Ситуація з виконанням угоди “Женева-2006” про вчасний і повноцінний перехід на цифрове мовлення, під якою Україна поставила свій підпис, не може не викликати занепокоєння  у суспільстві. Адже цей процес напряму визначає інформаційну політику держави, яка є невід’ємною складовою національної безпеки. Втім, це занепокоєння сьогодні прийняло вже якийсь хронічний характер, коли фахівці вкотре висловлюються з приводу знаходження порозуміння серед конкуруючих структур, на ділі ж міжвідомча колотнеча не припиняється. І широкий загал існуючий стан справ не обходить. Своїми думками про те, що є причиною цього і як можна змінити ситуацію на краще, про ставлення до державного телебачення та радіомовлення, роль і місце облдержадміністрацій у процесі переходу до цифрових технологій та взагалі формування інформаційної політики з сайтом «УКР-ДВБ-ФОРУМ» поділився віце-президент Національної радіокомпанії України Валерій Юрченко. 

 

 

– Я б додав, чому такий супротив йшов протягом понад року з боку відомств, зокрема, Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення, Держкомтелерадіо щодо цієї програми? Навіть Міністерства фінансів! Очевидно, що й Кабінет Міністрів з якихось причин сьогодні не приймає цю програму, розроблену Мінтрансзв’язком за дорученням уряду. Аналізуючи нинішній рівень впровадження “цифри” у державі, доходиш висновку, що відбувається це, по-перше, через те, що у нас з самого початку до такої надзвичайно важливої проблеми як перехід на цифрову технологію, підійшли недостатньо серйозно. При тому, маючи перед собою досвід інших країн, які, до речі, на цьому шляху знаходяться значно попереду, впевнено крокуючи хто до 2012-го, хто 2015 року, коли ця розбудова у них має бути завершеною. Ми бачили, як все починалося. Як такі програми приймалися на рівні парламентів. У деяких країнах на чолі цих процесів ставали або Прем’єр-Міністри, або, навіть, Президенти. Тобто, існувало розуміння, яку важливу роль відіграє “цифровізація” суспільства. Що це новий якісний прорив у забезпеченні людей інформацією. У нас же навіть концепція, яка була розроблена в тому ж Мінтрансзв’язку за урядовим дорученням, відверто кажучи, ніяк не визначає власне концептуальні питання. На неї ніхто не посилався, тому що там немає на що посилатися. Тим більше зараз, коли все це виглядає просто анахронізмом. Відсутні напрями розвитку. Натомість, зібрано багато тез про те, що треба робити і як це актуально. А яким чином – не визначено. От і розроблена програма, яка вийшла з тієї концепції і сьогодні знаходиться на розгляді Кабінету Міністрів – має серйозні вади.  

 

– Висувалося чимало зауважень та пропозицій на різного калібру конференціях. Востаннє кілька місяців тому на “круглому столі” у тому ж Мінтрансзв’язку я наполягав на неможливості з такими малими кіловатними потужностями передавачів виходити на розбудову “цифри” у великих містах. Чую, як останнім часом вже погоджуються з цією аксіомою, мовляв потрібно до 4-5 кіловат підвищувати планку потужності передавачів. Але чому прозріння відбувається так важко? Є ж досвід з цього питання в інших країнах. У Німеччині, скажімо, цей показник сягає 7-10 кіловат. Хочеться вірити, що ми дозріємо й до цих показників. Втім, навіть ці 4-5 кіловат – поки лише слова. А де власне зафіксоване погодження? Де план? Де необхідний  радіочастотний ресурс? Цього ж немає. Складається враження, що Мінтрансзв’язку починає десь у чомусь коригувати свій проект програми, не оприлюднюючи його і не підтверджуючи будь-яким документом.  

