Відчуття невдоволеності численним політичним «шоу» на українському телеекрані змушує уважніше придивитися до спонукальних мотивів політиків і громадських діячів (особливо завсідників), які беруть участь у цих атракціонах. Ці спонукальні мотиви виявляються в багатьох наших дискусіях, нарадах і засіданнях.

 

Що таке дискусія? Це колективний пошук істини. Ми ж маємо щось абсолютно інше. Для одних будь-яка теледискусія є просто способом реалізувати власні комплекси, зокрема, неповноцінність, тобто довести собі та іншим власну «крутість», блиснути дотепністю і ймовірним інтелектом (безвідносно до питання, що розглядається), покрасуватися, показати себе, улюбленого, у всій чарівності, знову ж костюмчик новий продемонструвати, потішитися власною популярністю. Але це ще не найгірший варіант.

 

Гірше, коли реалізовується комплекс агресивності, бажання будь-якою ціною міцніше «врізати» опоненту, розмазати його по стінці і торжествувати власну перемогу та подолання «ворожої сили». У такій ситуації часто взагалі забувають, про що йдеться і для чого, власне, в студії зібралися.

 

Третій варіант — спроби активно «пропіарити» свою партію та її вождя. Ось у цих «трьох соснах» і крутяться всі наші «ток-шоу» на політичні теми. Фігуранти майже завжди одні й ті самі: ні нових людей, ні нових ідей, ні результату бурхливих обговорень...

 

А тим часом у багатьох цивілізованих і більш, ніж ми, успішних народів дискусії, наради та засідання розглядаються як важка, важлива й корисна для суспільства робота, що повинна приносити якісь реальні позитивні наслідки.

 

У нас же — нескінченна безплідна і некорисна «говорильня». Хіба що її час від часу пожвавлюють одним із численних вітчизняних скандалів, на зразок обставин приватного життя того або іншого партійного лідера.

 

На жаль, у нас цілком відсутня культура робочих дискусій, ефективних і результативних, присвячених вирішенню конкретних проблем. Архетипом наших зібрань є змістовна дискусія «баби Параски з бабою Палажкою». Саме цей архетип закріплюється у свідомості українців всілякими «політик-шоу», що особливо люблять запрошувати як модераторів та активних учасників людей, які роблять конструктивне обговорення проблематики неможливим за визначенням. Ці шоу-мени від політики, які почувають себе в атмосфері склоки як риба у воді здатні погасити будь-які проблиски істини, звівши все до базару в дусі одеського Привозу.

 

Звичайно, публіку також якось потрібно розважати, але ж для цього існує чимала кількість гумористичних телепередач. А там, де йдеться про доленосні для народу та держави питання, розважальний момент не повинен бути першорядним. Тим більше що в телеглядачів усе більше виникає відчуття втоми і роздратування. Про це дуже емоційно сказав в ефірі місцевого міського телебачення керівник Севастополя Сергій Куніцин: «Я не дивлюся всі ці «свободи», знаю багатьох із цих людей як облуплених, із багатьма був у депутатах, але несила бачити... І в регіонів, і в комуністів, і в Тимошенко немає політичного майбутнього. Вони «мочать» один одного, вони знищують цю країну, знищують усіх нас».

 

Підозрюю, що в не дуже віддаленій історичній перспективі активна участь у «вільному ток-шоу» стане досить негативною рекомендацією, що не сприятиме політичній кар’єрі, оскільки ці люди дуже сильно притягують до себе людське обурення, незадоволення та відчай. А, можливо, фігуранти цього шоу саме й потрібні як громовідводи?

 

А «свободи» на «Інтері», ІСТV, «Україні» мають перспективу залишатися видовищем майже виключно для телекритиків, які вимушені споглядати їх із службового обов’язку.

Наївно вважати: що запрошені в студію політики та державні діячі заповнять те, що вони не роблять на своєму робочому місці — у Верховній Раді, в Кабінеті Міністрів, державних адміністраціях. Дещо веселить схильність учасників шоу звинувачувати опонентів у власних гріхах: зокрема, в п’ятницю 6 лютого на каналі «Інтер» Віктор Федорович Янукович метав критичні стріли в Юлію Володимирівну Тимошенко, мовляв, її уряд не говорить правди про реальне становище в країні. Згодний. І навіть аплодував би  Януковичу, якби він сказав, що і його уряд вчиняв точно так само.

 

Наша біда в тому, що вони всі однакові і варті один одного. Зрозуміло, лідер Партії регіонів після провалу голосування в парламенті за відставку уряду намагався якось захиститися від висновків, що самі напрошуються, про явну слабкість своєї партії. Із трибуни він повторював заїжджені тези партійної пропаганди. Ну, навіщо ж кулаками махати після парламентського конфузу? А весь конструктив звівся в Януковича до заклику до Ющенка й Тимошенко «сісти за круглий стіл» і домовитися про дострокові парламентські та президентські вибори. Зрозуміло, немає нічого більш насущного в Україні в епоху кризи, ніж ще одна виборча вакханалія, так би мовити, вибори під час чуми...

