Саме остання, на мій погляд, у вік домінування інформаційних технологій – точний еквівалент того, чого можна досягти з допомогою слова. Чи треба контролювати розповсюдження ядерної зброї? Або, принаймні, “знати в обличчя” тих, хто у будь-який момент має змогу натиснути на відповідну кнопку, після чого все на нашій планеті полетить шкереберть? Не треба бути записним мудрагелем, аби втямити: ці запитання – стовідсотково риторичні. А що ж “еквівалент”, який, не маючи офіційного статусу зброї масового знищення, насправді нею є? Адже не секрет: відверта деза, маніпулювання, напівправда, ретельно сплановані “утечки” інформації сьогодні широко й ефективно використовуються для досягнення як економічних, так і політичних цілей не лише в локальних, але й в геополітичних масштабах. Чи потрібен бодай найслабший контроль за тими, хто, як влучно зауважив Дюма-батько, народився з пером за вухом і каламарем замість серця? Уявляю, який шквал обурення викличе у колег навіть сама спроба поставити запитання у такій площині! Однак зі свободою слова та її вічним антагоністом – цензурою не все так просто, як здається на перший погляд навіть багатьом фахівцям. Причому й у державах, де століттями вчилися відрізняти зернята від полови. Що вже говорити про країни “недорозвинутої псевдодемократії”, до котрих належить і щиро любима нами Ненька. I. Pro. Незалежна преса викривлює генеральну лінію

Преса вільна. Хвали – що дозволяють;

відгукуйся прихильно – де потрібно; лий єлей – де вигідно; тріумфуй, коли таку можливість надали. П. Александров, російський адвокат (XIX ст.).

Пан Довгич свій матеріал “Темник” – лакмус контрреформ” починає і закінчує сентенцією, що, попри роки і статус незалежності, в українській пресі анічогісінько не змінилося з часів комуністичної “Правды”. Автор має цілковиту рацію: для “неслухняних” влада і сьогодні, як і 30-40 років тому, тримає напоготові набір уздечок різного ступеня пружності – від пожежного нагляду до податкової поліції і СБУ. Автору відомо це не з чужих слів. Чи то 1997, чи 1998 року (в той час я очолював “Комсомольскую правду” в Украине”) в Адміністрації Президента було складено список “неблагонадійних ”. Ввійшло туди понад три десятки видань, причому й усі без виключення – “москальські”, які на той час уже офіційно зареєструвалися. І справа не в тому, що вони виходили не державною мовою. Адміністративному їжаку зрозуміло: економічно незалежні газети, хоч і не часто, дозволяли собі “викривлювати” генеральну лінію Леоніда Даниловича. Вони слугували читачу, а не партіям чи олігархічним кланам (зараз ситуація змінилися: і тим, і іншим незрадливо служать й україно-російські видання). Контролювати в такій ситуації думки вельми проблематично. І особливо “зарозумілим”, теленькнули в попереджувальний дзвіночок. Ось як проходила “акція залякування”. Протягом декількох тижнів “КП” В Украине” (й інші “неблагонадійні” видання теж) перевіряли, змінюючи одна одну, комісії з санепідстанції, пожежного нагляду, КРУ Мінфіну, податкової інспекції, податкової міліції, МВСівського відділу боротьби із злочинами у сфері економіки і, нарешті, СБУ. Того, що завдання стоїть не розібратися, а “закопати”, власне ніхто і не приховував. Так, керівник районної податкової поліції, коли зловживань його нукери не знайшли, спересердя бовкнув генеральному директору “Київ-прес” (засновнику “КП” в Украине”): - Можеш вважати сьогоднішній день другим днем власного народження. Зазвичай, коли комісію очолюю я, той, кого перевіряють, потрапляє за грати мінімум на 5 років.

