Складно повірити в те, що хтось очікував на «новорічне диво» з огляду на загальний рівень, який демонструє українське телебачення. Тотальна «профнепридатність» усіх «вогників» і мюзиклів настільки очевидна, що навіть не цікава, тому критики не потребує.

Цікаво інше: чому цю безликість, це абсолютне ніщо досі замовляють телеканали і, відповідно, досі виробляють продакшен-компанії? Невже канали, якщо вони називають себе лідерами, не мають бажання йти принаймні на крок попереду, бути прогресивними і рости в очах своєї аудиторії? Чому телебачення стало притулком маргінальності?

Мюзикл «Червона шапочка», який траслював канал «1+1» у новорічну ніч, виготовила продюсерська компанія Семена Горова «Горов Студіо» на замовлення і у співпраці з каналом.

 

— Спрямованість мюзиклів новорічна, розважальна. Такий собі легкий розважальний жанр. Формат мюзикла був побажанням замовника — телеканалу «1+1», і, як на мене, такий формат логічний для Нового року, — відповідає на наші закиди Маріанна Розстальна, виконавчий продюсер компанії «Горов Студіо». — Ми завжди зважуємо хто буде доцільним у тій чи інший ролі. У нас досить багато зірок і є з кого вибирати. Професійніша естрада — все ж таки російська (ха-ха! — хоча б з огляду на те, що левова частка цієї «професійнішої російської естради» має українське походження. — Ред.), саме тому у проектах багато російських зірок. В Україні поки що не той рівень (ха-ха вдруге — рівень є, але його ігнорують, орієнтуючись на російську попсу. — Ред.). Я не кажу, що у нас немає професійних і популярних зірок на естраді, просто ми обрали таке співвідношення: 50 на 50, скажімо так. Щоб були і російські, і українські виконавці, аби це було цікаво різним віковим групам. Якість ефіру за останні роки зросла, — вважає Маріанна. — Звичайно, є куди рости, найболючіше питання для українського телепростору — це, як на мене, якість керівних кадрів, які, мені здаються, не дуже професійними.

 

Наші закиди стосовно засилля російської попси і змістовного «нуля» можна сприймати як скиглення, але нам вони видаються справедливими і цілком обгрунтованими претензіями. Бо тут ідеться не лише про ефір під бій курантів (зрештою, у цей час усі зосереджені, як правило, на близьких людях, а не на телевізорі, який, помітьте, все одно точить нашу свідомість, створюючи такий ніби звичний фон із героїв російської естради), а й ті програми, які ми змушені спостерігати протягом усього новорічно-різдвяного періоду. А це переважно концерти зі згаданим неоригінальним набором облич або вже сто разів показаний і «пережований» продукт.

 

Пречудовий подарунок зробив глядачам телеканал «Інтер», показавши 28 грудня презентацію сольного альбому Святослава Вакарчука «Вночі». «Може, недогледіли?» — подумалося одразу. Адже концерт такого штибу настільки вибивався із загального телевізійного непотребу, що, здавалося, в ефірі «Інтера» він опинився дивом. Чиєю б заслугою не була трансляція концерту, спасибі! Між іншим, проект «Вночі» чудово б вписався у новорічний настрій українських домівок — такий щирий і по-сімейному інтимний — він, безумовно, виграє на фоні «Однокласників» (до речі, цікавий задум, але змазаний звичною манерою «плаского» бачення) або «Червоної шапочки» (про яку влучно написав один із авторів «Обозу» як про рекламу горілки, замасковану під мюзикл).

 

Але, судячи з усього, Святослав Вакарчук (представник поп-культури, між іншим) — не зірка. Значно яскравіше сяють Потапа і Настя Каменських , від «не того рівня» яких, до речі, вмліває Москва, в купі з Примадонною. Можливо, критерій якості і щирості, а точніше їх відсутність є визначальною для телепродюсерів? Так чи інакше, а відчуття вдячності зникло, мов дим, коли вже з початком нового року все, так би мовити, стало на свої місця і на екрані «Інтера» знову з’явилася Маша Распутіна.

 

Серед тих, на кого було приємно дивитися у святкові дні, був Перший Національний. Канал привернув увагу глядачів, зокрема, до проекту, присвяченого Василю Стусу — «Стусове коло». І за привнесення вдумливо-філософського настрою у суцільні карнавали Першому Національному теж варто подякувати.

 

 

Український телеглядач уже звик до мюзиклів у новорічну ніч. Якщо напружити пам’ять, то можна пригадати, що історія з мюзиклами, що апелюють до відомих літературних творів, почалася в українському новорічному ефірі з «Вечорів на хуторі поблизу Диканьки». У тій «першій ластівці» відчутна значно грунтовніша, ніж тепер, робота над образами. Олега Скрипку у ролі Вакули неможливо навіть порівняти з тим «жмаком», який ми бачимо в ефірі останніми роками. Тим часом, як вже писав «День», у 2009-му виповнюється 200 років із дня народження Миколи Гоголя. То чому українським каналам на спало на думку присвятити свої новорічні мюзикли цьому містичному і страшенно модному тепер літератору? Адже «Вечорами на хуторі...» його творчість не обмежується, а швидше, тільки привідкривається. Гоголь, здається, дає наймасштабніший простір для телефантазій, химерних ідей, одним словом, для творчості. Цей потенціал телевізійники могли б використовувати нескінченно, але, звичайно ж, у якісному в усіх смислах цього слова вигляді.

 

— Цього року традицію не порушено, — вважає постійний телеексперт «Дня» Іван Мащенко. — Знову було засилля матеріалів, вироблених у Росії (звичайно, непоганого класу, але...), або на замовлення російських каналів, які потім зі зсувом у часі показували і українські канали, у тому числі «Інтер». З наших, на жаль, навіть Перший Національний відбувся старим матеріалом. Я маю на увазі розважально-пісенний матеріал. Такі проекти, як «Червона шапочка», на мою думку, пройшли непомітними. І, до речі, вже не вперше наші проекти не витримують конкуренції із наповненням естради Росії. Так чи інакше, коло імен, так би мовити, вищого класу обмежене, тому вони повторювалися безкінечним потоком.

 

На всіх каналах «крутили» концерт Меладзе, всюди Пугачова. Пригадую, як у радянський час тільки «вогники» і були, всі ахали і чекали Нового року, 1 травня чи 7 листопада, щоб подивитися на те, як «вогники» стягували всіх і все, що можна було, з естради Радянського Союзу. Зараз, звичайно, потрібні якісь нові формати, але як телевізійник зі стажем я повинен сказати, що новий фрмат — це великий подвиг. Знайти оригінальність форми з відповідним наповненням зможе вже хто знає яке покоління, яке зовсім далеко відійде від стереотипів (до речі, не завжди поганих) радянського телебачення. Я ні в якому разі не протиставляю формат і наповнення. Формат буде тільки в тому випадку вдало реалізований, коли матиме відповідне наповнення. Це революційне завдання для телевізійників нового покоління.

 

Тож, телевізійники нового покоління, беріться до справи! Сподіваємося, що прикмета про «як зустрінеш, так і проведеш» не спіткатиме український ефір у Новому році. І двохсотлітній Микола Гоголь, а також Богдан Ігор-Антонич і Марія Примаченко (сторіччя яких відзначатимуть цього року) усе ж дійдуть до телеглядача у вигляді документальних фільмів, програм, спецпроектів... Тут не потрібен революційний формат. Дайте нам якісний зміст, грамотно вкладений у вдало підібрану форму. Чуєте?