Втім, «те саме й у нас із інформацією про Україну, — зазначає Олександр. — Відчувається вельми обмежений інтерес як із боку українців — до того, що відбувається в Білорусі, так і з боку білорусів — до того, що відбувається в Україні. У нас влада намагається представити Україну як опудало: дивіться, мовляв, погано будете поводитися — у вас буде те саме».

 

Коли йдеться про білоруський інформаційний простір, показовими стають не лише численні історії про перекриття кисню незалежній пресі. Навіть більш показовою для держави в цілому, на нашу думку, є історія з «живим щитом», що стала, за словами Олександра, подією року. Напевно багатьом доводилося цю історію чути, проте нагадаємо її суть. 2 березня на трасі Слуцьк — Мінськ ДАІ намагається зупинити машину, що рухається на великій швидкості. Погоня триває досить довго, але наздогнати машину не вдається. Тоді перед в’їздом до Мінська по всій ширині траси — у чотири ряди — ДАІ вишиковує випадково зупинені тут же цивільні легкові автомобілі й таким чином створює щит.

 

Найжахливіше те, що людям виходити з машин було заборонено. «Машина на швидкості 160 км/год врізається у цей щит, — продовжує розповідь Олександр. — Як обійшлося без каліцтв — це велика загадка і щастя. Цю історію відразу ж спробували замести під килим. Про неї стало відомо лише завдяки тому, що потерпілі звернулися до газети. Як з’ясувалося, це не єдина така історія, подібні вже були, причому з потерпілими. Це відпрацьована технологія, а не два ідіоти-даїшники. Випадок із «живим щитом» — чудова ілюстрація ставлення держави до громадянина, — резюмує Олександр. — Система показала своє справжнє обличчя, не прикрите макіяжем піару».

 

Згадуючи цю страшну історію, є, втім, підстави сумніватися, що в нашій країні, яка далеко просунулася у справах демократії, така «відпрацьована технологія» неможлива. Недарма ж ми нижче запитали Олександра про вбивства журналістів на пострадянському просторі. Незважаючи на всі наявні свободи, сьогодні Україна досі не знає вбивць Гонгадзе. І сценарій, зауважте, той самий, що й у Білорусі: раз на рік на телеекранах і в новинних рядках з’являються «відповідальні» зі словами: шукаємо. Ось і робіть тепер висновки, де починається демократія, а де — не закінчується «совок».

 

 

— Дихає важко, та ще жива, й, у принципі, незалежна преса за останні 14 років продемонструвала дуже серйозний потенціал до виживання. Бо за таких умов, які існують сьогодні в Білорусі для незалежних ЗМІ, говорити про розвиток неможливо, дивовижно, що хтось іще залишається. Розгляньмо ключові моменти. 2003 рік.

 

Низку газет викидають із білоруських друкарень, тобто просто розривають угоди без пояснення причин. І хоча в країні кілька десятків друкарень, куди б ви не звернулися — відмова: всі потужності завантажені. Тобто всі друкарні країни настільки завантажені, що взяти щотижневу газету накладом п’ять тисяч примірників жодної можливості немає. Деякі газети, зокрема, «Народна воля» і «Товариш», змушені друкуватися в іншій країні — у Смоленську. А це, хай там як, та все ж закордон — оформлення документів та інші деталі. Ще страшнішого удару було завдано наприкінці 2005-го.

 

Існує дві монопольні державні системи: розповсюдження за підпискою — це «Белпочта», та в роздріб — «Белсоюзпечать». Це єдина загальнонаціональна мережа кіосків, є, звичайно, і приватні продавці, однак у когось із них три точки, у когось — п’ять, у когось — одна. Крім того, вони більше орієнтовані на пресу розважальну, мало хто з них хоче зв’язуватися з політичними виданнями. Так ось наприкінці 2005 року і «Белпочта», і «Белсоюзпечать» масово не переукладають угоди на 2006 рік із незалежними виданнями, яких по всій країні виявилося близько півтора десятка.

 

Хтось із них лишився на ринку й почав створювати власну систему розповсюдження, але це переважно стосується регіональних видань, адже вони локальні. На ту мить я був головним редактором тижневика «Солідарність». Реально оцінивши свої можливості, ми зупинили друковане видання з 1 січня 2006 року і зараз виходимо лише в інтернеті (http://gazetaby.com), бо було цілком очевидно, що з нашими фінансовими можливостями ми не «потягнемо» створення власної системи розповсюдження.

