— Кожен день. І за кермом, і в офісі, і на ефір — ніколи не перевзуваюсь. Це мені від мами у «спадок» передалось, в неї теж раніше ніколи не було взуття без підборів. Правда, з роками вона почала зменшувати висоту, зараз уже потроху від них відмовляється. То ж, думаю собі: буду ходити на високих підборах, поки ходиться (сміється). Коли ще бігати на 15-сантиметрових підборах, як не зараз? (сміється).

— Для ефіру, скажу чесно, я зрідка спеціально перевдягаюся. Для, так би мовити, ділового образу достатнього лише накинути поверх плаття піджак. Є, звичайно, в гримерній якісь костюми, але, як правило, ношу своє, рідне (сміється). От грим для роботи – обов’язковий, хоча в житті я не часто користуюся декоративною косметикою.

— Для цього потрібно використовувати якусь спеціальну «телевізійно-професійну» косметику?
— Не обов’язково. Я купую косметику сама, бо маю чутливу шкіру, тому потрібен «індивідуальний підхід». Хоча, звичайно, є професійні лінії для телебачення, але ця косметика дуже «щільна». Наприклад, тональний крем практично не дає шкірі дихати, мені він не підходить. Зовсім же не гримуватись в ефірі не можна: у студії дуже яскраве світло, помітні найменші дефекти. Звісно, цей макіяж відрізняється від повсякденного. Наприклад, вилиці та ніс відтіняються спеціальним темним коректором, тож обідати у кафе в такому макіяжі трохи недоречно — занадто привертає увагу. Перехожі можуть не так зрозуміти. (сміється).

— Ми почали розмову про жіноче, та все одно повернули на «робоче», тому продовжимо. Наталко, чому ви вирішили стати тележурналістом?

— В мене батьки журналісти, до телебачення, вони, правда, відношення не мають, працюють в друкованих ЗМІ. Батько взагалі був проти того, щоб я працювала в журналістиці. Він вважав, і досі вважає, що це чоловіча робота. Мовляв, жінки-журналістки ніколи немає вдома. Мама, хоч і мала диплом журналіста, все життя пропрацювала літературним редактором, коректором. Я в професію прийшла не для того, щоб довести щось батькові, хоча якийсь «юнацький максималізм» був присутній, а за покликанням. Ще в 11 класі написала дві гарні статті, і батько навіть розмістив їх у своїй газеті. Мабуть, після цього він змирився з тим, що дочка таки стане журналістом, бо побачив, що я маю до цього хист.

— Мабуть, у кожного були моменти, коли здається, що життя могло скластися інакше, краще. Був період, я тоді працювала на «5 каналі», коли графік у мене був просто страшний: зі дня до пізньої ночі на роботі. А Віктор був зовсім маленьким і прокидатися доводилося вже о 7 ранку. Можливості елементарно виспатися не було. Тоді виникали думки: а може змінити роботу? Ще складно було у 2000-2002 роках, коли на телеканалах часто змінювалися власники. Ми не одержували зарплати по кілька місяців. Пам’ятаю, заради економії я знімала квартиру з одним своїм колегою, так вранці ми рахували, скільки у нас грошей, і вирішували: брати жетони на метро чи пролізти «зайцями», або краще батон купимо?

— Наталко, у вас є хобі, чи ваше хобі — робота?

— Робота, насправді, приносить масу задоволення, і нічого іншого мені, в принципі, не потрібно. На лижах кататись люблю, мабуть, це можна віднести до категорії «хобі». Але це захоплення не поділяє мій чоловік, якому краще полежати на пляжі під сонечком. Взагалі, коли працюєш у доволі жорсткому графіку і з’являється сім’я, все складніше зустрічатись з друзями. Тож дружні посиденьки стають таким собі «хобі», на яке іноді дуже непросто знайти час.

