— Українське телебачення взяло на озброєння мудрість героя Дюма, який радив своєму слузі тамувати голод з допомогою сну, і тепер намагається перетерпіти кризу у стані сплячки. Здається, телеканали близькі до реалізації мрії пересічного глядача — звільнити телеефір від реклами. Під самісінький Новий рік вони вирішили відмовитися від звичної системи продажу рекламного часу, але нової не створили. Зі свого боку рекламодавці мають намір істотно урізати бюджети, зосередивши їх на кількох провідних телеканалах.

 

Отже, головним трендом кризового року стане економія. Заощаджуватимуть на тому, на чому можна (але не варто): власному виробництві, кадрах, зарплатах. А тим часом і надалі платитимуть космічні суми за розкішні російські шоу та фільми і за запуск нових супутникових телеканалів, кількість яких в Україні вже наближається до сотні. Оскільки бракуватиме і грошей на закупівлю нового продукту, і самого продукту (компанії-виробники Росії та України перебувають у шоковому ступорі), ефір неминуче заповнюватиметься секонд-хендом. В ефір можуть повернутися розмовні програми «економ-класу» (що не потребують значних кадрових ресурсів) з ведучими в студії, а також американські серіали і фільми, останнім часом витіснені з прайм-тайму дорожчими російськими. Віднедавна телеменеджери сприймають журналістські запитання про плани щодо запуску нових проектів як знущання.

 

Малим телеканалам, які отримають крихти «рекламного пирога» або не отримають нічого, буде сутужно. Навряд чи вони закриватимуться, проте ті з них, які не зуміють переконати своїх власників у перспективності, можуть бути продані за копійки або «законсервовані» в режимі кінобудки з мінімумом власного виробництва. У вигіднішому становищі будуть малі канали телегруп «Інтер» (К1, К2, «Мегаспорт», «Ентер-фільм» і НТН), «1+1» («Кіно» і, можливо, ТЕТ) та Пінчука («Куй-ТБ», М1, М2) — «старші брати» завжди допоможуть фінансами або продуктом. Разом з тим на кадровому ринку відбудеться переділ: малі телеканали зможуть поповнити свій штат зірковими обличчями та вмілими руками за рахунок скорочених працівників великих каналів та інших ЗМІ. Про легендарні багатотисячні доларові зарплати тим, хто схоче працевлаштуватися на телебаченні у 2009-му, доведеться забути.

 

Чи виживуть найсильніші? Не факт. Виживуть ті, чиї інвестори матимуть більший запас міцності та серйознішу мотивацію підтримувати свої медіаактиви, — тобто насамперед телеканали, в яких власники зацікавлені як у медіаресурсі на прийдешніх президентських і парламентських виборах.

 

— Одне можна сказати точно: у цілому книжок купуватимуть менше. Книжка не є предметом першої необхідності, і при зниженні купівельної спроможності віддрейфує в розряд «предметів розкоші». Наслідки кризи по-різному відчуємо ми всі — видавці, книгопродавці, письменники, читачі.

 

Книготоргівля відчує це першою. Найтяжче доведеться малим підприємствам, легше — великим. Великі підприємства переживуть неприємні моменти, пов’язані зі зниженням прибутку, але, очевидно, при грамотному управлінні все ж таки виживуть. Звісно, не розширюватимуть своїх мереж. Можливо, навіть скоротять їх або якимось чином реструктуризують — але зовсім не занепадуть. Така доля спіткає швидше книжкові лотки-розкладки — у тому числі на Петрівці й аналогічних ринках.

 

Зміниться, швидше за все, асортимент. Українські оптимісти передрікають зменшення частки російської книжки на нашому ринку. Цей оптимізм, утім, не виправданий раціонально, оскільки немає жодної надії на те, що українські книговидавці зуміють цим скористатися. Річ у тому, що українське книговидавництво не так залежить від ринкового успіху книжки, як це мало б бути. Принаймні саме на цю думку наштовхує незліченна кількість макулатури, яка видається під маркою «сучукрліту», та й багато іншого, що нині виходить.

 

Загалом українське видавництво — сфера парадоксальна. Тому робити прогнози марна справа. Можна лише описати деякі цілком об’єктивні обставини кризи. Такі як подорожчання виробництва — собівартість книжки зростає, і видавець змушений піднімати ціни або згортати бізнес. Підвищення цін — палиця на два кінці: книжку менше купують, і бізнес знову опиняється під загрозою. Втім, нашому книговидавництву до криз не звикати — воно й без усяких світових тенденцій перебувало в цьому стані перманентно. І це дуже погано в ситуації кризи, оскільки кризи переживає тільки міцний бізнес, що має достатньо «підшкірних запасів».