 

  – Так, і це свідчить про те, що програма була явно недопрацьована. На мою думку, шлях, обраний Мінтрансзв’язком, полягає у тому, щоб зруйнувати все аналогове, і вже потім будувати цифрове мовлення. Це може призвести до того, що просто доведеться припинити усе ефірне мовлення. Але у суспільстві не дозволять робити таких речей із своєю інформацією. Щоб не доводити до цього, я пропонував, перш за все, використати можливості існуючих загальнонаціональних каналів. Це три потужні канали. Переконаний, перехід на «цифру» варто було б починати саме з них. Можливо, не з державного каналу, а якогось з комерційних. І щоб все це відбувалося поступово. Треба знаходити такий шлях, щоб, перш за все, від цього не потерпали люди. Особливо це відчують на селі, де немає кабельних каналів, обмаль супутникових антен, єдине, що скрізь приймається – ефірне аналогове телебачення, максимум три канали. 

– Для початку треба визнати, що сьогодні Міністерство транспорту та зв’язку не виконало доручення Кабміну. Та, мабуть, воно й не в силах створити таку програму, яка б задовольнила і суспільство, і уряд, і партнерів. Яка б мала під собою обґрунтовану базу, а отже усвідомлення того, що даний шлях дійсно приведе до поліпшення стану інформаційного простору. Те, що Кабінетом Міністрів протягом такого тривалого часу не приймається програма, скоріш за все, свідчить про те, що уряд таки, виважено і відповідально ставиться до цього документу. Мабуть, є побоювання, що програма не відповідає сучасним вимогам і не враховує досвід інших країн.  І, на жаль, я сьогодні не бачу відомства, яке б могло взятися за здійснення програми впровадження цифрового мовлення в Україні. Національна Рада з питань ТБ і РМ у своєму поетапному плані фактично адаптувала до своїх інтересів ту ж програму зв’язківців. Повноваження ж Держтелерадіо обмежуються лише державним мовленням. У такій ситуації, мабуть, найдоцільніше було б Кабінету Міністрів брати на себе основну роль у цій справі державної ваги. І створювати під це відповідну дієздатну структуру. На зразок тієї, яка скеровує підготовку до футбольного Євро-2012. Або ж, скажімо, має з’явитися якась агенція з відповідним управлінням у надрах Кабінету Міністрів. І вона негайно має або розробляти новий документ, або вносити  серйозні корективи в нині існуючий проект. 

 

– Якщо повернутися до історії, Кабінет Міністрів дав доручення Міністерству транспорту і зв’язку розробити таку програму ще 30 листопада 2006 року. Але до цього доручення йому треба було б видати ще й технічне завдання як замовника на її розробку. І для цього якраз підійшла б вищезгадана концепція, у якій мало б бути конкретно прописано: з чого починати, у який спосіб створювати, за якими напрямами йти, які мають бути виконавці по кожному з них. Що, скажімо, робити з аналоговими частотами – чи від них справді відмовлятися, як це подали зв’язківці, чи, можливо, все ж таки, використовувати, як це вже зроблено в більшості країн. Існує безліч позицій, які сьогодні розмиті загальними тезами. Тому що Мінтрансзв’язку і НКРЗ як безпосередній розробник частотного плану із самого початку фактично були надані самі собі. От вони й пішли шляхом найменшого супротиву. Фактично розроблювали програму на своє замовлення. Скажімо, в односторонньому порядку вирішувалося питання про потужності – адже, чим вони менші, тим менших узгоджень потребують. Приймали рішення щодо розбудови синхронних зон, зміни поляризації, визначення оператора. Хто це погоджував, якісь були обговорення щодо цього? Не було.    Тому й виникає необхідність повернутися до доопрацювання цієї програми за умови, що саме Кабінет Міністрів має виступати і як її організатор, і як замовник. Міністерства і відомства повинні стати виконавцями процесу. Потрібно видати відповідні доручення. Так, Мінтрансзв’язку відповідає сьогодні за питання стандартизації, сертифікації і таке інше. У цій частині чимало невирішених проблем. Досі не прийняті стандарти цифрового радіомовлення, чехарда з МРЕG-2/MPEG-4. Цього не повинно було бути взагалі у державі. Однозначно за це відповідає Мінтрансзв’язок і він повинен був давно визначити ці стандарти – і з передавальною технікою, і з приймачами. До чого врешті й прийшли.  