 

— Були. «Білоруська ділова газета» потрапила в таку ситуацію раніше, ніж решта. На ній першій обкатали цю технологію й викинули з системи розповсюдження ще 2003 року. Це був доволі серйозний проект, добре усталений бренд, тому вони вирішили піти шляхом створення власної системи розповсюдження. Протрималися вони три роки, та після президентських виборів у березні 2006 року друковане видання було зупинене.

 

Після цього газета виходить лише в інтернеті. З таких прикладів іще «Борисівські новини». Вони в інтернет пішли через те, що газету взагалі закрили. Наприклад, «Солідарність» не закрита, ми маємо свідоцтво про реєстрацію, формально можемо виходити, тільки незрозуміло, як ми повинні продаватися і заробляти гроші на своє існування. А «Борисівські новини» тепер виходять під іншою маркою, хоча люди ті самі.

 

 

— Певною мірою можна сказати і так, враховуючи, що зараз у Мережі присутні й газети, й радіостанції. «Європейське радіо для Білорусі» — це радіостанція, та я гадаю, що їхній сайт не менш популярний.

 

Жодної білоруської незалежної радіостанції немає, остання була закрита 1995 року, а те приватне радіо, яке зараз є, — це суто розважальні проекти, які щонайбільше дають агентські новини, причому фільтрують їх. Бо в разі чого — легко отримати по шапці від Міністерства інформації.

 

А незалежного телебачення не було ніколи, цього не допускала ні долукашенківська влада, ні, тим паче, лукашенківська.

 

 

Із загальнонаціональних незалежних друкованих видань лишилися «Народна воля», «Наша нива», «Білоруси і ринок», «Товариш» (насправді це партійна газета комуністів, тож там також є питання), «Вільні новини». Ось, мабуть, і все. Причому, скажімо прямо, можливості будь-якого з перерахованих видань невеликі. Жодна редакція не має можливості утримувати повноцінний цілеспрямовано працюючий колектив, зосереджений на досягненні якихсь цілей. Сьогодні йдеться про те, як вижити, а не про те, як розвиватися.

 

 

— Нам би ваші проблеми... Я чудово розумію, що з одного боку цензура грошей анітрохи не краща за будь-яку іншу цензуру, але у вас гроші все одно не з єдиного центру йдуть, у результаті — представлено різні погляди. Це так само, як свого часу казали, що «НТВ» — Гусинського, «ОРТ» — Березовського. Але порівняймо з тим, що є зараз, і стане зрозуміло, що краще.

 

Деякі газети, особливо ті, які виходять давно («Народна воля» — з 1995-го), які мають постійну аудиторію, все ж продаються. Наприклад, «Білоруси і ринок» — це діловий тижневик, котрий навіть збирає непогані обсяги реклами. На мою думку, існують і додаткові джерела прибутків, але це вже кожен вирішує по-своєму. Принаймні, публічно я про це говорити не хотів би.

 

— Останньою газетою, яку в нас закрили, була газета «Згода» — за публікацію передруку антиісламських карикатур із датської газети Jyllands-Posten. Відразу ж виступив Лукашенко: мовляв, ми не дозволимо в нашому суспільстві розпалювати релігійну ворожнечу... Рішення про закриття ухвалив суд. Тобто інструментом може бути рішення суду. А приводи...

 

Всіх, кого хотіли, за великим рахунком, уже закрили, і доволі давно. А ті, хто існує, і так загнані у гетто і не становлять серйозної загрози для влади, зате можна сказати: ми маємо незалежну пресу. Ще люблять говорити про те, що в нас у країні зареєстровано 1200 з лишком видань. І дві третини з них — це недержавні видання. Так, але основна їхня маса — це кросворди. У регіонах є ще з десяток незалежних місцевих видань, та багатьом із них також доводиться вельми серйозно фільтрувати матеріали — над ними місцева влада, яка часом буває ще жахливіша, ніж центральна.