 

Можна припустити, що скоротяться обсяги — не наклади, а кількість найменувань. Проте я не поділяю оптимістичних поглядів тих, хто розраховує, що скорочення відбудеться за рахунок «макулатури». Насамперед пожертвують тим, що є найменш масовим, тобто приносить найменше обігових коштів. Що теж певною мірою є «панічним» рішенням. Тому що покупці бульварного роману, бойовика, низькопробної фантастики — це саме ті люди, для котрих книжка не є предметом першої необхідності, отже, на книжках вони заощаджуватимуть. Ту нішу, в якій можна перечекати кризу з найменшими втратами, доведеться шукати. На це, можливо, не у всіх вистачить запасу міцності.

 

Але, повторю, купівля книжкової продукції не впаде нижче певного рівня в жодному разі. По-перше, за рахунок підручників, довідкової та навчальної літератури. Незалежно від кризи діти продовжують ходити до школи, а студенти — складати іспити.

 

Меншою мірою проблеми мають торкнутися ринку дитячої книжки в цілому — книжка для дитини, з погляду батьків, є неодмінним атрибутом розвитку. А в нас уже виросло покоління людей, упевнених, що на розвиткові дітей заощаджувати не можна. Причому в сегменті дитячої книжки особливою популярністю користуються саме україномовні видання. Водночас не варто надто обнадіюватися — ці книжки подорожчають. Як у зв’язку з інфляцією, так і з подорожчанням виробництва: витрати на видання дитячої книжки вищі, ніж на видання дорослої, і відпускна ціна, відповідно, ніяк не може бути нижчою.

 

Тим часом можна розраховувати і на деяке оздоровлення ситуації. Наприклад, на книжки йтиме менше відрахувань із бюджету різних грантових програм. Відповідно видавці витрачатимуть менше сил і часу на «крос по інстанціях» за малою, але надійною копійчиною, а муситимуть більше розраховувати на себе і зважати на ринок.

 

Але найцікавіше може трапитися зовсім не в галузі «паперового» видавництва. Можна очікувати, що як тільки дохід письменника від паперової книги впаде нижче від певної позначки, а труднощі з її виданням зростуть у зв’язку із жорсткістю видавничої політики, почнеться відтік професійної літератури в Мережу. Можливо, знайдуться світлі голови, котрі вигадають дієві стратегії продажу електронних книжок — дотепер це «давилося» «паперовим» ринком. Можливо, для книгоіндустрії в її світовому масштабі ця криза стане зламом у «війні форматів».

 

— Якщо подивитися на афіші київських концертних залів і музичних театрів, то складається враження, що кращий початок року важко й уявити: різдвяні концерти йдуть за планом, зали переповнені, усі задоволені й щасливі. Але самим музикантам чомусь сумно: кінець року багато хто з них зустрів без зарплат, а 2009-го не знають, чого й чекати.

 

Національним колективам, які мають високих покровителів, трохи легше, ніж усім іншим: їм пообіцяли 70% зарплати видавати вчасно, а решту — як уже вийде.

 

У Національній опері поки що зняли з планів прем’єру «Любовного напою» Доніцетті, який мав ставити італієць Італо Нунціата, а загалом, як завжди на початку року, — «творчо-економічний туман».

Філармонія, яка бронює зірок за рік наперед, задумалася, чим виплачуватиме валютні гонорари й оплачуватиме дорогу дорогим далеким гостям. Як експеримент на кілька концертів підвищили ціни в півтора разу — і спостерігатимуть за реакцією публіки. Поки що всі плани — в силі. Та й зал переповнений.

 

У «Київській камераті» наразі нічого особливого не відчули, чекають продовження політичних шоу. Керівник концертної серії «Нова музика в Україні» Володимир Рунчак теж спокійний — мовляв, у нас перманентна криза, нічого нового. Дирекція Міжнародного конкурсу молодих піаністів пам’яті Володимира Горовиця за два місяці до змагань у середній і старшій групах (мають відбутися у квітні) теж зачаїлася в очікуванні державних і спонсорських грошей.

 

Музичні фестивалі, привчені до половинних бюджетів, цього року взагалі покладаються на власні сили: новий директор міжнародного форуму «Музика молодих» Богдан Кривопуст включає до програми весняного фестивалю тільки тих виконавців, котрі готові грати й безплатно. Тож фестиваль, із грошима чи без, має відбутися.

