «екзотичної» своїм «орієнталізмом» Африки. Імена бельгійця Ф.Емманюеля, канадця А.Ґранбуа, марокканця Т.Бен Джелуна, сенегальця Л.Седара Сенґора, швейцарця Ф.Жаккотте сплелися з французькими авторами в одне поліфонічне явище франкофонії». Кому в Україні відомі ці імена? Хто і коли видаватиме цих письменників? Причому перекладати є кому. Біда в тому, що на ці переклади немає ґрантів, а, як відомо, без ґрантів у нас хіба «Гаррі Поттера» чи комікси про Бетмена видають.

Леонід Череватенко, перекладач, режисер, член Спілки письменників та Спілки кінематографістів України:

- Провідна ознака нового покоління перекладачів - непрофесіоналізм. І бажання халтурою заробити якомога більше грошей. Немає центра, який займався б вихованням перекладачів і систематичним перекладом кращих зразків іноземної літератури. Раніше дуже авторитетним був журнал «Всесвіт». Там гуртувалася когорта потужних перекладачів. Авторитет тримався передусім на першопублікаціях видатних творів світової літератури і на сенсаціях - пригадую, як по всьому Союзі ганялися за примірниками «Всесвіту», де з'явився «Хрещений батько» Маріо П'юзо. Рівень перекладів залежить і від вимогливості читачів. Телебачення і Інтернет настільки опошлили духовний світ нашого сучасника, що можна казати про інтелектуальну кризу. Інформація стала доступною і, як наслідок, неякісною.

Елеонора Сімонова, директор видавництва «Нора-Друк»:

- В Україні перекладають, в основному, авторів з тих країн, які фінансово підтримують закордонні переклади, а це Польща, Франція, Велика Британія, Німеччина. Українські видавці мають обмежений фінансовий ресурс для того, щоб видавати переклади без фінансової підтримки, бо українці катастрофічно мало читають, тому будь-які книжкові проекти, які приносять великі прибутки за кордоном, в Украіні не дають вагомого фінансового результату.

Причини цього явища різні, тут і відсутність повноцінних книжкових мереж, і фінансова неспроможність пересічних людей витрачати гроші на речі, які не є предметом першої необхідності, і взагалі низький загальний рівень культури населення. Минулого року ми купили права на переклад кількох творів поза програмами підтримки перекладів, але досі їх не можемо видати через несприятливу фінансову ситуацію на книжковому ринку України цього року. Україна не є зараз країною, яка цікавить світових лідерів видавничої галузі, тому в нас досі немає жодної філії провідних світових агенцій з авторських прав.

Ми маємо потенціал, оскільки є найбільшою країною Європи, але для нормального розвитку книжкового ринку треба залучати широкі маси населення до читання, провести серйозні кампанії з цього приводу на загальноукраїнському рівні, а поки що цими питаннями переймаються виключно ентузіасти. В усіх розвинутих країнах проблемами залучення населення до читання опікуються на найвищому державному рівні. Тому, мабуть, ці країни і є розвинуті.

Фото: «Главред»

Іван Рябчій, «Главред»