Краще пізно, ніж ніколи...
«Прострілювання» України зі сходу на захід і з півночі на південь російськими телеканалами несе для нашої країни і серйозну політичну проблему, і велику загрозу... Зайво нагадувати, який вигляд має Україна в контексті російського погляду на неї.
Це робить іноземну державу надзвичайно активним політичним гравцем як усередині України, так і в її міжнародних справах, відкриваючи Російській Федерації надзвичайно широкі можливості маніпулювання виборами всіх рівнів у сусідів, геополітичними ініціативами й навіть просто світовідчуттям і світоглядом українців.
Тотальне інформаційне панування конвертується в панування політичне, економічне, ідеологічне, що несумісно з незалежним статусом суміжних держав. Виникає абсурдна, з погляду логіки національних інтересів, ситуація, коли одна країна широко (ширше вже нікуди!) присутня в інформаційному просторі іншої, а та позбавлена можливості входу в простір першої, закритий для неї майже герметично. До того ж, держава, що поважно розташувалася на інформаційній території сусіда, дозволяє собі абсолютно не враховувати її інтересів і не дотримуватися якоїсь пристойності в міждержавних відносинах.
Антиукраїнська пропаганда виливається водоспадом із російських телеканалів, часто йдеться вже про психологічну війну, яку зазвичай ведуть проти тих країн, із якими виник повномасштабний збройний конфлікт і громадян якої підбурюють проти власної влади. У цьому значенні дуже симптоматичним є обурення російських ЗМІ під час війни з Грузією, коли грузинський уряд відключив усі телеканали північної сусідки. Російська армія на той момент рвалася до Тбілісі...
Грузію звинувачували (як нині Україну!) в порушення свободи слова та інформації. Справді, адже грузини не змогли дістати вказівки про те, як завадити пересуванню власної армії, як скинути власного президента, як перейти на бік військ вторгнення і цілу низку інших «корисних порад» від російських ЗМІ... Цікаво, що повна відсутність у Росії інформації про позицію Грузії, про її погляд на ці події порушенням канонів вільної преси в Москві зовсім не вважалося.
Жалюгідні спроби радіостанції «Эхо Москвы» балансувати інформаційне поле були негайно зупинені, а її шеф Венедіктов дістав найвищу догану. Варто зазначити, що й раніше повне всевладдя російського ТБ в Україні нічого доброго нашій країні не провіщало, але в часи Єльцина це було принаймні телебачення країни, що прагне стати демократичною. На різних каналах можна було почути різні погляди. Тепер із цим покінчено.
Російське ТБ стає все більше «брежнєвським», все авторитарнішим і монологічним, і все менш інформаційним. Інформацію витісняє і скоро зовсім витіснить пропаганда та спецоперації. Зокрема, російським та українським глядачам московських телеканалів ось уже кілька років (після 2004 року) вселяють, вдовблюють, що Україна неминуче повинна розколотися, розвалитися... Нещодавно навіть у передачі Савіка Шустера на каналі «Україна» продемонстрували телекадри виступу московського теледіяча, який, крім зловтіхи щодо проблем у Закарпатті та Криму, переконано заявляв, що незабаром повинні початися виступи етнічних румунів у Чернівецькій області...
Цікаво, чи послухаються жителі Північної Буковини московського «гіпнотизера»? А 3 листопада канал RTVI (до речі, найпристойніший у ставленні до України з усіх російських) на рухомому рядку дав таке повідомлення: «Політологи: Росія завоює Україну, Прибалтику та Польщу, але це станеться після президентських виборів у США». Які політологи, коли, щодо чого, в якому контексті? Не відомо. Але провокація вже запущена в свідомість мільйонів людей. Цікаво, чи всяка держава дозволить іноземному телеканалу так залякувати своїх громадян?
Абсолютно очевидно, що Україні нікуди не подітися від вирішення проблеми інформаційної агресії, жертвою якої вона є ось уже 17 років. У цьому значенні можна підтримати акцію Національної ради з телебачення й радіомовлення щодо деякого обмеження вседозволеності для російських каналів в Україні. Хоч це, зрозуміло, паліатив, тобто часткове вирішення. Та й сумнівно, щоб навіть у цих рамках справа була доведена до логічного завершення. На жаль, про послідовність у нашій політиці можна лише мріяти.
Адже в нас уранці пану Затуліну забороняють в’їзд до Україну, а ввечері — дозволяють. Подібна практика «політичного танго» — крок уперед, два кроки назад — гарантує Україні повну неповагу на міжнародній арені, та й усередині країни авторитету владі не додає. Ще Ніколо Макіавеллі радив, якщо вже ти замахнувся, то бий з усієї сили або взагалі не замахуйся. Бо замах без удару погано закінчується для його ініціатора. А діяльність Нацради із забезпечення інформаційної безпеки України виявиться дієвою лише в тому випадку, якщо вона буде не самодостатньою, а частиною широкої державної політики, що передбачає активну боротьбу проти п’ятої колони, нейтралізацію антидержавних сил, запобігання втручанню іноземних держав у внутрішні справи України тощо. Та й активну культурно-інформаційну роботу.