 

Щоправда, найгірше тепер живеться тим, хто годується з міського бюджету. Муніципальний театр опери і балету для дітей і юнацтва в цілковитій розгубленості. Усе, що раніше йшло на потреби театру, тепер витрачають на оплату комунальних послуг (у жовтні сплачували 30 тис., тепер — 120 тис., яких і взяти ніде). «Згори» спустили вето на купівлю оргтехніки, а в головбуха театру «полетів» єдиний комп’ютер. Проте 27 січня — довгоочікувана прем’єра «Ночі перед Різдвом» Римського-Корсакова.

 

В опереті не виплатили зарплати за січень, але це квіточки. От хор «Київ» у грудні просто відправили у відпустку за свій рахунок, повернувши всього 10% за торішній хорфест «Золотоверхий Київ» і зовсім не заплативши за концерти, присвячені Голодомору. Микола Гобдич каже, що в 2009 році «Золотоверхий Київ» уперше за багато років не відбудеться. Якщо взагалі виживе.

 

Великі продюсерські компанії, яких у Києві близько десяти, за останні місяці втратили десь 40% прибутку, нових договорів поки що не підписують, а просто намагаються утриматися на плаву і виконати бодай узяті на себе раніше зобов’язання.

 

— У контексті українського арт-процесу, фінансова криза — цей хвилюючий хтонічний каратель — безперечно, здійснить кровопускання. Грошей у мистецтві стане менше — частина череватих нуворишів, котрі щойно почали пізнавати «прогресивний сосок» contemporary art, зменшать ентузіазм і, в кращому разі, повернуться у звичне для себе циганське бароко (ох уже ці рожеві сигарети, леопардові лосини і золоті рами!), у гіршому — сядуть на капітал і грітимуть його теплом рум’яних сідниць, доки не розвидниться.

 

Розрідження мажорної клієнтури спровокує не лише сфінктеральний трепет серед художників і галеристів, а й момент істини — викриття украрту. Ми станемо свідками того, як наше сучасне мистецтво, що позиціонує себе таким вільним, повним креативної піни, величним, почне догоджати й плазувати. Художники, ці милі ліванські повії, не просто знижуватимуть ціни, а й, змовившись із галеристами, ще активніше продукуватимуть холопські бутик-проекти, орієнтовані на торжество світського рауту — бенкет глянсових дам, просмажених у кремаційних печах солярію. Вам здається, що цього і так забагато?

 

Зачекайте, 2009-й іще, по суті, не настав...

 

Художники на кшталт Проценко—Чичкан і галереї типу Kiev.Fine-Art — це те, яким, на жаль, буде офіційний український арт-процес у 2009 році. Саме за їхнім образом і подобою самоперекроюватимуться інші художники й інші галереї. Фактично ми отримаємо свій унікальний український квартал червоних ліхтарів. З тією лише відмінністю — якщо там зазвичай весело, то в нашому випадку буде нудно й по-дурному.

 

Оскільки фінансова криза йде в Україні в ногу з кризою політичною, навесні 2009-го можуть спалахнути заворушення. Так чи інакше відбудеться щось на кшталт повернення у 2004-й — мистецтво матиме соціальний і політичний присмак.

 

Серед іншого актуалізується гельманівська тема — «Бідне». І якщо вид «Проценко» порине в «гламурне бідне» (будемо випалювати стрази й нафтові вишки), то молоді художники займуться «швидким бідним» (pop-up-art) — сюхвилинними гостросоціальними творами-реакціями з «бідних матеріалів». Частина художніх практик переміститься на вулиці й «тимчасові виставкові зони». Час фінансової кризи — час молодих, котрі, доки «метри» торгуватимуть дупами (купуватимуть погано, ой погано), зможуть зайнятися, вибачте за слово, мистецтвом.

 

Помітна активність спостерігатиметься навколо PinchukArtCentre, що природно. По-перше, у зв’язку з тамтешньою першою премією для молодих художників. По-друге, у зв’язку з українським візитом на 53-тю Венеціанську бієнале.

 

Особисто мені цікаво подивитися, як поведуться в умовах кризи регіони, а надто Одеса, від яких я чекаю альтернативних Києву моделей поведінки та характерів виробництва. 2009 р., хоч як дивно, шанс для небагатих, немодних, але живих.

 

А тепер мінімалістський прогноз-підсумок на 2009-й:

 

• Падіння цін на сучасне мистецтво.

• Масштабна попсовізація столичного арт-процесу.

• Зростання галерейної смертності.

• Мода на «швидке і бідне».

• Політична та соціальна ангажованість мистецтва.

• Поява на міжнародному арт-ринку раніше недоступної класики.

• Економічний спад.