 

– Саме так. Національна рада України з питань телебачення і радіомовлення – не повинна бути якимсь окремим відомством поза державою, яка на свій розсуд здійснює розбудову інформаційного простору. Адже у законі прописано, що провідна роль у розробленні державних програм покладена на Кабінет Міністрів. Національна ж рада, на виконання цих програмних документів розробляє плани. Тому тільки після прийняття державної програми Національній раді відведена роль і місце згідно чинного законодавства. Не на утворення систем мовлення, а на розподіл цифрових каналів мовлення. То нехай вона ці свої функції і виконує.Але ж це є орган державного регулювання у сфері телерадіомовлення. Що незрозуміло? І якщо ці інтереси сьогодні йдуть у протиріччя з іншим органом державного регулювання – у сфері телекомунікацій, маємо ситуацію, за якої два поважні органи не можуть поділити свої повноваження. А гордіїв вузол і рубати не треба – за утворення каналів, які є каналами зв’язку, несуть відповідальність зв’язківці. А їх наповнення і розподіл на ринку – прерогатива Національної ради. Так прописано у Законі. Але, Мінтрансзвязку та НКРЗ свої функції виконують некоректно – діють більш в інтересах телекомунікаційних компаній, за рахунок інтересів телерадіомовних структур. Якщо НКРЗ – відповідає за забезпечення частотним ресурсом, то цьому органу треба дати доручення: які аналогові частоти зберегти, які визначити нові, у яких регіонах тощо. Національна комісія радіозв’язку має виконувати ці завдання. І оприлюднювати результати. І коли існуватиме доручення Кабінету Міністрів, буде зовсім інше ставлення до цього з боку тих, хто не віддає ці частоти. Визначитися час, до речі, і з трьома телеканалами (65-67), відданими для телекомунікаційних потреб. Чи виправдано це?  Не менш гострим вбачається питання подальшої долі Концерну РРТ. Сьогодні Мінтрансзв’язку ставить у пряму залежність від його підпорядкування виконання програми оцифровування. Погодьтеся, КРРТ вже був у міністерській структурі. І ніяк це не впливало на ефективність роботи. До речі, він і у складі Держкомтелерадіо фактично працює самодостатньо. По ньому потрібно приймати принципове рішення в контексті виконання програми. І якщо, все ж таки, станеться так, що вона буде розроблена і впроваджена під егідою Кабінету Міністрів, логічно було б напряму підпорядкувати діяльність Концерну уряду. Припиниться «перетягування канату». І безперечно зросте статус самого КРРТ, зокрема, в областях, який має там розгалужену структуру. Врешті, це  підвищить ефективність його роботи.    

 

– Звичайно. І коли процес врешті зрушить з місця, ці кошти треба, перш за все, вкладати у розбудову цифрових теле- і радіоканалів для державних потреб. Цю окрему підпрограму повинен розробити Держкомтелерадіо, де б чітко було визначено кількість каналів, їх використання включаючи канали телебачення високої чіткості. У майбутньому ця окрема підпрограма працюватиме і на суспільне мовлення. Сьогодні державні канали мовлення потребують докорінної модернізації.  

 