 

 

— До цього в нас іще не дійшло, проте, я гадаю, в рамках обміну досвідом між братськими країнами такого теж можна чекати. Поширені штрафи за найрізноманітніші речі. Унікальний випадок був пов’язаний із «Солідарністю». Ми щойно почали виходити 2003 року — й тут Міністерство інформації припиняє на три місяці вихід «Білоруської ділової газети» (БДГ). Припинивши роботу видання на три місяці, спробуй потім його зібрати! Це рівносильне тому, щоб пристрелити не на смерть, а так, аби ще помучився. Редакція БДГ звертається до нас із проханням вийти під нашою шапкою.

 

Ми погоджуємося, і наступний номер виходить із їхнім дизайном і матеріалами. На першій шпальті — моя стаття і стаття тогочасного редактора БДГ, де ми пояснюємо, що відбувається. Після цього нас уперше викинули з друкарні (потім ще вдруге). Оскільки настав літній період, рестарт ми вирішили робити вже у жовтні. Але цим справа не обмежилася. Буквально за кілька днів у редакції оголошують спільну перевірку Комітету державного контролю та Міністерства інформації. Тиждень рили... Нарили на суму близько 200 доларів штрафу. Послали свої результати до Мінська. Там, я так розумію, цього не сприйняли. З’ясовується, що перевірку буде продовжено.

 

У результаті нам вліпили штраф дві тисячі доларів. Для нас це тоді була доволі істотна сума. Однак фокус у тому — за що. Є Закон про друковані видання, що надає перелік того, яка інформація має бути у вихідних даних видання. Ми цього закону дотримувалися. Та, як з’ясувалося, є і ГОСТ ледве не радянських часів, у якому прописані ще деякі дані, зокрема, обсяг газети у друкованих аркушах. Це суто типографський термін, який жодної корисної інформації ні для кого не має. Це стара радянська вигадка, і в нас її не було, як і в більшості газет. Саме за це нас оштрафували.

 

Коли мене викликали, щоб оголосити про штраф, у мене якраз була з собою «Радянська Білорусія» (вона у нас вважається головною офіційною), в якій цих даних також не виявилося. Я кажу: ну то давайте штрафуватимемо «Радянську Білорусію», на ній ви можете «піднятися» набагато крутіше, ніж на «Солідарності»! Відповідь була: якщо нам скажуть піти з перевіркою в «Радянську Білорусію», ми, безумовно, її оштрафуємо.

Взагалі прийти до редакції й оштрафувати за що-небудь — це запросто.

 

— З інтернет-виданнями набагато складніше, але намагаються. Інтернет у нас у певному сенсі — система монопольна. Грубо кажучи, кабель, який іде назовні, — єдиний (є ще якісь дрібні, та вони цілковито локальні) і знаходиться під контролем ще однієї державної структури — «Белтелеком». Тому неважко у потрібну мить перекрити доступ до непотрібних сайтів — як правило, під час масових акцій протесту або виборів. Торік вони дійшли до того, що 25 березня, коли зазвичай проходить одна з основних демонстрацій, вони спробували заблокувати, крім ЗМІ, ще й Livejournal. Потренувалися, я так розумію. Бо жодної істотної необхідності в цьому не було.

 

Зараз ухвалено новий закон про друковані видання, який набере чинності в лютому наступного року, і там уже інтернет-ЗМІ прирівняні до засобів масової інформації. Але хитро: просто написано, що це також ЗМІ, й більше нічого. Статус, питання реєстрації тощо повинні будуть визначатися постановами Кабінету міністрів. Вони зараз розробляються у глибокій таємниці і стануть нам відомі за фактом. Тоді вже й міркуватимемо, що з усім цим «щастям» робити.

 

— Поки що дуже складно давати будь-які оцінки, бо проект нещодавно стартував, але його складно порівнювати з «5 каналом», хоч би тому, що це супутникове телебачення. Я не знаю, як там зараз, бо вони переходили з супутника на супутник, але спершу вони запустилися на супутник, який у Білорусі мало популярний. Переорієнтувати свою тарілку або ставити супутник заради одного каналу... Мало, певно, все ж буде бажаючих. Вони транслюють з-поза меж країни. Переважно це Польща, частину програм знімають у Литві, кореспонденти працюють і тут, але не знаю, чи вдалося комусь із них отримати легальний статус.

