На 58-му році обірвалося життя нашого колеги, одного з найулюбленіших авторів наших читачів, щирого і відданого друга редакції, власного кореспондента «Дня» в Хмельницькій області Михайла Василевського. Від першого виходу газети він був незмінним членом редакційного колективу. Більше того, він жив «Днем», а «День» оживав від його матеріалів. Якось Михайло Йосипович сказав, що «школа «Дня» — це велика школа». Важко собі уявити «школу «Дня» без Михайла Василевського.

 

Під час минулорічної Літньої школи журналістики газети «День» стаття Михайла Йосиповича «Ровесниця жовтня з села Голенищеве» («День», 6 липня 2001 року) — про жінку, що переживши криваве ХХ століття, будучи з розкуркуленої родини, втративши рідних і всю власність, не втратила гідності — стала «наочним посібником» для журналістів-початківців. Головний редактор запропонувала учасникам Школи повернутися до публікації та проаналізувати її. У цинічному, перенасиченому інформацією світі ми почали з того, що завжди випромінювали матеріали Михайла Йосиповича — щирість та теплоту. Він мав незгасаючий інтерес до людей і до життя — це перше, що вирізняє справжнього журналіста.

 

У Василевського вчилися — стилю, широті погляду, нестандартному мисленню. «Як мало залишилось тих «ровесників Жовтня», що побачили у своєму житті, мабуть, усі кари єгипетські, що пережили голод і війну... Я завжди намагаюсь зловити їхній погляд... Він багато чого може розповісти, в ньому читаєш мудрість і знання. Але розгадати цей погляд не можеш, наче загадку сфінкса, бо, зустрівши, розумієш — не під силу тобі, мало жив і мало знаєш. А ось Михайло Василевський може. Надзвичайна історія, надзвичайний автор», — писала учасниця Літньої школи журналістики «Дня» Анна Слєсарєва після ознайомлення з «Ровесницею Жовтня...». Таких журналістів, як він, — одиниці. Але саме вони роблять справжню, «некабінетну» журналістику.

 

Щирий, життєрадісний... Він працював на відстані сотень кілометрів від нас, проте враження було таке, що він постійно поряд. Він вмів підтримати і надихнути, зрозуміти і підказати. Редакція рідко починала день без побажання гарного настрою від Михайла Василевського. Ми збережемо цей настрій. У пам’ять про нього...

Щирі співчуття родині — дружині Енесі, дітям Ользі та Сергію, рідним та близьким. Нехай земля буде пухом...

 

— Україні потрібні чоловічі голоси в журналістиці. Чоловічий — не означає грубий. Чоловічий голос в журналістиці — це дуже відповідальний, мужній, благородний і добрий почерк. Такий, який був у Михайла Василевського. Тому мені було особливо боляче, коли вчора я отримала смс-повідомлення від доньки нашого колеги Михайла Василевського: «Батько помер. Оля Василевська». Звичайно, я знала, що він хворіє. Та коли після першого етапу лікування йому стало краще, ми всі сподівались на його одужання.

 

Ми часто спілкувались по телефону, бо Михайло Василевський був для мене тією особливою людиною, яка, незважаючи на відстань, могла надавати духовному підтримку. Зрозуміло, що і редактори її потребують. Серед наших читачів є люди, на яких я орієнтуюсь, яких бачу перед собою, приймаючи те чи інше рішення. Були, є і будуть, на щастя, такі й серед журналістів. Таким був наш власкор у Хмельницькому Михайло Василевський. Його совісність — дорогоцінна риса, що примножувала віру читачів у правду, добро, справедливість. Я вчора написала рідним Михайла, що ми будемо пам’ятати і примножувати це. Як робив це наш дорогий колега — Михайло Василевський. Земля пухом Михайлу Йосиповичу, світла пам’ять.

 

 

— Людина йде в позасвіти, але залишається її Слово... Михайло Василевський служив йому самовіддано й натхненно. Він писав про наболіле й драматичне, світле й оптимістичне. Його репортажі з Хмельниччини читалися цікаво, вони дихали любов’ю до рідного Поділля, до його людей. У моїй пам’яті він житиме навічно як своєрідний місток між мною і газетою «День». Саме він ввів мене на її сторінки, просячи дати коментар до тих чи інших резонансних подій в країні. Перше моє знайомство з ним відбулося під час святкування 85-річчя нашої alma mater.

