Днями відбулася подіумна дискусія на цю тему за підтримки Фонду Конрада Аденауера, Німецького товариства зовнішньої політики та Академії української преси. Журналісти та науковці з України та Німеччини спробували означити проблему і знайти її причини. Треба одразу визнати – завдання не найпростіше, оскільки кожна із сторін, і Росія, і Україна, і Німеччина, бачить цю проблему по-своєму.

Українська сторона в очах європейських журналістів мала вигляд не кращий, аніж російська. Крістоф Веземанн, вільний журналіст із Магдебурга (працює в Одесі), каже, що найбільшою проблемою для журналіста під час цього конфлікту був пошук не просто достовірної інформації, а взагалі якоїсь інформації. За його словами, європейські журналісти ставилися з недовірою до заяв, які лунали з обох боків. Цю ж тезу підтвердила німецький експерт Дана Шульце. «Ми в Німеччині маємо проблему з джерелами. Ми не знаємо, кому вірити в Україні та Росії» - сказала вона. Пан Веземанн, як і інші німецькі експерти, також зазначив, що цього разу критики України в німецьких ЗМІ було більше, ніж під час першого газового протистояння у 2006 році. І цьому є своє пояснення – постпомаранчеві очікування європейців на швидку демократизацію України, що не виправдали себе. Юдіт Роте, яка представляла Центр Східної та Центральної Європи Фонду Роберта Боша та німецьке товариство зовнішньої політики, переконана, що українсько-російський конфлікт – це конфлікт із історичним корінням.

Говорили і про те, чому Україна мала такий поганий вигляд у цьому інформаційному газовому протистоянні. Головними причинами експерти називали:
- відсутність довіри до українських та російських джерел інформації;
- відсутність професійних речників (найбільшою мірою це стосується України);
- відсутність швидкого реагування України на заяви протилежної сторони;
- погане представлення України в світовому інформаційному просторі (у цьому контексті говорили у тому числі й про відсутність корпунктів українських медіа в інших країнах, і навпаки – про відсутність корпунктів закордонних медіа у Києві).

Нижче ви можете ознайомитися з деякими експертними коментарями.

Юрій Дуркот, Львів, український журналіст (пише для німецьких ЗМІ):

«Позиція західних мас-медіа щодо конфлікту була і залишається доволі амбівалентною. Інтерес до газового конфлікту був із самого початку значним. На ВВС це була перша новина, на CNN – це була перша новина, тільки потім ізраїльсько-арабська війна вийшла на перше місце. Треба сказати, що намагання чи бажання висвітлювати позиції обох сторін практично не спостерігалося.
Можна окреслити декілька тенденцій.

По-перше, протягом останніх років у роботі західної преси після великої газетної кризи на європейському ринку у 2000-2001 році спостерігається тенденція до бульваризації. Це відбувається як в галузі принтмедіа, так і в галузі електронних засобів масової інформації. Звичайно, сумно, коли ми говоримо про те, що споживач інформації в Україні є невибагливим. Це справді так. Але таким же невибагливим є і споживач інформації у світі. Це ситуація принципово у нас не відрізняється від загальносвітової тенденції.

По-друге, подача інформації електронними ЗМІ: на телебаченні існувала тенденція до спрощення. Це специфіка телебачення. Там використовується набір певних штампів. І оцей набір штампів і кліше дуже часто ми чули в коротких інформаційних повідомленнях на телеканалах, у першу чергу німецьких. Інша ситуація у польських мас-медіа, які дозволили собі присвятити українсько-російському газовому конфлікту кількагодинні аналітичні програми.

По-третє, специфіка німецьких медіа в тому, що всі національні газети мають свої корпункти у Варшаві, натомість телебачення і радіо має свої корпункти у Москві. І на мою думку, на телебаченні висвітлення подій газового конфлікту було більш однобоке, ніж в більшості друкованих видань.

Ви завжди маєте проблему як журналіст і мимоволі потрапляєте у пастку, навіть якщо намагаєтеся чесно подати інформацію і висвітлити її з обох боків. Коли ви починаєте свій меседж з того, що Росія стверджує, що Україна краде газ, після цього ви довго можете пояснювати українську позицію. Але у свідомості залишається перше речення. Чи це Росія так каже, чи це насправді так є, розбиратися фактично не потрібно. І читачу, слухачу, глядачу дуже тяжко за таких умов донести аргументи іншої сторони.