Не поздоровилися (та й не здоровиться) також тим із українських видань, хто мав сміливість “висунутися”. Пригадаймо! “Засудили” популярні на тоді “Всеукраинские ведомости”, “Політику”. Всесильна пожежна інспекція загальмувала на певний час вихід “Киевских ведомостей” на тій підставі, що… стільці у залі засідань пригвинчені до підлоги. Журналістів не врятувало й те, що приміщення редакція орендувала. (Між іншим, цікаво було б з‘їздити подивитися, чи щось змінилося за три роки, чи стільці так і стоять, та написати про це, тицьнувши носом “демократичну” владу, мудрість якої занадто часто виходить за межі нашого розуміння). За сфабрикованими звинуваченнями арештували головних редакторів “Правды Украины” та “Політики”/“Свободи” (останнього - неодноразово). “Независимость” – ту взагалі перекупив один із наближених до Кучми олігархів і… забув про неї. Була газета - і не стало... А скільки довелося пережити колективу найтиражнішого видання - “Сільським вістям”! Безліч разів призупиняли вихід (ви коли-небудь бачили директора видавництва, котрий, перебуваючи при своєму розумі, відмовився б друкувати газету накладом у 600 тисяч екземплярів?!), порушували кримінальні справи, всі з яких закінчилися нічим. Однак на здоров‘ї журналістів “владні наїзди” ще й як позначилися. Та й іншим уроки – не з слабких. Банкова дала чітко зрозуміти: ступінь свободи українських журналістів визначається розміром накресленої президентським оточенням клітки. І більшість головних редакторів стала грати саме за цими правилами, не бажаючи отримати від “судді у полі” червону картку (в кожного є сім‘я, а діти щодня просять їсти). А оскільки гамівною сорочкою найчастіше є власна шкіра, інстинкт самозбереження ввімкнув внутрішнього цензора. І…

Знову – картинка з натури. Підготував якось гострий матеріал про стан свободи слова в Україні для російського “Делового вторника”. Чому саме для нього? Бо він щотижня виходив вкладкою у “Робітничій газеті”, тобтоі я мав змогу наочно помилуватися плодами своєї праці. Хлопці з ТОВ РІЦ “КП”, які через супутник приймали плівки московського видання, зателефонували ввечері, попередивши, що мій матеріал вийшов. Уранці йду до кіоска, купую “Робітничу газету”. Розгортаю і… власного прізвища не знаходжу. Ось “Деловой вторник”, ось… А мого опусу - катма.

Телефоную до редакції (хоча й сам усе прекрасно розумію). У секретаріаті пояснюють:

- А у нас із москвичами домовленість: у випадку, коли якісь публікації нас із тих чи інших причин не влаштовують, ми їх вирізаємо і замінюємо на свої.

- І часто так буває?

- Та, ні! Це, мабуть, удруге. Якось іще знімали невелику інформацію. Чи й вона погрожувала державним підвалинам?

Однак образи на колег у мене не було. Залиш вони мою статтю на місці - й на наступний місяць Кабінет Міністрів навряд чи перерахував би бодай якусь копійчину на рахунок колективу. А їсти щодня треба не тільки дітям, а й дорослим: цього закону природи ніхто не відміняв. Влада між тим - не києм, так палицею, зовсім не розщедрюючись на пряники! - свого досягла. Досить швидко пишним квітом розцвіла паркетна журналістика. Значна кількість видань стала схожою одне на одне, як однояйцеві (і справді: зачаті ж Банковою!) близнюки. Гортаючи газети чи дивлячись телевізор, на 90 відсотків чуєш і бачиш новини, почерпнуті зі стрічок інформаційних агенцій (із яких “темників” беруть інформацію вони, докладно написав у своїй публікації п. Довгич), прес-релізів, брифінгів. Порядному працівнику ЗМІ – бридко (іноді доводиться прикидатися дурником, аби не сприйняли за ідіота! ), читачеві-слухачеві – нецікаво, а влада тріумфує: саме цього вона прагнула. Хоча, якби той же Кучма, перебуваючи на посаді секретаря партійної організації в “Південмаші”, уважніше читав К. Маркса, можливо б, у пам‘яті залишилося таке слушне застереження класика: “Деморалізуюче діє підцензурна преса. Уряд чує лише свій власний голос, однак підтримує у собі самообман, буцімто чує голос народу і вимагає від народу, аби він теж підтримував цей самообман. Народ же впадає частково в політичну зневіру, або, відвернувшись від суспільного життя, перетворюється у натовп людей, котрий живе виключно приватним життям”. На жаль, керівництво України – ці напівпрофесіонали з гіпертрофованою зарозумілістю, третя хвиля партноменклатури та навіжені горлопани з “перебудовних” площ – вчилися чому-небудь і як-небудь: що з них візьмеш? У них одне розуміння ролі ЗМІ: зроби мені приємно! Що б можновладці не декларували з високих трибун, які б укази буцімто на захист журналістів не підписував Кучма, сутність його режиму не змінюється. За словами одного з політиків, Леонід Данилович якось заявив у вузькому колі, що йому вкрай обридла “демократична преса”, яка пише казна-що, і що він бажав би мати хоч трішечки “комуністичної”. Персонально для себе. Як той анекдотичний дід - СНІДу. Безсумнівно, відразу знайшлися й потіпачі, котрі, не відкладаючи “справи державної ваги” в довгий ящик, узялися за втілення цієї примхи в життя. Вибір упав на УНІАН. Саме він мав стати “острівцем комунізму” для президента. Тобто журналісти, як і їхні колеги 40 років тому, повинні були про стан справ у державі і самого Кучму писати (а сам він – відповідно - читати) винятково позитивні матеріали. Однак “трудівники пера” стали дибки, чого оточення гаранта Конституції не очікувало. І що ж? Скажете, перемога? І помилитеся. Бо буквально позавчора з джерела, яке заслуговує цілковитої довіри, я дізнався, що УНІАН приречений. Засновники нікому його не продадуть, але й самі фінансово підтримувати не будуть. Отож, шановні, в нас повітрям свободи можуть і надути. І полетиш легенько за вітром на всі чотири боки. Тішить, либонь, одне: не виключено, що, врешті-решт, можновладці добрешуться й до правди…

