— У мене зараз на курсі одинадцять осіб. Із них шестеро хочуть робити своє кіно. Вони ще не все вміють, проте бажання і амбіції відчуваються. Подивимося, звичайно, що буде до кінця навчання.

 

Я спеціально підганяв їх із курсовою роботою під фестиваль. В усіх було однакове завдання — автопортрет в анімації, де вони могли розповісти про себе різними засобами і жанрами, але коротко. Вважаю, що їм потрібно поваритися в цій атмосфері. Де ще за такий короткий строк можна побачити таку велику кількість майстер-класів?

Якщо говорити про їхні амбіції, то в попередньому моєму наборі справи були гірші. На другому курсі вони знайшли собі якусь роботу, стали заробляти гроші, і так вийшло, що держіспити вони склали, а дипломів до цього часу не захистили. На цих хлопців я не покладаю великих надій. Не тому, що проти заробляння грошей! Я і сам, працюючи на студії, закінчував вечірнє відділення. Було тяжко, але мені подобалося поєднувати.

Єдине, чим пишаюся: з моїх студентів — байдуже, де вони працюють: на телебаченні, в рекламних агентствах чи комерційних студіях, — з анімації не пішов ніхто.

 

 

— Давно існує студія «Укранімафільм». Вона досі фінансується з бюджету. Механізм її роботи такий: художники пропонують свої проекти на погодження в Міністерство культури. Якщо проект проходить експертну комісію, на нього виділяється фінансування. Його переадресовують на студію, після чого художник може творити в певних фінансових і часових рамках своє кіно. Краще було б, звичайно, якби існували гранти. Тоді б художник міг сам вибирати студію, на якій йому краще працювати.

 

В Україні з’явилося кілька комерційних студій. Там наші художники працюють «на замовлення» — на французькі, американські гроші. Знаю, що нещодавно студія «Олівець» розпочала роботу над фільмом «Микита Кожум’яка». На іншій студії в Києві на американські гроші створено повнометражний фільм про пригоди солдата Швейка.

 

Крім того, існує студія «Новатор», на якій мій учень Степан Коваль, автор знаменитого «Трамвая №9», закінчує своє чергове авторське пластилінове кіно. Невдовзі він має отримати фінансування на проект, який називатиметься «Моя країна Україна». Це держзамовлення, співзвучне з російським проектом «Гора самоцвітів». Це замовлення дасть молодим можливість проявити себе в трьох хвилинах. Чимало відомих нині художників так і починали свого часу з мініатюр «Веселої каруселі». Саме вона стала чудовим полігоном для них. Крім усього цього, в нас відбувається те, що давно вже стало нормою для європейських країн: люди заробляють гроші на комерційних студіях, що дозволяє їм удома робити своє кіно.

 

 

— Сьогодні з появою комп’ютерних технологій це стало набагато простіше. Не потрібно великих приміщень, а фінансові витрати залежать від того, що хоче зробити режисер. Можна запрошувати акторів, музикантів, композиторів — тоді це дорого, а можна реалізувати свою ідею просто: чорним по білому. Один із моїх студентів — Толя Лавренишин — зробив свій 10-хвилинний фільм «Блукаючий між...» удома.

 

 

 

— Я нещодавно закінчив фільм за своїм же сценарієм. Гроші на нього виділили з бюджету. Цей маленький фільм призупиняли по кілька разів на півроку. Ми розмовляли з Норштейном про те, що добре все робити на одному диханні, а потім полишити роботу на тижнів зо два, аби подивитися на неї свіжим оком ніби звіддаля. Але для цього потрібно мати свою студію, щоб можна було відкласти роботу з власної волі. Мій новий фільм називається «Спаси і збережи». Мені захотілося розповісти про непрості стосунки людини з власним ангелом. Як у мене це вийшло, судити важко, я ще не відійшов від самої роботи настільки, щоб її оцінити.

 

 

 

— Мені здається, що якогось особливого прориву не сталося, тому що тенденція та сама: дуже багато фільмів зроблено в не любимому мною форматі 3-D, у комп’ютерній графіці. Молоді аніматори надто покладаються на комп’ютерні технології. У цьому я вбачаю дилетантизм, брак школи, спрацьовує хибна думка: «комп’ютер може зробити за мене все». Мене, як і раніше, гріють фільми, створені вручну: пластилінові, мальовані.

Це не тільки інша енергетика — це штучний товар. Але таких фільмів небагато. Знову — спецефекти і кліповий монтаж. А за цим — часто порожнеча. Для мене домінантою у творчості є фраза Романа Качанова: «Мистецтво — це коли кинув камінь у воду — і пішли кола». Кола — це певний емоційний відгук.