 

Він був у складі групи, яка об’єднувалася навколо головного редактора Лариси Івшиної, запрошеної на свято. Його було представлено як кореспондента «Дня» по Хмельницькій області. До того у «Дні» був видрукований його репортаж «Університети Івана Огієнка» («День». — 18 жовтня 2003р.) про проведення на базі університету Міжнародного конгресу українських істориків. Ключовим у репортажі було твердження про роль Івана Огієнка у створенні закладу (1918р.), про бажання керівників ВШ продовжувати розпочату Всеукраїнським товариством Івана Огієнка боротьбу за присвоєння університету імені Івана Огієнка.

 

Це й виказало в ньому споріднену мені людину, людину, державно налаштовану, людину, чутливу до запитів сьогодення... Як до рідного, звернулася я до нього 21 серпня минулого року, спішила поділитися з ним великою радістю, адже 20 серпня Юлія Тимошенко підписала розпорядження на пропозицію Міністерства освіти і науки про присвоєння Кам’янець-Подільському національному університету імені Івана Огієнка. Він, справді, щиро зрадів і попросив, щоб я написала до «Дня» розгорнуту інформацію. Так появилася важлива для нас усіх публікація в «Дні» під назвою «Ім’я зобов’язує» (2008. — №158). Мене дивувало, чому він не приїхав на наше торжество — святкування 90-річчя університету й присвоєння університету імені Івана Огієнка, яке відбулося 22 жовтня 2008р.

 

З’явилося чимало публікацій про цю подію у хмельницькій пресі — газеті «Подільські вісті», журналі «Українець». А він мовчав... А я мовчки ображалася... Але тепер щиро каюсь. Він мовчав, бо йому було не до того. Він готувався у дорогу, з якої немає вороття. Прости, товаришу! Твоє уміння бути почутим, належно сприйнятим буде продовжене молодими журналістами, яких ми готуємо. У нашій пам’яті Ти залишишся людиною честі, зразком самовідданості справі. Твій улюблений «День» став нашим «Днем». Він, як і ти, буде навчати нас кропіткої праці й гідного служіння Україні, бути завжди на пульсі доби.

 

 

— Звістка важка. Я, на жаль, не мав честі належати до близьких людей Михайла Йосиповича, проте наші перші зустрічі в Кам’янець-Подільському під час презентації газети «День» та його публікації, з якими я був знайомий раніше, дозволили мені створити цілісний образ цієї, безумовно, талановитої й відданої своїй справі людини. Як професіонал, Михайло Василевський вмів і знав, як подати буденні проблеми людей. Він їх не уникав. І подавав їх без фальші. Запам’яталися (і з особистого спілкування, і з публікацій) його доброта, відвертість, об’єктивність.

 

Він мав Богом даний талант вникати в суть справи і допомагати іншим. Життя — складна річ. І з власного, і з чужого досвіду знаю, що в цьому житті бути чесною людиною непросто. А він був чесним. Мав свою думку і одночасно чув інших. Мої щирі співчуття близьким та рідним. Це велика втрата для колективу газети. Це велика втрата для журналістського кола України. Втрата цілого світу Михайла Василевського...

 

 

— Помер Михайло Василевський, колега-власкор, один із тих, хто багато років поряд із нами працював у газеті «День». Ця звістка навіть для людей, чия робота «робити» новини, звучить оглушливо. Не є таємницею, що талановиті журналісти живуть і працюють не лише в столиці, а й у провінційній глибинці. Вони володіють особливим даром бачити й писати про те, чого в буденному житті не помічають інші. Цією рисою, без усякого сумніву, був щедро обдарований Михайло Василевський, чиї повідомлення і репортажі з Хмельницької області не раз викликали великий резонанс не лише в українських, а й у зарубіжних ЗМІ.

 

Проте важко було знайти більш скромну людину, яка б так спокійно і навіть філософськи ставилася до заслужених лаврів на журналістському терені. Пригадую, як на власкорівських зустрічах у редакції газети «День» він неспішно й тихим голосом вів бесіду, примружуючись крізь цигарковий дим. У запасі в нього завжди була цікава життєва історія з рідної Хмельниччини. Запам’яталася й рідкісна за нашого часу доброзичливість щодо людей взагалі й до своїх побратимів по перу, зокрема. Михайло був із тих, хто міг вислухати і дати ділову пораду, за якою стояв чималий життєвий досвід. Останнім часом звістки від нього надходили невеселі, проте в гірше не хотілося вірити.