II. Contra. Краще б газети виходили без шрифту і в рулонах

Істинну свободу та її істинне застосування найкраще характеризують зловживання свободою.

Г. Ліхтенберг.

Ще свіжі в пам‘яті події з захопленням заручників у Москві. І на що спромоглася безцензурна журналістика (особливо телевізійна)? Розповісти у прямому ефірі про всі входи-виходи до Театрального центру (аби терористи знали, де саме їм чекати на спецназ?). Детально відстежувала переміщення останніх – знову ж таки з поданням картинки на екран (чим не розвідка для відморозків?). Кричали в усі мікрофони, що спецназівці, аби не переплутати своїх із чужими, мають на рукавах білі пов‘язки. Пересторога чеченцям на майбутнє? І це в той час, коли від одного слова в буквальному його розумінні залежала майже тисяча життів.

І після цього ви будете настоювати, що цензура для журналістів - зло? Хоч і сам ось уже понад три десятиліття належу до цього цеху, з такою точкою зору не погоджусь ні за що!

Справа – в самих “трудівниках пера, мікрофону й телекамери”. Дописувати з таким рівнем світогляду і відповідальності – хіба що на паркани і в громадські туалети. Там дійсно цензура відсутня повністю. Але почитайте, що там нашкрябано! Так що цензура для журналістики рівня “бачу - белькочу” - що клізма при запорах: свобода слова після процедури б‘є фонтаном. Те, що він смердючий, нехай нікого не дратує. Далебі, іноді виникає бажання направляти журналістів на вишкіл у кримінальні структури. Щоб засвоїли широко відоме “за базар відповіси”, “фільтруй базар”. Адже журналістика, за влучним визначенням Олега Чечілова, “це місіонерство. А будь-яке місіонерство – це вторгнення, нехай без гармат; це – насильство, нехай без крові; це – терор, нехай тихий”. То хоча б гвалтували без обтяжливих обставин!

Не помиляється п. Довгич і щодо того, що і за комуністів, і нині важливо не те, ЩО пишуть, а те, ЧОГО не пишуть. Додам: не менш важливо й те, ЯК пишуть. Ось вибірковий побіжний перелік того, ЩО і ЯК повідомляли українські лицарі пера, мікрофону і телекамери. Набувши самостійного статусу, Україна торгові відносини з партнерами почала з нульового сальдо. І що ж? У 1991 р. її ВВП, за оцінками зарубіжних експертів, складав $170 млрд. Нині маємо $10 млрд. Причому… боргу. Ви де-небудь читали чи чули про це?