 

«Белсату», в принципі, вже теж дісталося. 27 березня був масовий наліт на теле- й радіостанції. Потрапили під роздачу і «Белсат», і «Європейське радіо для Білорусі», й радіо «Рація». У рамках розслідування КДБ карної справи про мультики, що ображають честь і гідність глави держави. Років зо три тому в інтернеті з’явилися простенькі примітивні сатиричні мультики, в яких діяли персонажі, як то кажуть, схожі на Олександра Лукашенка, Юрія Скуратова й інших діячів. Усе закінчилося тим, що КДБ порушило кримінальну справу, а творці цих мультиків виїхали, деякі навіть до України, й усе затихло. Проте справу закрито не було. І коли вони вирішили почистити станції, які тут знаходяться на напівпідпільних основах, мультики, звісно, були лише приводом. Вони влаштували наліт і конфіскацію обладнання в рамках розслідування цієї справи.

 

Основні телеканали — державні. «Перший канал», ОНТ, СТВ, ЛАТ, іще білоруські РТР, НТВ. Російський канал ОРТ у нас в прямому вигляді не транслюється, є ОНТ, який спочатку виростав на потужностях ОРТ, але поступово почав істотну кількість ефірного часу заміняти своїми програмами. Але багато програм ОРТ він купує. Там усе теж доволі жорстко цензурується. Є така програма, яка виходить на «Першому каналі» в Росії та в нас, — «ПрожекторПерісХілтон».

 

Це гумористична програма, де ведучі коментують різні новини, кепкують. Як з’ясувалося, в одній із попередніх програм вони глузували над Лукашенком із приводу того, що йому на півроку дозволили в’їзд до Європи. А куди, мовляв, поїде Лукашенко? Ну, мабуть, насамперед до Діснейленду... Можна сперечатися про те, наскільки ці жарти смішні, але вони необразливі. Але цей сюжет із програми було вирізано...

 

— Ми маємо доволі серйозну проблему, пов’язану з кадрами, дуже багато хто вийшов на певний рівень, чогось досягнув чи не досягнув, виїжджає до Москви або Києва. Навіть у Москві зараз ситуація краща, ніж у Білорусі, а кілька років тому вона була незрівнянно краща. Це стосується і фінансів. Якби державна преса опинилася в тих умовах, в яких працюють наші колеги, вона померла б за тиждень. А тут роками люди працюють.

Річ у тім, що Лукашенко — це цілковито продукт радянської системи, все, що він робить, — це спроба відбудувати відредаговану радянську модель, підігнану під сучасність.

 

Найяскравіший приклад — це останні так звані вибори до Палати представників, які пройшли трохи менше місяця тому. Можна ж погратися, створити враження, що є виборчий процес... Ні! 110 місць у Палаті представників — усі 110 депутатів вибрані в першому турі, й усі 110 — прибічники влади. Вам це нічого не нагадує? Єдина відмінність від радянських виборів — це наявність псевдоконкуренції. І так у всьому: крок уперед, два назад. З одного боку, йдеться про те, щоб зробити Білорусь привабливою для інвесторів.

 

Уже нарешті дозріли, раніше заявлялося, що нам цього не треба, самі даємо раду. Відмінили «золоту акцію», що існувала багато років (держава могла ввести на будь-якому підприємстві, включаючи приватні, «золоту акцію» і через неї повністю контролювати діяльність підприємства), зате вигадали ще крутіші речі. Щоправда, це поки що лише проект: збільшення в рази штрафних санкцій за найрізноманітніші порушення, включаючи елементарні помилки та бухгалтерські описки.

 

Якщо цей проект буде ухвалено, то чиновники отримають право у позасудовому порядку накладати адміністративний арешт на посадових осіб підприємства... Це лише одна з численних історій. Яку сферу життя не візьми — «совок пре» практично звідусіль.

Якщо поїздити селами, картина буде краща, ніж у Росії. Але вона такою була завжди: і в радянські часи, і за Шушкевича. У західній частині країни, яка менше була під радами, порядку більше, у східній — більше безладу. Але, знову ж, багато показухи і зовсім дебільних радянських рішень. Є фасад, а реально відбувається стагнація.

