Особисто для мене як перекладача видавництво художньої літератури «Дніпро» є одним із символів, на жаль, вже минулого злету українського перекладацтва.

 

У стінах цього форпосту української літератури на Володимирській, 42 працювало безліч корифеїв, яким нині по всьому Києву встановлено пам’ятні мармурові дошки – лише з-поміж засновників видавництва - Павло Тичина, Василь Еллан-Блакитний, Георгій Нарбут, Дмитро Загул.

 

Воювати з владою для «Дніпра» - не дивина: у 30-х українську еліту вистрілювали, серед інших потрапили під кулі фундатори й працівники видавництва; у 60-х редакція конфліктувала з цензурою, видаючи Василя Симоненка, Івана Драча, Олеся Гончара, Романа Іваничука; у 80-х, незважаючи на опір влади, «Дніпро» відкрило для читачів ряд раніше заборонених імен – Богдана Лепкого, Леоніда Гребінки, Володимира Винниченка, Миколи Вороного, Леся Курбаса, Юрія Клена та багатьох інших. А для перекладачів, які в другій половині ХХ ст. перебрали на себе чільну роль у збереженні й розвитку національної ідентичності українства, видавництво «Дніпро» було центром, штабом посеред буремних фронтів антиукраїнської війни.

 

 

Та то були конфлікти інтелектуальні. Натомість, за нових часів «Дніпру», як і більшості державних видавництв, доводиться відбивати напади не хитромудрих цензорів чи ідейних ворогів України – погодьмось, гідних супротивників – а тих, кому, вибачте, «до лампочки» якісь там книжки, ба й більше – нація та культура. На жаль, трагедія сучасної України полягає в тому, що в більшості випадків вони звуться владою, і знайти управу на них неможливо. Хоч і кортить.

 

16 січня Верховна Рада прийняла постанову «Про запровадження мораторію на виселення редакцій друкованих засобів масової інформації, закладів культури, у тому числі бібліотек, видавництв, книгарень, підприємств книгорозповсюдження». Цей документ покликаний стати останньою соломинкою, за яку хапатимуться нещасні потопельники-видавництва. Потреба у подібному нормативному акті назріла вже давно – питання гниє вже ціле десятиліття.

 

Що ж спонукало депутатів таки зважитися на рішучий крок? «Події довкола видавництва «Дніпро» були останньою краплею», зізнається один з авторів постанови, народний депутат Володимир Яворівський (БЮТ). «Редакція забарикадувалась, мені почали телефонувати», – каже він.

 

Невідомі, що відрекомендувались представниками Київжитлоспецексплуатації, почали виламувати паркет і знімати двері. До приміщення видавництва під’їхали вантажівки, щоб забирати й вивозити унікальну бібліотеку. «Представники підвідомчої КМДА Київжитлоспецексплуатації – чоловік тридцять-сорок – 8 січня вдерлися до приміщення видавництва, – розповідає директор «Дніпра» Володимир Войтович. – Хотіли виселяти нас на підставі рішення суду, нібито ми не підписали оренду з Київжитлоспецексплуатацією.

 

Насправді ж, вони самі не захотіли підписувати з нами угоду про оренду приміщення, тягнули близько року, а потім поставили перед фактом і всім вголос заявили, що ми відмовляємося підписувати договір. Заявляю офіційно – це чиста брехня. Ми почали піднімати людей: наших авторів, працівників видавництва, звичайних громадян міста Києва – не дали їм можливості зривати підлогу, хоча вони встигли поставити металеві двері з ґратами. І по цей день тут сидить їхній чоловік, охороняє ці двері». (І справді – цього молодика я бачив на власні очі, коли заблукав був нетрями видавництва; він ввічливо показав, куди йти. Певно, нудно цілісінький день виконувати незавидну рейдерську роль)

 

«А чим зарадиш? – розводить руками Яворівський. – День був вихідний. Єдине, що я міг їм порадити на той момент: повісьте на дверях таблички, що це - громадська приймальня голови Комітету з питань культури й духовності Верховної Ради України Володимира Яворівського. Згідно із законодавством, ніхто без мого дозволу не може туди заходити».

 

Таблички повісили – вони й досі прикрашають видавництво. Подіяло – але, як добре розуміли в редакції, ненадовго. Тому треба було вживати інших заходів. Так народилася постанова про запровадження мораторію на виселення. «Оперативно прийнято закон неможливо. Потрібно, аби він пройшов два читання, комітети і т. ін. Найоперативніше – прийняти постанову, у якій записати, що до прийняття закону має діяти постанова. Тож писав я цей документ фактично на коліні, – хвалиться Яворівський. – Це, справді, абсолютний рекорд – створення і реєстрація документу такого рівня за один день. А ще й наступного дня його ухвалили!».

 

Зі слів президента Української асоціації видавців та книгорозповсюджувачів Олександра Афоніна, після відчайдушного телефонного дзвінка від Володимира Войновича, він звернувся до в.о. голови Держкомтелерадіо України Анатолія Мурахівського. Разом вони підписали звернення до Президента, Кабінету Міністрів і парламенту, в якому висловили готовність чинити фізичний спротив проти виселення закладів культури з центру Києва.

