По-перше, всю Україну можна оголосити такою зоною після указу президента, в результаті якого Андрія Данилка, Ірину Білик і Михайла Поплавського «зрівняли в правах» з Вікторією Лук’янець. По-друге, напередодні Форуму книговидавців і опісля фестивалю «Етновир», коли до нас приїхали фольклорні колективи з усіх кінців світу, якось язик не повертається вимовляти це словосполучення – «культурне лихо». По-третє, боротися з цим лихом нас приїхали навчати брати Капранови, які вже програли цю боротьбу у Києві.

Розпочалося дійство з показу світлин, що зафіксували зміни в культурному середовищі Львова: в приміщеннях колишніх книгарень зараз макдональдси та ігрові автомати. Смутний голова Асоціації книговидавців і книгорозповсюджувачів України Олександр Афонін пригадав пріснопам’ятні вісімдесяті, коли на кожного українця припадало значно більше випущених у світ книг, забувши при цьому, що тоді всі видавництва належали державі, а основна книжкова продукція називалася «Матеріали... з’їзду КПРС» та твори класиків марксизму-ленінізму.

А далі почалося: один з братів носив по залу мікрофона, і кожен, хто до нього допадався, поспішав засвідчити свою особливу місію в поширенні української книги, в обстоюванні її права на існування тощо. Лунали закиди до влади, яка не дбає про українське книговидавництво. Як на мене, то вже були часи, коли держава керувала письменниками, видавництвами і книжковою торгівлею. Тоді замовлялися мільйонними накладами колгоспні та робітничі романи, які й зараз збирають пил на бібліотечних полицях занедбаних містечок та сіл. І всі ті книги були написані українською радянською мовою...

Як не погодитися із Левком Захарчишиним, що першим зазначив: відновлення книгарень не забезпечить збільшення кількості читачів, а значить – і покупців цієї продукції. Справді, читання як процес поглиблення власного інтелекту і виховання почуттів лишилося в минулому столітті. Та й книга, за законами ринку, все ж товар не першої необхідності, і його не купують раз на тиждень чи тричі на місяць. Хоч брати Капранови наголошують на тому, що книга – витвір культури, а не товар, та я б хотіла подивитися на їхній успішний бізнес, якби вони й справді керувалися лиш цією тезою, не зважаючи на попит, кон’юнктуру та інші прикмети здорового підприємництва.

Та чи не найпалкіше промовляв Богдан Якимович (він себе назвав двома титулами – «почті профєсор» і «найкращий знавець книги»: цікаво, чого від послуг такого цінного кадра відмовилися в університетській бібліотеці?) Попри інші його претензії до заступника міського голови Василя Косіва пролунала й така: чому він, знавець, не знає, які видання фінансувала міська рада? Тобто, особисто йому не відзвітувалися...

Оскільки з гендерною політикою у нас завжди проблема, то мікрофон захоплювали переважно чоловіки. Зрозумівши, що мене тут не почують, я пішла, щоб удома сформулювати моє бачення цієї проблеми і оприлюднити його через Інтернет.

Отже, у Львові немає ніякого культурного лиха, якщо в ньому успішно діють знані на всю Україну видавництва («Піраміда», «Видавництво Старого Лева», «Свічадо», «Літопис», «Аверс», «Світ Дитини» та ін.)

У нашому місті не бракує книгарень: їх якраз стільки, скільки потрібно мешканцям, щоб вони підтвердили своєю гривнею купівельну спроможність.

Видавцям на майбутнє слід подумати про свою моральну відповідальність перед читачами і не видавати графоманські тексти лиш тому, що автор приходить з капшуком грошей.

Особливо слід звернути увагу на сучасні «Абетки», які навчають майбутніх читачів: безглузді віршики не виховають у дитини прагнення розгорнути книгу.

Пропагувати книгу в такий спосіб, коли в садочок приходить знаменитість і, плутаючись в наголосах, читає казку про білого бичка, -- марна річ: слід знаменитість навчити спочатку виразного читання.

Якщо видавець дбає про мовну культуру своєї продукції, він не повинен ігнорувати процес редагування, бо фактичні, логічні та стилістичні помилки знижують сутнісну вартість книги.

Книгарні потрібні тоді, коли є читачі. Виховання читача – справа не одного року і не однієї піар-акції. Викладачі кафедри товарознавства та книжковї торгівлі Української академії друкарства два роки поспіль проводять серед школярів міста конкурс на кращий твір про книгу – цього разу навіть незрячі діти взяли в ньому участь. Нехай на фоні загальнодержавного культурного лиха це всього лиш епізодична боротьба за майбутнє української книги, але якийсь відсоток школярів читатиме не лише підручники, через років десять привчить до читання художньої літератури своїх дітей, а діти виростуть і стануть дорослими, та не забудуть батьківської науки, навертаючи до книги нащадків...

Львів – не зона культурного лиха, доки є ентузіасти, які роблять свою справу не перед прицілом телекамер, а з потреб душі. Найпростіше виявити свою громадянську позицію голосними словами, за яким немає ніякого реального чину -- лиш самопіарництво.

Одне слово, Асоціація книговидавців та книгорозповсюджувачів може відзвітуватися на всіх рівнях, що саме вона в особі пана Ватуляка та пана Афоніна, а також братів Капранових, вирятувала Львів від культурної деградації, хоч місто їх про те й не просило. Воно давно навчилося відсівати зерно від куколю.

Р.S. А що стосується Михайла Поплавського, то йому краще зразу дати Героя України за українізацію траси Київ-Одеса, де стоять його чотири ресторани з українською мовою обслуговування, і за розбудову занепалого інституту, що став університетом. Але в указі має бути ключове словосполучення: «із забороною співати і танцювати».