До 10-річчя незалежності (якась містика: зробив у цьому слові помилку, і комп’ютер видав для вибору всього два варіанти – правильний і “НЕЗАМОЖНОСТІ”; хто сумнівається, нехай перевірить!), заходячись у екстазі, ЗМІ писали про видання тому Конституції на основі благородних металів і інкрустованої дорогоцінним камінням, а також про виготовлення у терміновому (вчасно, як це ведеться, подумати забули!) порядку десяти тисяч ювілейних медалей, присвячених урочистій даті. До речі, кожна обійшлася для бюджету в 76 грн. Значуща деталь, про яку промовчали журналісти: саме стільки складала середня пенсія, котру на той час затримували на півроку і більше. Ніхто не написав і про те, як на “новинку книжкового ринку” й оті брязкальця відреагувало напівголодне населення. Останні вибори у парламент. На пропрезидентський блок “За єдину Україну” працює весь адмінресурс. Аби видати “на-гора” потрібний Банковій відсоток, влада на місцях (оскільки все було зроблено одностайно, залишається велика підозра, що відмашку дали з Києва) прискіпливу увагу звернула на психоневрологічні лікарні та диспансери. І… забезпечила там не лише 100-відсоткову явку, а й таку ж цифру голосів, поданих - самі здогадуєтеся - за кого. Про принаймні неетичність подібного “ходу” обмовилася хіба що опозиційна преса. Стадіон “Динамо”. Вшанування чемпіона країни з футболу – донецького “Шахтаря”. Сподіваєтеся, що п‘єдестал пошани, як це робиться в усьому світі, запросили спортсменів? Глибоко помиляєтеся. Туди похапцем, ніби хто гнався, видерся гарант отієї самої інкрустованої дорогоцінним камінням Конституції разом із придворним почтом. Схиливши голови, ніби холопи перед паном, проходили мимо Леоніда Даниловича чемпіони, а він, ніби ярмо на шию, вішав здобуті у тяжкій боротьбі медалі. Лише сліпий не бачить, що “демократичні погляди” керівних осіб держави змінили свій вектор на 180 градусів. Чому? Тому, що претенденти - у недавному минулому - на роль “месій” і “совісті нації” тепер самі дорвалися до корита. І ціль у них залишились одна – та ж, за яку вони так картали комуністів, – зберегти статус-кво. За будь-яку ціну законсервувати власне благополуччя. Хоч один-єдиний журналіст про все це написав?! Звісна річ, ні! Як і багато про що інше. Виникає запитання: чому? Вони чогось не розуміють чи свідомо його замовчують?

Якщо говорити про конкретних людей і загальну тенденцію, то тут, на мій погляд, ситуація виглядає так. Значна частина працівників українських ЗМІ дійсно таких деталей не бачить: у людей, даруйте, для цього бракує мізків. Невеликий прошарок, який усе (або майже все) розуміє, бачити “не хоче”. Бо саме за це їм добре платять. І не обов‘язково через бухгалтерію. Недарма у вузькому колі “наближених” бродять цинічні жарти: “Якщо у журналіста є совість, йому принаймні є чим торгувати”, “Краще мішок грошей, ніж два мішки совісті”. Про елементарні професійні вимоги (як-то “Дві точки зору на проблему” тощо) начисто забуто. В кращому разі “чужу” так знівечать, що опонент буде виглядати повним ідіотом. Іншими словами, чорний піар сьогодні незримо присутній і у звичайній журналістиці. Втім, чи існує вона, звичайна?! Іноді складається враження, що незамовних публікацій в українській пресі вже не залишилось, а майже кожен із тих, хто пише чи знімає, – Доренко в мініатюрі. Про таких говорять: плаває мілко, однак як скаламучує воду! В якій, як відомо, дуже добре ловиться рибка – особливо у вигляді зелених заокеанських банкнот: якщо могильники свободи піднімають ціну, це означає, що вартість продажного слова зростає. Висновок? Коли відсутня цензура совісті чи розуму, потрібна принаймні цензура батога. III. Pro nunc. Говорять, що правда восторжествує, але це неправда

Свобода заключається в тому, щоб залежати тільки від законів.

Вольтер.

Однак весь трагізм ситуації полягає в тому, що у нас однаково нецивілізовані як влада, так і журналістика (яке їхало, таке й здибало). Вітчизняна преса і нинішні господарі політичного Олімпу – два чоботи - причому штопані! – пара. І ні ті, ні інші не бажають залежати від законів. Кожна зі сторін свободу слова розуміє по-своєму, кожна на ній спекулює. І кожна прагне її приватизувати. В результаті країна живе у системі хибних координат та цінностей: життя у нас смугасте, а “сторожові пси демократії” крокують кривульками. Яка, врешті-решт, різниця, хто спускає журналюгам темник: адміністрація президента чи олігарх – власник видання? І в тому, і в іншому випадку об‘єктивною преса бути не може. І це триватиме доти, доки в країні не з‘являться економічно не залежні ні від кого видання. А саме цього влада дозволити не може. Подивіться, скільки вже років у парламенті точиться боротьба за прийняття бодай поправок до закону, які б послаблювали податковий тиск на ЗМІ. Де там! І сьогодні (думаю, ще й завтра, й післязавтра) пресу стрижуть під один гребінець із виробниками лікеро-горілчаних виробів та прокладок із крильцями. Тут, якщо навіть випадково злетиш, комфортно почуватися не будеш. Що залишається вдумливому читачеві? Його рятує те, що свобода слова ще не домислює обов‘язку слухати. А ще - саркастично-філософська сентенція “Коли народу брешуть, то це означає, що він комусь іще потрібен”. Опозиційну пресу, в якої дещо інші функції, автор не розглядає.

Микола СУХОМОЗСЬКИЙ, екс-редактор “Комсомольской правды” в Украине”.