Загалом реакція західної преси є доволі характерною. У першу чергу, у зв’язку з тенденцією до бульваризації, її цікавить так звана журналістика катастроф. Як фрілансер, який працює з різним німецькими виданнями і радіо, можу сказати з власного досвіду, що це складно. У 2006 році під час першого газового протистояння інтерес був більшим, хоча насправді тоді Європа постраждала від цього протистояння менше. Але тоді були певні постпомаранчеві настрої у західних мас-медіа і у західному суспільстві в цілому.

Протистояти тенденції бульваризації дуже важно з точки зору перспектив подальшої роботи в медійному просторі.

У 90-их роках багато західних медіа мали свої корпункти в Києві, які з часом позакривалися. І причину цього найкраще висловив з прямотою, яка так характерна для німецького видання Der Spiegel, у розмові зі мною заступник головного редактора. Коли я запитав, чому Der Spiegel, який мав корпункт у Києві в 90-их роках, закрив його, він відповів: «Дуже просто, в Україні мало стріляють». І цю тенденцію ми спостерігаємо серед більшості західних видань.

Інша проблема, це професіоналізм речників, міністерств, державних компаній, уряду і просто відсутність достатньої кількості людей, які могли б зрозумілою для європейців мовою пояснювати конкретні речі. Сьогодні коло людей, які здатні давати якісь коментарі англійською мовою на рівні урядовому чи парламентському, обмежене».

Георгій Почепцов, медіа-аналітик, професор Національної академії держуправління при Президентові України:

«Терміну інформаційна війна в професійному середовищі немає. Це журналістський термін. Є термін «інформаційні операції». Військові це пояснюють таким чином: інформаційною війною не можна займатися в мирний час, а інформаційними операціями можна займатися завжди. У стандартах військових навіть записано, що бомбардування телевізійної вежі - це інформаційна атака, бомбардування телефонної станції – це інформаційна атака, бо вона знищує можливість виконувати інформаційні дії.

Перша теза. На пострадянському просторі існують нееквівалентні соціальні системи. І тому автоматично будуть виникати такі конфліктні ситуації. Дві соціальні системи розвиваються і бачать минуле, майбутнє і сьогодення під різним кутом зору.

Друга теза. Це реально інший варіант холодної війни, який сьогодні розвивається на пострадянському просторі. Якщо раніше холодна війна була ідеологічно орієнтована, то сьогодні вона економічно орієнтована. І це норма нашого життя на найближчі роки.

Справді, Росія й Україна бачать по-різному минуле. Україна не бере радянський період, Росія бере. Ми по-різному бачимо альтернативне майбутнє і сьогодення. Але все одно ми відштовхуємося від Росії, а Росія чомусь відштовхується від нас. Ми ніколи не кажемо: ось у Польщі так, ми швидше кажемо – у Росії так.

Повна інформаційна невідповідність: той рівень, який має Росія щодо України (у тому числі й завдяки телебаченню, яке працює на території України), Україна не має по відношенню до Росії.

До речі, зараз у нас по УТ-1 крутиться ролик, де Кремль б’ється в істериці. Це щось страшне. Такі речі не можна робити. Навіть коли закінчувалася кубинська криза, в американців була настанова – не кричати про перемогу, бо протилежній стороні буде не дуже приємно.

Маючи таку інформаційну інфраструктурну невідповідність, нам важко казати про можливості наших перемог, тому що у нас немає самого інформаційного ресурсу. Це те саме, якщо б ми казали, що перемогли на конкурсі скрипалів, не маючи скрипки. А ми грали на пральній дошці.

Ще одна інформаційна невідповідність. У нас нема новин. Якщо зняти Юлію Володимирівну з Віктором Андрійовичем, і автоаварії (я в жодній країні не бачив, щоб новини починалися з автоаварії на житомирській трасі…), то не залишиться нічого. Мої «улюблені» новини - в неділю: жодної української новини, умовно, в Зімбабве народилося слоненя з чотирма головами, і вся країна повинна це дивитися… Але якщо в країні не має новин, то виникає питання, чи є країна?