 

А з кого вибирати? Все ті самі обридлі персоналії, ті самі бездарні актори погорілого театру... Їх, хоч як тасуй, у цій засаленій колоді все одно жодної пристойної карти не витягнеш. На жаль, суспільство знає лише про ті особистості, яких піарить телебачення. А телеканали належать олігархам, активним учасникам політичних ігор. Навіщо їм відкривати соціуму нових, позасистемних людей, які не перебуватимуть під їхнім впливом? Замкнене коло.

 

Великі надії щодо цього покладалися на громадське телебачення, але його в потрібному українцям варіанті вільної трибуни немає досі.

 

А на «Інтері» пропаганда була вибудована надзвичайно просто. От при нас, любимих, при Партії регіонів, в Україні був «золотий вік», а тепер суцільний жах. При цьому геть забули (чи випадково?) про світову фінансову кризу, що сколихнула і набагато могутніші економіки, ніж українська, і яку ніяк не можна пояснити виключно підступами Тимошенко. Використовувалася в студії і наступна нехитра схема — робітників одного з напівзруйнованих заводів (у цьому випадку Херсонського машинобудівного) нацьковували на швидко знайдених серед гостей телеканалу «цапів-відбувайлів».

 

У цій ролі, зокрема, виступив нардеп від БЮТ Соболєв. Власник же заводу, який сидів поруч із ним, виявився нібито й ні до чого. І тут «Інтер» проігнорував справжню «золоту жилу», проблематику критично важливу для українського суспільства, а саме — питання про ефективних власників і про те, чи повинна держава рятувати тих із них, хто ефективно працювати не може. Бо ефективно привласнити, «прихватизувати» завод — це одне, а ефективно ним керувати — зовсім інше. Зараз пани власники плачуть, а де ж вони були, коли отримували на рівному місці надприбутки й виводили їх у оффшори на різні екзотичні острови, один лише Кіпр отримав кілька мільярдів доларів інвестицій із України...

 

А сьогодні вони хочуть врятуватися, будучи бездарними менеджерами, знову ж за рахунок максимального затягнення пасків простих людей. Бездарні менеджери повинні розорятися. Це жорстокий закон нормальної ринкової економіки. Так, економіці важко, але щось не видно бізнесменів, які пересіли з «лексусів» та «кадиллаків» у «ниви».

Блиснув красномовством на «Інтері» Микола Азаров, говорячи про невиконання бюджету за січень 2009 року. Дивно, чому він ним не блищав у парламенті під час обговорення діяльності уряду?

 

Що це — прагнення отримати втішний приз після симуляції (є підстави в цьому підозрювати) відставки Юлії Тимошенко?

 

Так, ток-шоу на «Інтері» знову нагадувало «гру в одні ворота», що й визнав Володимир Литвин, який був присутній у студії. Дійство перетворилося в бенефіс Партії регіонів. Тобто це шоу стосується названого на початку статті третього типу спонукальних мотивів учасників телевізійного заходу — чергового піару своєї партійної структури та її лідерів.

 

Ще раз покрасуватися перед електоратом, показати йому, які ми хороші на фоні всіх інших мерзотників.

 

Дуже правильні слова говорив Литвин, на зразок того, що «краще бути багатим і здоровим, ніж бідним і хворим». І заклики він прорікав абсолютно правильні. Боюся, однак, що жодних правильних справ за цим не піде. Дуже сильні в нашому політикумі демони зоологічного егоїзму, дрібної мстивості, заздрості, провінційної обмеженості. Закликати їх піднятися над цими вадами, звичайно, потрібно. Але якщо вони дійсно піднесуться над своїми гріховними пристрастями, то це буде диво, як те, що здійснив барон Мюнхгаузен, який сам себе витяг із болота за власне волосся...

 

Замість пошуків виходу із ситуації, в якій опинилася Україна, учасники ток-шоу знову шукали у своєму середовищі найбільшого негідника, на якого можна було б покласти всю відповідальність.

 

Навіть падаючи в провалля, вони намагатимуться брикнути один одного за кілька секунд до трагічного завершення. Це соціальна патологія, якою страждає вся нинішня політична еліта України.

 

Їхній крах — наш порятунок. Лише б не потягли вони у своє політичне небуття всю країну...

 

Р.S. Коли обговорювалося питання про дострокові парламентські та президентські вибори, Володимир Литвин запропонував, щоб усі нинішні депутати, прем’єри та президенти відмовилися на цих виборах балотуватися, інакше, мовляв, нічого не зміниться. У студії запанувала задумлива тиша, особливо серед представників політикуму...

 

Фото: «День»