 

Тепер, згадуючи про минуле, думається про те, що робота в газеті «День» подарувала мені рідкісну можливість познайомитися з доброю людиною, якою й був Михайло Василевський. Світла пам’ять про нього надовго збережеться в наших серцях.

 

 

— «Яка ж то печаль, говорити у минулому часі. Що жив та був...». Ці два речення взяті мною з матеріалу Михайла Василевського «Смерть... на світанку», який був надрукований у газеті «День» торік у березні. Минув ось майже рік, а матеріал пам’ятається навіть не тільки тому, що колега розповідав про надзвичайну подію — загибель підлітка, а розповідав так, як завжди: яскраво і талановито. В одному з інтерв’ю до його 55-річчя (і це теж було недавно, у січні позаминулого року) Василевського влучно названо «майстром незвичайних історій».

 

Суть не лише у тім, що він то знаходив діда, котрий просидів на горищі 57 років (дивовижно, але тільки стільки років вділено Господом і самому Михайлу), то писав про бабу Химку, ровесницю Жовтня, котра «не хотіла бути бідною і мала класову неприязнь до ледарів». Незвичайність журналістського пера Михайла у тім, що він мав завжди душу. Що був чесним та порядним із героями своїх публікацій і читачами. Що мав совість, мав співчуття, а тому й писав так, як сьогодні в українській журналістиці уміє мало хто писати: з людяністю. Мав власний стиль, теж такий рідкісний серед уніфікованого, упосередненого нині стилю. Міг би й не підписувати власні матеріали, але його все-одно впізнали б.

 

Наша перша зустріч відбулася у далекому вже 2000 році. Відтоді ряди власкорів газети не тільки порідшали: через редакцію пройшло стільки людей! А Михайла знали і мої друзі, й мої рідні, я знайомила з ним, маючи його за життєвий приклад, і своїх дітей. Востаннє ми розмовляли з ним у минулорічний День журналіста. Уже хворів... Поговорили про свято, дітей і онуків. Про його велику надію повернутися на роботу... І хоча доведеться визнати, що Василевського — уже нема, та зі мною залишаються його слова, його журналістське кредо: «Я ніколи не писатиму абищо!».

 

— У пам’яті мого мобільника є рядок — Михайло Василевський. Знав я його з першого року існування «Дня». Зустрічалися здебільшого у Києві, коли власкори приїжджали на зустрічі та дні народження газети, іноді телефонували один одному. У панові Михайлі мене завжди приваблювала щирість і доброзичливість в розмові, відверто кажучи, не уявляв і не уявляю його злим і розлюченим. Причому як в спілкуванні з колегами, так і в тому, що він писав, завжди була присутня особлива, притаманна лише йому інтонація, а саме відсутність категоричності в судженнях, глибинна мудрість у розумінні людей — і тих, з ким він розмовляв, і тих, про кого писав.

 

У бесідах з ним мені ввижалось, що він наскрізь бачить мої потаємні думки, і я мимоволі внутрішньо підтягувався. Стиль його матеріалів і зараз вважаю неповторним, а мову напрочуд багатою, уквітчаною перлинами слів, фраз, порівнянь, метафор, які я більше ні у кого не зустрічав. Походячи з глибин народного мовотворення і української літератури, вони ставали одночасно зразками високої журналістики і, вочевидь, могли претендувати на гідне місце як літературне явище.

 

Хоча дехто і вважав таку мову старомодною. Дійсно, приходять інші часи, а з ними змінюються і журналістика, і часто — література. Проте самобутність стилю, інтонації, мови повинні залишатися цінністю, щоб не були всі, хто пише, схожими на інкубаторських курчат. Якось я зателефонував Михайлові й висловив захоплення тим, як він написав один з матеріалів про Камянець-Подільський, — це дійсно було свято гарної, оригінальної мови, і в той же час насичене цікавими фактами.

 

Не буду згадувати про деякі його статті, яким місце в журналістських хрестоматіях, — їм віддали належне колеги, які використали знайдені та оприлюднені ними оригінальні життєписи. Останній раз я бачив його, мабуть, у вересні 2007 року (можливо, я помиляюсь у часі, але не набагато) на традиційній фотовиставці «Дня». Ми з ним поговорили про наші справи, і не було помітно, що невдовзі зі шпальт «Дня» практично щезнуть його матеріали. Тим більше мені в голову не приходило, що бачимось ми в останній раз...