— В Київ я приїхала ще студенткою, коли вчилась на другому курсі — практикувалася на каналі СТБ. Насправді, я дуже хотіла в Київ, саме на цей канал: дуже подобалася саме програма «Вікна». Довго і марно шукала можливості потрапити на СТБ. А якось зателефонував мій викладач і сказав, що знайшлось ще два «практикантські» місця — хтось зі старшокурсників відмовився від пропозиції. Пам’ятаю, позичила 20 доларів і поїхала до Києва. На каналі ж здивувались: «Львівський університет? Ми нікого не чекали. Давайте ми вам все підпишемо і їдьте собі назад». Я сказала: «Ні, хочу працювати, дайте мені якусь роботу». В результаті замість двох «практикантських» тижнів я пропрацювала на СТБ два місяці. Але постійну роботу мені так і не запропонували, сказали, що ще треба рости. Звісно трохи образилася, це тепер розумію, що, дійсно, була дуже ще мала (сміється). Та я не здалась: на наступний рік знову поїхала в Київ на СТБ, вже сама, і після практики мені таки запропонували роботу. Як зустріла столиця? Київ подобався завжди, сподіваюсь, у нас з ним взаємна любов. Хоча перші півроку я весь час була на роботі: зранку і до вечора. Навіть вихідні проводила у ньюзрумі за комп’ютером. Тож усі мої перші київські друзі були колеги-журналісти з СТБ. Та й зараз спілкуюся переважно з людьми зі свого професійного кола, з тими, з ким працювала раніше чи зараз перетинаюся по роботі.

 

— Редактором інформаційного відділу. Підбирала для журналістів, які виїжджали на сюжет, всю потрібну інформацію, видзвонювала необхідних для зйомки людей, коментаторів. Це була аналітично-адміністративна робота. Паралельно, час від часу, я сама їздила на зйомки. Потім мені запропонували посаду випускового редактора програми «Вікна. Опівночі». Це вже була зовсім інша робота, творча і дуже відповідальна. Я формувала випуск програми, вирішувала, кого запросити у гості, давала завдання журналістам, сама писала якісь матеріали, план програми.

 

— Власноруч знятий перший сюжет пам’ятаю дуже чітко, бо це було ще на практиці. В перший же день мого приїзду, коли я з сльозами на очах просила дати хоч якусь роботу. Тепер розумію, що тоді був відпускний період, людей не вистачало, от і ирішив редактор ризикнути — відправити практикантку, яку бачив перший раз, щоб я від нього, нарешті, відчепилась. Довелося ще поїхати перевдягтися, бо я прийшла в майці з відкритими плечима, а треба було записати стендап (журналіст коментує інформацію в кадрі). На той момент я собі слабко уявляла, як і що треба робити, але розуміла — це шанс, і ним треба скористатися. Тож по дорозі скупила всі газети у першому ж кіоску, прочитала все, що було по темі. Зателефонувала мамі, проконсультувалася, чи все правильно я зрозуміла і вирушила на зйомку. Сюжет вийшов доволі гострий. Щоправда переписувала його разів п’ять.

— Бо ж сама серйозна дівчина (посміхається). Я з дитинства по телевізору дивилася саме новини чи якісь інформаційно-розважальні програми. Мені подобаються новини, що несуть корисну інформацію: як піднялись ціни, які в Києві відкриваються виставки і т.д. Мені просто дуже цікаво працювати саме в такому форматі.

— Зараз я керую декількома проектами на каналах СІТІ та КІНО. Зокрема, програмою «Обличчя.СІТІ», яку веде Анна Соболєва. Подобається, що я знову вчуся чомусь новому. Дізнаюся, як працює телебачення вже не як журналіст, а як менеджер. Тобто вести новини — робота звісно цікава, але вже звична, рутинна. А я з тих, хто завжди намагається опановувати щось нове. Люблю динаміку (посміхається).

— Це важка робота. Витримують ті, хто справді хоче працювати і має до цього здібності. Тут потрібно починати, як кажуть, з малого. Коли людина приходить і заявляє: хочу бути телеведучою і нічого більше мене не цікавить, я дуже сумніваюсь, що з цього вийде щось путнє. Ведучий — це професійний досвід (репортерський, редакторський) і певна школа життя. Треба багато вміти, розуміти і знати, щоб стати справді цікавим ведучим.

— Мені здається, добре, коли людина на екрані така сама як і в житті. Якщо ти, наприклад, в житті емоційний, то не варто «ламати» себе задля якогось формату, інакше в ефірі будеш виглядати неорганічно, штучно. Ведучий, перш за все, — це індивідуальність, і не правильно підводити його під якийсь шаблон. Я, наприклад, дуже швидко розмовляю, якщо мене примусити говорити повільніше, збиваюся, потім не завжди можу одразу зібратися і програма виходить не зовсім вдалою. Тобто головне індивідуальність, тільки яскраві особистості стають справжніми зірками. Думаю, не правильно підганяти людей під надумані шаблони. Накшталт: молода — загримуємо під стару, весела — зробимо сумною, а ще перефарбуємо в брюнетку, для солідності. Сумніваюся, що ведучий під таким «гримом» зможе розкритися. Швидше, навпаки, наживе собі купу комплексів.

