Наталка Якимович: «Потрібно шукати своє покликання, все інше додасться»

1 Вересня 2008
16068
1 Вересня 2008
15:19

Наталка Якимович: «Потрібно шукати своє покликання, все інше додасться»

16068
Наталка Якимович: «Потрібно шукати своє покликання, все інше додасться»
— Наталко, давайте спочатку поговоримо про своє, жіноче. Я бачу ви впевнено тримаєтесь на таких височенних підборах! Завжди таке взуття носите?
— Кожен день. І за кермом, і в офісі, і на ефір — ніколи не перевзуваюсь. Це мені від мами у «спадок» передалось, в неї теж раніше ніколи не було взуття без підборів. Правда, з роками вона почала зменшувати висоту, зараз уже потроху від них відмовляється. То ж, думаю собі: буду ходити на високих підборах, поки ходиться (сміється). Коли ще бігати на 15-сантиметрових підборах, як не зараз? (сміється).

— Під час ефіру ви завжди одягнені в класичні ділові костюми. В житті теж надаєте перевагу такому стилю?
— Для ефіру, скажу чесно, я зрідка спеціально перевдягаюся. Для, так би мовити, ділового образу достатнього лише накинути поверх плаття піджак. Є, звичайно, в гримерній якісь костюми, але, як правило, ношу своє, рідне (сміється). От грим для роботи – обов’язковий, хоча в житті я не часто користуюся декоративною косметикою.

— Для цього потрібно використовувати якусь спеціальну «телевізійно-професійну» косметику?
— Не обов’язково. Я купую косметику сама, бо маю чутливу шкіру, тому потрібен «індивідуальний підхід». Хоча, звичайно, є професійні лінії для телебачення, але ця косметика дуже «щільна». Наприклад, тональний крем практично не дає шкірі дихати, мені він не підходить. Зовсім же не гримуватись в ефірі не можна: у студії дуже яскраве світло, помітні найменші дефекти. Звісно, цей макіяж відрізняється від повсякденного. Наприклад, вилиці та ніс відтіняються спеціальним темним коректором, тож обідати у кафе в такому макіяжі трохи недоречно — занадто привертає увагу. Перехожі можуть не так зрозуміти. (сміється).

— Ми почали розмову про жіноче, та все одно повернули на «робоче», тому продовжимо. Наталко, чому ви вирішили стати тележурналістом?
— В мене батьки журналісти, до телебачення, вони, правда, відношення не мають, працюють в друкованих ЗМІ. Батько взагалі був проти того, щоб я працювала в журналістиці. Він вважав, і досі вважає, що це чоловіча робота. Мовляв, жінки-журналістки ніколи немає вдома. Мама, хоч і мала диплом журналіста, все життя пропрацювала літературним редактором, коректором. Я в професію прийшла не для того, щоб довести щось батькові, хоча якийсь «юнацький максималізм» був присутній, а за покликанням. Ще в 11 класі написала дві гарні статті, і батько навіть розмістив їх у своїй газеті. Мабуть, після цього він змирився з тим, що дочка таки стане журналістом, бо побачив, що я маю до цього хист.

— Ви жодного разу не пошкодували, що вибрали саме таку «стезю»?
— Мабуть, у кожного були моменти, коли здається, що життя могло скластися інакше, краще. Був період, я тоді працювала на «5 каналі», коли графік у мене був просто страшний: зі дня до пізньої ночі на роботі. А Віктор був зовсім маленьким і прокидатися доводилося вже о 7 ранку. Можливості елементарно виспатися не було. Тоді виникали думки: а може змінити роботу? Ще складно було у 2000-2002 роках, коли на телеканалах часто змінювалися власники. Ми не одержували зарплати по кілька місяців. Пам’ятаю, заради економії я знімала квартиру з одним своїм колегою, так вранці ми рахували, скільки у нас грошей, і вирішували: брати жетони на метро чи пролізти «зайцями», або краще батон купимо?