 

Вимога, каже пан Афонін, була одна – негайне введення мораторію. Її було виконано. По ходу обговорення проекту постанови додавались якісь деталі, щось уточнювалося. Скажімо, закінчується термін оренди, а влада комунальна оренду видавництву не подовжує. Тож записали, що вони мають «першочергове право на продовження оренди».

«Отже, – резюмує Яворівський, – ми вклали зброю до рук видавцям, книгорозповсюджувачам і бібліотекарям до прийняття закону. А тепер треба якомога швидше прийняти закон про уточнення до законів «Про книговидавництво» та «Про бібліотеки».  

 

 

Чекати, можливо, доведеться довго, оскільки є багато незацікавлених в ухваленні закону осіб. «Наявність закону дуже обмежить можливості рейдерів», – зауважує Костянтин Клімашенко, співзасновник КД «Орфей-1», що володіє мережею супермаркетів КС. – Постанова має рекомендаційний характер. Потрібен закон! До постанови дослухається тільки той, хто хоче; той, хто не хоче, зробить вигляд, буцімто про неї не знає».

Незважаючи на те, що КД «Орфей-1» вже відбув не один суд з книгарнею «Сяйво», пан Клімашенко продовжує допомагати магазину. Директор «Сяйва» Алла Лазуткіна згодна з підприємцем: «Там  написано: «рекомендувати Кабінету міністрів». І ще: «тимчасово до ухвалення відповідного закону». А закон, може, тільки 2015 року схвалять. І охоронятимуть те, чого вже не буде».

 

Справді, соромно має бути тим, хто зволікав довгих десять років, перш ніж було прийнято рятівну постанову. Книгарні «Поезія», «Ноти», «Медична книга», «Планета» щезли з центру міста, протягом багатьох років намагаються виселити «Знання» і «Сяйво», викинули з Золотоворітської унікальне видавництво «Мистецтво», постраждала від рейдерських атак редакція «Книги Пам’яті», що мала нещастя тулитися на вулиці Богдана Хмельницького, районі, де повно амбасад і розкішних офісів.

 

«Київ – це укрупнена картина, а гляньте-но на будь-яке місто України!, – горює минулорічна лауреатка Шевченківської премії, письменниця Любов Голота. – Мало знайдеться міст, що зберегли в центрі книгарні. Отже, ця постанова запізнилася мінімум на 15 років. Я пам’ятаю, як ми пікетували, коли виселяли «Соняшник» – так нічого і не домоглися; на моїх очах першою лягла книгарня «Поезія». Чому з центра міста прибрали магазини? Чому палатки з пивом є, а книгарень немає?!».

 

«Чому?» – риторичне питання. Адже всі ми добре знаємо відповідь. Бо владі байдуже. Бо влада не читає книжок. А коли й читає, то не Дімарова, Шевчука, Мушкетика чи Портяка, а, в кращому випадку – представників, так званого, «сучукрліту», яким все одно, в яких книгарнях продаватися. Влада не хоче розуміти, що українська ідентичність досі тримається на авторах, якщо так можна сказати, «старої школи»; молодь же читає сучукрліт не тому, що він їй подобається, а тому, що іншої україномовної літератури не бачить. Чому не бачить? Тому, що немає державних книгарень! А власники новоявлених книгарень незацікавлені в розвиткові не-сучукрлітівського напрямку.

 

Парадоксально – але українська література за часів незалежності, коли, здавалося б, усе патріотичне і «наше» має пишно буяти, виживає усупереч владі, на голому ентузіазмі окремих сміливців. «Сьогодні бізнес, всупереч перешкод, які ставить влада, робить значно більше для української духовності і культури, ніж наша рідна держава, – вважає голова Комісії з інноваційної та інвестиційної діяльності Ради національних асоціацій товаровиробників при Кабінеті Міністрів України Іван Галенко. – За сімнадцять років Україна в книжковій галузі спромоглася усього лише на кілька потужних інновацій.

 

Це, по-перше, проект Івана Малковича «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА». За умов засилля російського чинника в середині 90-х цей яскравий проект зумів піднятися без будь-якої фінансової допомоги держави. По-друге – красивий інноваційний проект братів Капранових по книгорозповсюдженню. Вони в Інтернеті відновили стару систему «книга – поштою» і позиціонують себе як виключно українська книга. Їм вдалося добре забезпечити регіони українською книгою.

 

І по-третє – книгарня «Є». Така мізерна кількість інновацій свідчить про одне: чим далі відсунемо чиновників від культури, тим легше вона розвиватиметься». При цьому всім «інноваціям» доводиться виживати в досить жорсткому критичному полі. Малковича звинувачують у надмірній близькості до родини Ющенків, Капранових – у пропаганді літературного ширужитку, а про книгарню «Є» подейкують, буцімто її заснували громадяни Росії. Нібито це злочин! Хоча радше скидається на подвиг…