— Крім ведучої, я маю ще й інші обов’язки, як власне, майже всі, хто працює на телебаченні. О десятій ранку приходжу на летючку, де обговорюються всі плани на тиждень. Потім зустрічаюсь з авторами проектів, якими керую. О дванадцятій у нас продюсерська «летючка», де обговорюються вже якісь конкретні творчі питання. Потім обід. Після на добрі три години сідаю працювати над новинами. Переглядаю повідомлення інформагенцій, спілкуюся з журналістами, пишу свої тексти, редагую журналістські. Потім весь матеріал редагується і перевіряється, далі — грим за півгодини до ефіру і, власне, сам ефір.

— Траплялись, не без цього. В інтернеті досі ходить відеоролик одного мого ефіру на «5 каналі». Було літо, задуха, а кондиціонери відключили. Ми відкрили вікно в студії, аж тут почала насуватись гроза, здійнявся вітер, і вікно, зірване з петель, почало «наїжджати» просто на мене і збивати по дорозі декорації. Половину ефірного часу я намагалась якось тримати його рукою. Уявіть собі, закінчується сюжет, мені потрібно щось говорити і при цьому «боротися» з вікном. Дійшло до того, що оператор, мусив вставати і на ходу ремонтувати його. Все закінчилось тим, що мої усні тексти почали не співпадати з відео, яке виходило на екрани, далі на мене впала декорація, і програму я мусила закінчувати словами: «Вибачте, маємо технічні проблеми». Або ще ситуацію згадую. В програмі мав брати участь дуже важливий для нас гість, але так сталось, що у нього не було можливості прийти на прямий ефір. Ми відзняли його напередодні, та щоб не порушувати динаміки програми вирішили потім вставити у програму як «живу» розмову у студії. Запис зробили просто чудово. І ось на наступний день я іду в перукарню (записалася туди ще за два тижні), фарбую волосся трохи іншим відтінком, підстригаю кінчики, змінюю лак на нігтях. І аж ввечері згадую про піджак, в якому була вчора на записі і який залишила вдома. Піджак встигають привести. Ефір, і тут я з жахом розумію, що сьогодні, після перукарні, я вже маю зовсім інший вигляд, ніж вчора. При цьому альтернативи записаному гостю немає. Сказати, що розмова іде у запису, також вже не можу, бо в кінці прошу не перемикати, адже за дві секунди — новини. Після цього колеги, кілька разів зі сміхом переглядали ефір граючись у гру «Хто знайде більше відмінностей?».

— Пишатись тут, насправді, нічим, але зазвичай керівництво розуміє специфіку прямого ефіру, коли може трапитися всяке. І суфлер може раптом зламатися, і сюжет не встигнути до початку програми. Зрідка, але бувають і жорсткі адміністративні покарання. Після цієї історії ми відмовилися від практики запису гостей заздалегідь. Зрештою, добре, що журналісти не лікарі. А не помиляється той, хто нічого не робить!

— Син, звичайно, у вересні йому буде чотири рочки. Взагалі сім’я — ось моє найбільше досягнення. Професійні вершини, сподіваюсь, ще попереду. Хоча дуже велика удача, що все склалось саме так: я працюю в Києві, у мене улюблена робота, багато друзів, сім’я. Мої мрії здійснились. Вдалось себе реалізувати в багатьох сферах, можливо, з різним успіхом — час покаже.

— Традиційне питання: як досягти професійного успіху?

— Наполегливою працею. Щасливий випадок, шанс — це винагорода за докладені зусилля. Але я переконана, що займатися у житті потрібно тим, до чого маєш хист, тягнеться душа. В принципі, можна навчитися гарно читати тексти і врешті потрапити на екрани. Але чи буде ця робота приносити радість і задоволення? Вважаю, що не треба гнатися за славою, престижем, грошима, а потрібно шукати своє покликання. Все інше — додасться.