– Звичайно. Щодо регіонів, тут все набагато складніше і заслуговує окремої розмови. Зокрема, треба окремо визначитися з регіональними програмами по впровадженню цифрового телебачення. У проекті державної програми взагалі не існує регіонального мовлення. Хто цим має опікуватися? Це необхідно визначити як щодо державних, так і недержавних регіональних компаній. Впевнений, подібних питань не виникатиме, коли процес йтиме під безпосереднім началом Кабінету міністрів. У ньому безпосереднім чином мають бути задіяні обласні державні адміністрації. Адже інформація – це ж не лише телекомунікація. Існує політичний, соціальний аспекти питання. І саме на рівнях обладміністрацій виникає  проблема: наскільки населення забезпечене інформацією. Не знаю, як обладміністрація може впливати на стан інформаційного забезпечення області, коли Національна рада одним розчерком пера може десятком «шансонів» наповнити ефір області. І з цим органи влади не можуть сьогодні нічого вдіяти. Іноді відбувається нонсенс, коли мовлення на місцях йде у розріз з місцевими інтересами, державною політикою. Тому вкрай необхідно, щоб обласні державні адміністрації були залучені до процесу формування інформаційного простору у своїх регіонах. Щоб Національна рада хоча б цікавилася – чи ці телерадіокомпанії, яким вона видає ліцензії, сприймає населення?  Я це знаю на прикладі Національного радіо. У нас свої особливі стосунки з Національною радою. Вони не дуже конструктивні у тому плані, що Нацрада не те, що не видає Національному радіо нових ліцензій, а навіть прагне забрати те, що є. З іншого боку, ми отримуємо велику кількість листів від адміністрацій, безпосередніх слухачів. І в листах йдеться про те, що вони хочуть слухати по радіо одне, а їм підсовують зовсім інше. Замість зустрічей з цікавими співрозмовниками, замість об’єктивної оперативної інформації про становище у державі, лунає цілодобова дискотека і між іншим – тенденційне і вибіркове висвітлення подій. Ця пошта свідчить, що обласні та місцеві адміністрації набагато ближче до народу, аніж Нацрада. Вони більше знають потреби населення і виражають їхні інтереси. Але механізму, за яким Нацрада мала б прислухатися до цих інтересів, просто не існує. Людей не чують або роблять вигляд, що не чують. Хоча в адміністраціях є структури, які відповідають, у тому числі, за формування інформаційного простору в областях. І аналізують, що звучить з радіоприймачів і що хочуть почути люди. Тож, якщо ми здатні вибудовувати свій спільний простір більш-менш наближеним до людей, а не робити його узурпованим олігархами, які диктують свою волю, обласні адміністрації мають залучатися до процесу впровадження цифрового мовлення вже на початковій стадії.  Поки ж, як бачимо сьогодні по Одеській області – без місцевих адміністрацій не можна обійтись, коли справа стосується питань розбудови нових телевізійних центрів, веж, приміщень, відведення земельних ділянок. Або коли вирішуються питання, яким чином зменшити вартість сет-топ-боксів для приймання цифрових сигналів. Є специфічні питання для кожного регіону, які можуть вирішуватися лише обласною владою. Тож , для їхнього залучення треба змінювати і закон про телерадіомовлення і десь прописувати ці речі. У тій же Німеччині, кожна з її земель має мікронацраду з питань телебачення і радіомовлення. І вони визначають – кому давати ліцензії, кого впускати, а кого ні у свій інформаційний простір. На жаль, у нас все абсолютно централізовано в інформаційній сфері. І роль місцевих адміністрацій тут має якимсь чином підвищуватися.  

 

– Як ми вже акцентували, якщо прийняття Державної програми впровадження цифрового мовлення в Україні буде очолене Кабінетом Міністрів, далі на її базі обласні, місцеві адміністрації мусять розробити свої програми, які б працювали на виконання цього головного документу. Вони мають підтримуватися як бюджетним фінансуванням, так і  залученням позабюджетних коштів. Я завжди говорив, що 3 мільярди гривень на впровадження цифрового мовлення в Україні, про які каже Мінтрансзв’язок – це академічне рішення, за яким нам обіцяють побудувати цифровий рай в Україні. Але, по-перше, немає таких коштів, а по-друге, чи буде це цифровим раєм для України? І взагалі, що буде побудовано? На прикладах експерименту в Житомирській та Київській областях, який проводився під егідою Мінтрансзв’язку, невідомо, чи здатне така система цифрового мовлення замінити існуюче аналогове. Тобто, є ризик, що ці величезні гроші витратяться марно. От і напрошується висновок: держава має задіяти на цю справу на порядок менше коштів і вкласти їх лише у розбудову державних каналів мовлення. Комерційні ж нехай подбають про власне фінансування переходу на цифровий формат за рахунок інвестицій. Звичайно, це має відбуватися під  керівництвом державних структур.  Тоді спільними зусиллями у нас буде розбудована система під началом уряду як органу, який зможе організувати навколо себе як державні, так і недержавні структури та забезпечити гарантії вкладання грошей у цей напрям. Час ще є, але його катастрофічно не вистачає. Тому не втрачати треба те, що залишається, а якнайскоріше використовувати для справи.