Шлях, до речі, обраний Україною, принципово не правильний. Вона просто «вирубила» російське телебачення. В короткочасній перспективі, може, вона й досягає успіху. Але в майбутньому... Наш мінус у тому, що ми не створюємо цікавий контент, і тоді люди шукають інший.

Щодо серіальних мильних опер, трилерів. Цей масово-культурний простір лише здається несуттєвим і непотрібним. Він єдиний, на базі якого може формуватися соціальна ідентичність. Не можна декретом створити спочатку ленінську кімнату, а потім кімнату української ідентичності - і думати, що вже все зроблено. Нічого не зроблено. Для цього треба мати оцей масово-культурний потік, на базі якого буде формуватися частково випадково, частково у ситуацій якогось управління, ця ідентичність.

Також існує певна нееквівалентність (невідповідність), частково об’єктивно створена, а частково створена нами. Об’єктивно, тому що Росія й Україна рухаються різними шляхами, тому є незбіг моделей світу, і в ситуації, коли вони починають перетинатися, виникає конфлікт. Так трапилося, що на пострадянському просторі для побудови обрана конфронтаційна модель. Зрозуміло, чому, - бо вона легша, всі нею задоволені. Але якщо ми на найближчі роки програмуватимемо такий конфронтаційний варіант, ми будемо отримувати те саме, що отримуємо сьогодні.

Окрім того, відсутнє швидке реагування. У нас працюють до шостої. А в Росії в таких випадках працюють 24 години на добу. Якщо немає швидкого реагування, в ефірі звучать аргументи тієї сторони, яка зробила це швидке реагування. Якщо ти пішов на обід, за цей час протилежна сторона видасть аргумент, який буде крутитися в нашому просторі, бо немає інших новин.

Україна не могла виграти інформаційну війну в такій нееквівалентній інформаційній структурі».

Володимир Корнілов, директор Української філії Інституту країн СНД:

«Я скептично ставлюся до терміну «інформаційна війна». В усякому разі, в тій інтерпретації, яку використовують в Україні. На мій погляд, той термін «інформаційна війна», який використовується тут – це швидше пропаганда. Ось сюжет про «ляльку Гітлера» – це інформаційна війна чи приклад звичайної жовтої журналістики?

А коли йдеться про те, що ось Росія веде інформаційну війну проти бідної України, яка навіть не може дати відкоша, – це один з міфів, звичайна маніпуляція свідомістю.

Тут говорили, що можуть навести багато прикладів з російських ЗМІ такої інформаційної війни. Я можу навести масу прикладів такої війни в українських ЗМІ. Досить послухати, що говорять на 5 каналі про Росію телеведучі а ля Чайка. Такого ви не почуєте ні від Леонтьєва, ні від Павловського, ні від кого-небудь іншого. Тільки на Україні на 5 каналі сподобилися під час чемпіонату з футболу говорити про те, як це українські громадяни могли вболівати за Росію – імперську країну, і той, хто вболівав за Росію, не патріот України.

А наявність рубрики «Щоденник євроатлантиста»? Наявність передач, що агітують українців за вступ у НАТО, і відсутність альтернативного поглядуукраїнських мас-медійних фахівців абсолютно не дивує. А мене це хвилює.

Прошу вас відмітити, якщо ви використовуєте військову риторику, то агресором у цьому випадку є не Росія. Я хочу навести один кричущий приклад, на який українські ЗМІ взагалі не звернули уваги. Це інцидент з російським тележурналістом Артемом Широковим. Він, представник ТВЦ, приїхав знімати передачу про ситуацію в Церкві напередодні 1200-ліття хрещення Русі.

 

Людину затримали на кордоні, вилучили у нього касети, потім ці касети вибірково прокрутили на 5 каналі, що вже є порушенням і авторського права, і елементарною журналісткої етики. Я не можу уявити такої ситуації у західних ЗМІ. І заявили, що дивіться – тенденційність, підібрані фахівці, мовляв, тільки ті, які відображають думку УПЦ Московського патріархату, адже міг би запитати і в інших. Річ у тому, що я особисто Широкова на його прохання зводив із прес-службою Філарета. Але не його провина, що йому було відмовлено в коментарі на тій підставі, що він російський журналіст. У зв'язку з цим, хто і проти кого веде інформаційні війни?»