 

 

— З анімації для мене такою є майже вся Загребська школа. Це мій улюблений фільм «Сурогат» Душана Вуковича, який зроблено в 1960 році, але він надзвичайно актуальний і сьогодні. Всі фільми Норштейна. З художніх фільмів «Політ над гніздом зозулі», фільми Георгія Данелії «Не сумуй», «Міміно», весь Фелліні. Але передусім — його «Амаркорд».

 

 

— «12» — професійно зроблене кіно. Чудова акторська гра. Але для мене це не було потрясінням. Я бачив «Дванадцять розгніваних чоловіків». І хоча Михалков заперечує, але прийом той самий.

 

Із сучасних фільмів на мене справило враження «Повернення» режисера Андрія Звягінцева. Згодом я подивився його вдруге і зрозумів, що недарма. Навколо багатьох сучасних хітів створюється багато галасу, тоді як саме кіно може викликати одноразовий ефект, вдруге вже нема чого ловити. Важлива перевірка часом. Я, до речі, дуже люблю наївних художників, примітивістів: Приймаченко, Піросмані, тому що вони чисті у своїй творчості, тому що вони займалися мистецтвом не заради грошей, а заради власного задоволення.

 

 

 

— Можу списати все на свій вік... Але я розмовляв із приятелями-колегами: вони теж вважають, що молоді надміру захоплюються спецефектами. Гадаю, що винна в цьому атмосфера, в якій це покоління зростає. Ми не стикуємося у світовідчутті і світосприйнятті.

 

Моє покоління росло, відгороджене залізною завісою, воно нічого не бачило. Потім, у шістдесяті, завіса трохи піднялася, і ми щось змогли побачити. Сьогодні молодих накрив потужний інформаційний потік, їм важко розібратися, що погано, що добре. Я намагаюся спочатку їх почути, щоб зрозуміти індивідуальність кожного, намацати, в який бік підштовхнути, щоб краще розкрився творчий інтерес і потенціал. Хочу, щоб вони сформувалися як особистості. Підказую, що дивитися, що читати. проте їм здається, що й це можна скачати з Інтернету.

 

Доводиться пояснювати, що, приміром, розглядати в Інтернеті картини Веласкеса чи Ван Гога — марна справа. Існує високе мистецтво, магнетизм якого йде тільки від оригіналів. У цьому полягає частина нашої боротьби. Молоді ж намагаються зруйнувати те, що було «до них», і на уламках зробити нове кіно, але коли відбувається процес руйнації, нічого путнього не пропонується.

 

 

— Я давно помітив, що більшість фільмів — не тільки на цьому фестивалі — вражають своєю похмурістю. Суцільні суїцидальні мотиви, хоча, здавалося б, доки молодий, здоровий — живи й радій. Так ні ж — їм подобається копирсатися в незвіданому.

Парадокс, але переважно цим грішить зарубіжна анімація. У найбільш благополучних країнах — Швеції, Англії, США — спостерігається більше заглиблення в похмурі розкопки буття. Напевно, коли в навколишньому житті цього менше, хочеться досліджувати сам феномен.

 

І навпаки, наша багатостраждальна Україна, наші найближчі сусіди вдаються у своїй творчості до пошуку смішного й кумедного. Напевно, тому, що сміх допомагає вижити.

 

Євген Сивокінь народився 1937 року. У 1965-му закінчив Київський державний художній інститут за фахом «художник-графік». В анімації з 1960 року. Працював художником, аніматором, художником-постановником у більш як 50 фільмах. Режисер понад 20 анімаційних фільмів. Його роботи неодноразово здобували нагороди на престижних фестивалях: «Людина і слово» (1972 рік) — приз на ВКФ в Баку, диплом МКФ у Загребі; «Ненаписаний лист» (1985 рік) — диплом на МКФ у Франції, Японії; «Вікно» (1987 рік) — номінація на премію «Ніка».

 

У фільмах «Компромікс» і «Засипає сніг дороги» виступив одночасно як сценарист, режисер, художник-постановник і аніматор. Його фільм «Засипає сніг дороги» здобув приз на Міжнародному кінофестивалі в Дебріо в Італії в 2006 році та приз за найкращий анімаційний фільм на Міжнародному фестивалі в Клермон-Феррані в 2006-му. Лауреат художньої премії «Київ» ім. І Миколайчука. Викладацький стаж в інституті Карпенка-Карого — п’ятнадцять років.