До речі, чому б нашій країні не запропонувати Росії паритетний телевізійний обмін? Наприклад, обидві держави забезпечують мовлення на свої території однакової кількості російських і українських телеканалів. Якщо Росія відмовиться, бажаючи односторонньої телеприсутності в Україні, не допускаючи українців на свою інформаційну територію, то цей факт дасть великий пропагандистський виграш Україні. Зрозуміло, російська сторона стверджуватиме, що вона, в принципі, не проти, та тільки ось нікому в Росії українські телеканали не цікаві...
Щодо цього можна лише сказати, що не може бути нецікаве те, що людина ніколи не бачила, що їй не показували. Згадую, як кілька років тому журнал «Українська культура» опублікував репортаж свого кореспондента Юрія Брязгунова про поїздку в Белгородську та Воронезьку області РФ, де компактно проживають українці. Ці російські громадяни розповідали йому, що в грозову погоду вони залізають на дахи своїх хатин і повертають телевізійні антени так, щоб побачити якийсь канал із Києва. Іноді їм це навіть удається...
Чому би не полегшити їм життя? Адже це несправедливо, коли російські канали в Україні є, а українських у Росії немає. Необхідно жорстко ставити питання про паритет. І не лише телевізійний. Але й про освітній, культурний, про національні права українців у Росії тощо. Зрозуміло, для цього повинна бути патріотична, мужня, рішуча й безкорислива влада.
Крім того, не заважало б зацікавитися й роботою цілої низки місцевих державних (!) телекомпаній України(!), яких важко запідозрити в тому, що вони стоять на державницьких позиціях. Адже навести в них лад за наявності політичної волі набагато легше, ніж із російським ТБ. Досить одного розчерку пера в Києві, щоб замінити українофоба в кріслі генерального директора на патріота-державника. Чи існує така політична воля? Так що перш ніж братися за російські (а братися за них потрібно було ще позавчора), треба би спочатку розібратися з тими телеканалами, які формально вважаються українськими, так ще й державними.
Не розірвавши ланцюга інформаційного колоніалізму, найпринизливішої інформаційної залежності, Україна не зможе нормально розвиватися як суверенна та самодостатня держава, постійно виступаючи в ролі фактичного протекторату інших держав. Зрозуміло, звільнення від таких ланцюгів за визначенням не може бути легким, це складний і болісний процес, що викликає надзвичайно гостру реакцію тих, від чийого панування хочуть позбутися.
Але Україна тут не оригінальна, цю дорогу пройшли багато країн. Головне — зважитися, стати на цей шлях і йти, не озираючись і не звертаючи, пам’ятаючи слова Данте, які в цьому випадку цілком у тему:
«Здесь нужно, чтоб душа
была тверда,
Здесь страх не должен
подавать совета.»
была тверда,
Здесь страх не должен
подавать совета.»
Важливо, щоб наша держава (і її господарюючі суб’єкти — оператори кабельних мереж) не брала участі в пропагандистській війні проти самої себе, транслюючи антиукраїнську пропаганду, брехню та провокації. Що ж до тих громадян, які не можуть жити без таких «програм» в Україні, то їм ніхто не заважає, не забороняє й не перешкоджає придбати супутникову антену (враховуючи кризу, вони повинні значно подешевшати) і дивитися все, що їхній душі завгодно (аж до міських телеканалів Іркутська, Казані та Магадана).
Але не потрібно вимагати від Української держави продовження інформаційно-політичного мазохізму, 17 років такого більш ніж достатньо...
Малюнок Анатолія Казанського з архіву «Дня»
Ігор Лосєв, «День»
У зв'язку зі зміною назви громадської організації «Телекритика» на «Детектор медіа» в 2016 році, в архівних матеріалах сайтів, видавцем яких є організація, назва також змінена
Ігор Лосєв, «День»
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
Коментарі
3
Средний
5640 дн. тому
Все мы понимаем что любые такого рода действия происходящие в нашей стране - это отвлечение
от реальных проблем и перенос их в плоскость плохого народа или части его и как всегда на соседа.
левый крайний
5647 дн. тому
Заметно, что автор статьи длительное время проживал в лесу и продолжает там жить. Ежедневно, видим на родных украинских каналах обвинения первых лиц государства, из уст тех же первых лиц -во лжи, предательстве, измене Родине и прочих низменных качествах которые не должны быть присущи здоровому человеку. Украинский политикум серьезно болен. Правильно, отмечено в статье, что лечение не может быть легким, это сложный и болезненный процесс. Информационная блокада не разрешит внутренних проблем. Мнение российских СМИ об Украине мне не интересны, как и большинству многонационального народа Украины, опасения и переживание вызывает то, что политики заняты поиском и созданием образа врагов, как внутри страны, так и за ее пределами не замечая в каких условиях прозябает народ, о котором вспоминают только перед очередными выборами.
правый крайний
5647 дн. тому
с автором статьи полностью согласен. и с размышлениями, и с предложениями, и с опасениями, и с выводами.
Долучайтеся до Спільноти «Детектора медіа»!
Ми прагнемо об’єднати тих, хто вміє критично мислити та прагне змінювати український медіапростір на краще. Разом ми сильніші!
Спільнота ДМ