— Наталко, у вас є хобі, чи ваше хобі — робота?
— Робота, насправді, приносить масу задоволення, і нічого іншого мені, в принципі, не потрібно. На лижах кататись люблю, мабуть, це можна віднести до категорії «хобі». Але це захоплення не поділяє мій чоловік, якому краще полежати на пляжі під сонечком. Взагалі, коли працюєш у доволі жорсткому графіку і з’являється сім’я, все складніше зустрічатись з друзями. Тож дружні посиденьки стають таким собі «хобі», на яке іноді дуже непросто знайти час.

Наталко, ви родом зі Львова, зараз живете і працюєте в Києві. Як потрапили до столиці і як вона вас зустріла?
— В Київ я приїхала ще студенткою, коли вчилась на другому курсі — практикувалася на каналі СТБ. Насправді, я дуже хотіла в Київ, саме на цей канал: дуже подобалася саме програма «Вікна». Довго і марно шукала можливості потрапити на СТБ. А якось зателефонував мій викладач і сказав, що знайшлось ще два «практикантські» місця — хтось зі старшокурсників відмовився від пропозиції. Пам’ятаю, позичила 20 доларів і поїхала до Києва. На каналі ж здивувались: «Львівський університет? Ми нікого не чекали. Давайте ми вам все підпишемо і їдьте собі назад». Я сказала: «Ні, хочу працювати, дайте мені якусь роботу». В результаті замість двох «практикантських» тижнів я пропрацювала на СТБ два місяці. Але постійну роботу мені так і не запропонували, сказали, що ще треба рости. Звісно трохи образилася, це тепер розумію, що, дійсно, була дуже ще мала (сміється). Та я не здалась: на наступний рік знову поїхала в Київ на СТБ, вже сама, і після практики мені таки запропонували роботу. Як зустріла столиця? Київ подобався завжди, сподіваюсь, у нас з ним взаємна любов. Хоча перші півроку я весь час була на роботі: зранку і до вечора. Навіть вихідні проводила у ньюзрумі за комп’ютером. Тож усі мої перші київські друзі були колеги-журналісти з СТБ. Та й зараз спілкуюся переважно з людьми зі свого професійного кола, з тими, з ким працювала раніше чи зараз перетинаюся по роботі.


— Ким ви починали працювати на телебаченні?

 
— Редактором інформаційного відділу. Підбирала для журналістів, які виїжджали на сюжет, всю потрібну інформацію, видзвонювала необхідних для зйомки людей, коментаторів. Це була аналітично-адміністративна робота. Паралельно, час від часу, я сама їздила на зйомки. Потім мені запропонували посаду випускового редактора програми «Вікна. Опівночі». Це вже була зовсім інша робота, творча і дуже відповідальна. Я формувала випуск програми, вирішувала, кого запросити у гості, давала завдання журналістам, сама писала якісь матеріали, план програми.


— Ви згадали, що і самі їздили знімати сюжети. Перший добре, мабуть, запам’ятали?

 
— Власноруч знятий перший сюжет пам’ятаю дуже чітко, бо це було ще на практиці. В перший же день мого приїзду, коли я з сльозами на очах просила дати хоч якусь роботу. Тепер розумію, що тоді був відпускний період, людей не вистачало, от і ирішив редактор ризикнути — відправити практикантку, яку бачив перший раз, щоб я від нього, нарешті, відчепилась. Довелося ще поїхати перевдягтися, бо я прийшла в майці з відкритими плечима, а треба було записати стендап (журналіст коментує інформацію в кадрі). На той момент я собі слабко уявляла, як і що треба робити, але розуміла — це шанс, і ним треба скористатися. Тож по дорозі скупила всі газети у першому ж кіоску, прочитала все, що було по темі. Зателефонувала мамі, проконсультувалася, чи все правильно я зрозуміла і вирушила на зйомку. Сюжет вийшов доволі гострий. Щоправда переписувала його разів п’ять.

— Наталко, чому ви вирішили працювати в такому серйозному і складному напрямку, як новинні, аналітичні програми?
— Бо ж сама серйозна дівчина (посміхається). Я з дитинства по телевізору дивилася саме новини чи якісь інформаційно-розважальні програми. Мені подобаються новини, що несуть корисну інформацію: як піднялись ціни, які в Києві відкриваються виставки і т.д. Мені просто дуже цікаво працювати саме в такому форматі.