 

— Від «симптомів» повсюдної кризи українському театру ні холодно ні парко. Хтось із директорів, звісно, нервується — через можливі фінансові «обрізання». Тільки на суто художню площину ця криза не вплине ніяк.

 

Хіба ж просто було Курбасу або Меєрхольду в руйнівні 20—30-ті? А все одно шукали, творили. Народили вже самим фактом власної присутності на театральній цілині свій «режисерський театр». Відкривали нові сценічні закони. То гнобили, то вивищували Його величність актора.

 

Або (якщо вже допікати, то допікати!) — чим особливо могла зашкодити постреволюційна «криза» актрисі Ф.Г.Раневській, котра геніально (і будь-що!) грала як у конаючих кримських театрах у 20-ті, так і в офіціозних сталінських театрах у 30—40-ві? Та нічим!

 

Сьогодні то й геть дико було б навіть несміливо обмовитися про якісь прояви в цьому часі якихось «великих акторів», а тим більше режисерів. Усе — усереднене. «Поганому театру» хіба криза заважає? То й до чого тут міліція, якщо...

 

Чим вона, ця криза, вже так сильно зашкодить, скажімо, столичній артистці Т.Назаровій із Російської драми: грає собі через день свої головні ролі в репертуарі, і надалі гратиме — причому все, що захоче.

 

Або ж новоявлена «народна України» — дружина міністра культури Л.Вовкун. Їй чого хвилюватися? Під таким «патронатом»? Одну королеву зіграла, а невдовзі, можливо, другу запропонують...

 

У «них» — усе буде добре. Навіть не сумнівайтеся.

 

А от якщо і є якісь театральні неприємності від фінансового цунамі, то передусім вони вилізуть у тому місці, яке ми умовно позначаємо як «ініціатива знизу». Тобто навряд чи варто очікувати у світлому майбутньому «паростків» студійного руху і якихось самовільних сценічних експериментів. Адже нині, щоб якось самовиразитися, потрібно бодай десь приткнутися. А міські ландшафти — мітлами та граблями місцевої влади — екстремально зачищаються. І дедалі важче знайти за прийнятною орендною ціною якісь некомерційні кутки цим «недоприткнутим». Адже скрізь — як гриби після дощу — у нас проростають ігрові автомати.

 

Так, наше життя — таки гра.

 

Не сумніваюся, національним театрам — так чи інакше — платитимуть.

 

Театрам на місцевих балансах заплатять, коли зможуть (і якщо буде чим).

 

Регіональні театри — а це структури, де вже все давно сформувалося-владналося (і затягнулося брунатною багнюкою), — можливо, саме в цей броунівський період значно більше залежатимуть від «адміністративних» талантів своїх же керівників. І якщо є такі активні здібності в керівників Донецького, Севастопольського або Херсонського театрів, то й артистам поки що хвилюватися нема чого. Бульварної драматургії — особливо в цей період — вистачить на всіх.

 

Ну й узагалі, хто заздалегідь запрограмує, «де», а тим більше «за скільки» раптом почується «подих» справжнього театру? Адже дух дихає там, де хоче...

 

Перед Новим роком, у своїх справах опинившись у Москві, прийшов у Центр Меєрхольда, де на орендованому майданчику грали «Оповідання Шукшина» Євген Миронов і Чулпан Хаматова (режисура модного нині в Європі Херманіса). Народу повно. Настрій піднесений — достоту «антикризовий». Під час спектаклю — і сміх, і сльози, і любов. На сцені — ні тобі дорогих декорацій, ні «патронату», ні інших грайливих принад... А диво театру. І дух (театру) у цей вечір з’явився в цьому місці, у цей час — незважаючи на «кризу».

 

— У 2009-му багато якого «кіна не буде». Як відомо, призупинено чимало проектів, режисери шукають спонсорів, а ті не завжди знаходяться. Якщо кіностудія Довженка порожня вже багато років (не рахуючи телевізійних оренд), то раптом спорожнів і колись гамірний «Мосфільм». Були серйозні ставки в 2009-му на «Антикілера-3», на «Князя Меньшикова», на нові проекти Кончаловського, Кеосаяна... Але все це заморожено. Зловісна кризова коса пройшлася й луками продакшн-компаній. Сумний час сьогодні на київській фірмі Star Мedia — іще недавно тут били рекорди. Та ж таки кіностудія імені Довженка в 2009 році розраховує отримати з держказни бодай п’ять мільйонів. Та й то — аби заштопати на ці гроші лише старі дірки. А от два нові заявлені студією кінопроекти — «У неділю рано зілля копала» і військовий блокбастер (назва уточнюється) — поки що без руху. Ніхто нічого не обіцяє. У кращому разі — після 2010-го.