 

— Мабуть, це не хвороба саме пострадянського простору, журналістів убивають у багатьох країнах. І питання справді болюче. Напевно, річ тут не лише в політичних системах. Але, звісно, ситуація не сприяє тому, щоб журналісти почувалися захищеними. Ось чотири роки тому вбили журналістку нашої редакції Вероніку Черкасову. Річ навіть не в тому, що злочинця не знайдено — адже певна кількість злочинів не розкривається — я маю відчуття, що вбивці Черкасової серйозно ніхто й не шукав.

 

Спочатку намагалися відмахнутися, що це організували її 15-річний син і вітчим-пенсіонер, що саме по собі маячня. Коли це не вийшло, справу просто спустили на гальма і згадують про неї раз на рік — мовляв, шукаємо. А там цілком очевидна картина замовного вбивства, здійсненого професіоналом.

 

Єдина можливість лікувати цю хворобу — це наближення до європейських стандартів. Я не знаю, коли востаннє у країнах Євросоюзу гинули журналісти, але це щось надзвичайне. А в нас, на жаль, ніхто не дивується.

 

 

— Є Білоруська асоціація журналістів (БАЖ), при якій засновано юридичний центр, і він веде величезну роботу. Періодично відстояти свої права виходить, але в судах це дуже важко зробити, адже вони повністю підконтрольні владі. Рішення ухвалюються, як правило, не на користь незалежних ЗМІ незалежно від того, хто правий, хто не правий.

 

 

— Активної позиції не виявляють 99%, може, й більше. Найбільш масова акція протесту була 2006 року — після президентських виборів — 30 тисяч осіб на піці. Це у двомільйонному Мінську. Але це зовсім не означає, що 99% чи 70% задоволені тим, що відбувається. Просто незрозуміло, чого можна домогтися цими протестами, а втратити можна багато. Та я думаю, що ситуація поступово все ж міняється. Дуже непомітно, бо незалежних інструментів, аби виміряти температуру в суспільстві, не лишилося. Я можу судити за своїми особистими враженнями. Поступово сумніви щодо шляху, яким ми йдемо, проникають навіть у держструктури. Це не те, про що ці люди розповідатимуть на вулицях, але це є.

 

Нещодавно «Комсомольська правда» наводила цифри: середня зарплата у Києві — 630 доларів, у Мінську — на 100 доларів менше. Це при тому, як у нас ганили Україну: мовляв, ось, погляньте, як вони живуть, які вони злидарі, ми на їхньому тлі просто процвітаємо. А зараз замовкли. У нас, з одного боку, також відбувається якесь зростання, зарплати збільшуються, та набагато повільніше, ніж у всіх оточуючих країнах. І це при тому, що з боку Росії досі приходять колосальні дотації. Йдеться як про кредити (ну гаразд, їх колись доведеться повертати), так і про газ: ви можете порівняти, за якою ціною купує газ Україна, а за якою — Білорусь. Плюс нафтові схеми... Коротше кажучи, за різними оцінками кілька мільярдів Росія нам підкидає на існування. Якби цього не було, то результат був би вельми гнітючий.

 

Люди не завжди вдумуються в суть процесів, і це відіграє роль такого собі знеболювального, яке маскує справжній стан речей. Прибирає симптоми хвороби, однак не саму хворобу. Зараз відбувається одна не дуже хороша річ — Захід почав іти на повідку в Лукашенка, адже доволі довгі спроби підтримувати опозицію ні до чого не привели. Офіційна логіка така: спробуймо хоч би вберегти Білорусь від того, щоб вона повністю пішла під Росію, а задля цього треба розмовляти з діючою владою.

 

На неофіційному рівні є ще одне пояснення: європейський бізнес активно сюди прагне. Уявляю, чим це для них може скінчитися, та це вже їхні проблеми. З Лукашенком Європа не домовиться ніколи, він балансуватиме, лавіруватиме, але на жодні серйозні поступки не піде, намагатися втягнути країну в демократизацію — справа зовсім марна. Єдиний ефект — Лукашенко отримує додаткові козирі для гри з Москвою і більше можливостей консервувати ситуацію в Білорусі. Тож перспективи у цьому сенсі не зовсім зрозумілі. Та наразі пам’ятаю, як колись схожа монолітна система з плином дуже короткого часу впала...