— Крім обов’язків ведучої випуску новин на каналі СІТІ, ще займаєтесь якоюсь роботою?
— Зараз я керую декількома проектами на каналах СІТІ та КІНО. Зокрема, програмою «Обличчя.СІТІ», яку веде Анна Соболєва. Подобається, що я знову вчуся чомусь новому. Дізнаюся, як працює телебачення вже не як журналіст, а як менеджер. Тобто вести новини — робота звісно цікава, але вже звична, рутинна. А я з тих, хто завжди намагається опановувати щось нове. Люблю динаміку (посміхається).

Наталко, працювати на телебаченні, зокрема, в прямому ефірі — це велика удача, чи велика відповідальність?
— Це важка робота. Витримують ті, хто справді хоче працювати і має до цього здібності. Тут потрібно починати, як кажуть, з малого. Коли людина приходить і заявляє: хочу бути телеведучою і нічого більше мене не цікавить, я дуже сумніваюсь, що з цього вийде щось путнє. Ведучий — це професійний досвід (репортерський, редакторський) і певна школа життя. Треба багато вміти, розуміти і знати, щоб стати справді цікавим ведучим.

— Яким, на вашу думку, має бути на екрані телеведучий: емоційним чи, може, стриманим? Взагалі, як формується образ телеведучого?
— Мені здається, добре, коли людина на екрані така сама як і в житті. Якщо ти, наприклад, в житті емоційний, то не варто «ламати» себе задля якогось формату, інакше в ефірі будеш виглядати неорганічно, штучно. Ведучий, перш за все, — це індивідуальність, і не правильно підводити його під якийсь шаблон. Я, наприклад, дуже швидко розмовляю, якщо мене примусити говорити повільніше, збиваюся, потім не завжди можу одразу зібратися і програма виходить не зовсім вдалою. Тобто головне індивідуальність, тільки яскраві особистості стають справжніми зірками. Думаю, не правильно підганяти людей під надумані шаблони. Накшталт: молода — загримуємо під стару, весела — зробимо сумною, а ще перефарбуємо в брюнетку, для солідності. Сумніваюся, що ведучий під таким «гримом» зможе розкритися. Швидше, навпаки, наживе собі купу комплексів.

— Про професію телеведучого існує багато міфів, найпоширеніший з них: це дуже легка робота, мовляв, прийшов, 15 хвилин в кадрі побув, і на цьому все. Опишіть, будь ласка, один робочий день з життя телеведучої Наталки Якимович.
— Крім ведучої, я маю ще й інші обов’язки, як власне, майже всі, хто працює на телебаченні. О десятій ранку приходжу на летючку, де обговорюються всі плани на тиждень. Потім зустрічаюсь з авторами проектів, якими керую. О дванадцятій у нас продюсерська «летючка», де обговорюються вже якісь конкретні творчі питання. Потім обід. Після на добрі три години сідаю працювати над новинами. Переглядаю повідомлення інформагенцій, спілкуюся з журналістами, пишу свої тексти, редагую журналістські. Потім весь матеріал редагується і перевіряється, далі — грим за півгодини до ефіру і, власне, сам ефір.