 

Є ще одна біда у вітчизняного кіновиробника. Нині російський замовник став більш перебірливим, багато проектів сьогодні «віддаляють» від Києва... І, кажуть, причина того — політика. Мовляв, не даватимемо роботи українським кіношникам, нам би своїх прогодувати! Газові атаки «однако»...

 

Єдиний плюс у наближенні цього часу малокартиння (таке визначення було популярне для характеристики повоєнного сталінського кіно) можна знайти лише в тому, що деякі наші актори (які замилилися в серіалах), можливо, трохи відпочинуть, наситяться театральною енергією, набувши колишньої гарної художньої форми. А то — просто біда! Усі пішли на фронт у серіали, нічого не залишивши мистецтву...

 

А тим часом якраз мистецтво кіно дещо у 2009-му глядачеві та й запропонує. Якщо не з вітчизняних засіків, то бодай з імпортної годівниці. Сподіваюся, покажуть в Україні «Мільйонера з нетрів» режисера Денні Бойла. Цей фільм переміг на недавньому «Золотому глобусі» і розглядається як серйозний здобувач «Оскара». Гарна світова преса в картин «Читець» Стівена Долдрі і «Дорога змін» Сема Мендеса. Обидва — майстри найвищого рівня. Сентиментально-філософська мелодрама «Загадкова історія Бенджаміна Баттона» Девіда Фінчера також може потішити вітчизняних кіноглядачів: Бред Пітт іще раз доводить у цьому фільмі, що він не лише «личко», а й цікавий артист. Отже, вкотре повторюся: от поживемо, а потім і побачимо.

 

— Єдиний прогноз для всіх українських музеїв неможливий: приватні музеї захищені культурною політикою власників, «національні» — державою, інші залежать від випадку, який налаштовує освічених меценатів і чиновників у тому чи іншому місті до співробітництва з музейними структурами. Музеї ніколи, у жодній країні не були і не будуть економічно самоокупними підприємствами, вони завжди залежали і залежатимуть від державної культурної політики і допомоги меценатів. Не знаючи, яке місце в новому бюджеті відведено музейній сфері (і не знаючи, що буде із самим бюджетом після «газової війни»), можна припустити, що більшість українських музеїв будуть змушені шукати інші джерела доходу, здаючи в оренду музейні площі, улаштовуючи масштабні виставки своїх колекцій за кордоном, нарешті, залучаючи спонсорів до престижної меценатської діяльності. Чи багато музеїв зуміють втриматися на поверхні, належно утримувати свої експонати, будівлі і зрештою співробітників, а також поповнити свої колекції в цій ситуації — запитання, яке слід ставити не музейникам, а чиновникам, від яких вони залежать.

 

Спільною для всіх українських музеїв проблемою залишається питання охорони творів мистецтва. Викрадення їх у 2008 році з депозитарію Музею історії Києва, Одеського музею західного і східного мистецтва, Ужгородського замку Закарпатського краєзнавчого музею та ін. свідчать про те, що чорний арт-ринок не позбавлений схильності до процвітання за рахунок арт-ринку державного. Саме тому якось не випадає сприймати з радістю новини про реституційні повернення творів мистецтва, скажімо, з Німеччини в Україну: західні музеї краще охороняються. І доки вітчизняні музеї, незалежно від статусу, не будуть забезпечені не менш надійною охороною, українські амбіції в контексті європейської інтеграції приречені на провал, і ніякі реституції їм не потрібні.

 

І все ж великих підстав для песимізму немає: справжній успіх у процесі європейської інтеграції залежить від кількості та якості музеїв країни — не менше, ніж від успіхів театру, кіно і книговидавництва. У новому році до просвітницької діяльності Пінчук-Арт-Центру приєднається довгоочікувана альтернатива — закінчиться будівництво, а відтак відкриється музейний комплекс «Мистецький Арсенал»; є ідея створення музею С.Параджанова в Києві, і, оскільки музеїв не буває багато, гадаю, що в рамках культурної інтеграції варто чекати появи низки нових цікавих музейних проектів.

 

Мені здається, що, наслідуючи приклад Польщі або Росії, вітчизняні підприємці таки доберуть смаку у справі охорони та розвитку музейної діяльності і зможуть подивитися на фінансову кризу з погляду культурної інтелігенції, котра знає: криза мине, а музеї залишаться назавжди, як і імена їхніх засновників, а також усіх тих, хто їх підтримував у скрутний час.