— Наталко, чи траплялись з вами в прямому ефірі якісь смішні історії, хоча я розумію, що вам тоді не до сміху? Якісь «ляпи» допускали?
— Траплялись, не без цього. В інтернеті досі ходить відеоролик одного мого ефіру на «5 каналі». Було літо, задуха, а кондиціонери відключили. Ми відкрили вікно в студії, аж тут почала насуватись гроза, здійнявся вітер, і вікно, зірване з петель, почало «наїжджати» просто на мене і збивати по дорозі декорації. Половину ефірного часу я намагалась якось тримати його рукою. Уявіть собі, закінчується сюжет, мені потрібно щось говорити і при цьому «боротися» з вікном. Дійшло до того, що оператор, мусив вставати і на ходу ремонтувати його. Все закінчилось тим, що мої усні тексти почали не співпадати з відео, яке виходило на екрани, далі на мене впала декорація, і програму я мусила закінчувати словами: «Вибачте, маємо технічні проблеми». Або ще ситуацію згадую. В програмі мав брати участь дуже важливий для нас гість, але так сталось, що у нього не було можливості прийти на прямий ефір. Ми відзняли його напередодні, та щоб не порушувати динаміки програми вирішили потім вставити у програму як «живу» розмову у студії. Запис зробили просто чудово. І ось на наступний день я іду в перукарню (записалася туди ще за два тижні), фарбую волосся трохи іншим відтінком, підстригаю кінчики, змінюю лак на нігтях. І аж ввечері згадую про піджак, в якому була вчора на записі і який залишила вдома. Піджак встигають привести. Ефір, і тут я з жахом розумію, що сьогодні, після перукарні, я вже маю зовсім інший вигляд, ніж вчора. При цьому альтернативи записаному гостю немає. Сказати, що розмова іде у запису, також вже не можу, бо в кінці прошу не перемикати, адже за дві секунди — новини. Після цього колеги, кілька разів зі сміхом переглядали ефір граючись у гру «Хто знайде більше відмінностей?».

— У таких випадках від керівництва перепадає на «горіхи»?
— Пишатись тут, насправді, нічим, але зазвичай керівництво розуміє специфіку прямого ефіру, коли може трапитися всяке. І суфлер може раптом зламатися, і сюжет не встигнути до початку програми. Зрідка, але бувають і жорсткі адміністративні покарання. Після цієї історії ми відмовилися від практики запису гостей заздалегідь. Зрештою, добре, що журналісти не лікарі. А не помиляється той, хто нічого не робить!

Наталко, яке на даний момент ваше найбільше досягнення в житті?
— Син, звичайно, у вересні йому буде чотири рочки. Взагалі сім’я — ось моє найбільше досягнення. Професійні вершини, сподіваюсь, ще попереду. Хоча дуже велика удача, що все склалось саме так: я працюю в Києві, у мене улюблена робота, багато друзів, сім’я. Мої мрії здійснились. Вдалось себе реалізувати в багатьох сферах, можливо, з різним успіхом — час покаже.

— Традиційне питання: як досягти професійного успіху?
— Наполегливою працею. Щасливий випадок, шанс — це винагорода за докладені зусилля. Але я переконана, що займатися у житті потрібно тим, до чого маєш хист, тягнеться душа. В принципі, можна навчитися гарно читати тексти і врешті потрапити на екрани. Але чи буде ця робота приносити радість і задоволення? Вважаю, що не треба гнатися за славою, престижем, грошима, а потрібно шукати своє покликання. Все інше — додасться.

До кави, яку Наталка зробила собі і люб’язно запропонувала журналістам, під час розмови вона практично не доторкнулась, хоча зізналася, що без напою день не починає і життя не уявляє. Вона вміє розповідати — емоційно, з цікавими деталями, акцентуючи головне. Одним словом, її професіоналізм відчувається навіть у такий милій справі, як неспішна приємна бесіда.
 
Команда «Детектора медіа» понад 20 років виконує роль watchdog'a українських медіа. Ми аналізуємо якість контенту і спонукаємо медіагравців дотримуватися професійних та етичних стандартів. Щоб інформація, яку отримуєте ви, була правдивою та повною.

До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування спільних ідей та отримувати більше ексклюзивної інформації про стан справ в українських медіа.

Мабуть, ще ніколи якісна журналістика не була такою важливою, як сьогодні.
У зв'язку зі зміною назви громадської організації «Телекритика» на «Детектор медіа» в 2016 році, в архівних матеріалах сайтів, видавцем яких є організація, назва також змінена
Оксана Бондарчук, «Сіті»
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
16068
Коментарі
2
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
Зритель-телевизионщик
5753 дн. тому
Наталья! В кадре вам работать нельзя. Пишите лучше в газету. Вы нетелегеничны. Странно даже как-то читать про высокие каблуки...
Дмитро
5925 дн. тому
Молодець, Наталко! Тримайся)))))))
Долучайтеся до Спільноти «Детектора медіа»!
Ми прагнемо об’єднати тих, хто вміє критично мислити та прагне змінювати український медіапростір на краще. Разом ми сильніші!
Спільнота ДМ
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду