- Існує декілька істотних проблем, котрі не дають реалізовувати право на доступ до інформації.

 

По перше, це величезний обсяг інформації в органах влади, котрий незаконно засекречується. Мова йде перш за все про використання грифу „для службового користування” (ДСК). Законодавство не визначає чіткого критерію віднесення інформації до цієї категорії, не встановлює контроль за використанням цього грифу, а також існує практика, коли секретною є не інформація, а документ. Наприклад, один абзац у документі містить таємні відомості – відповідно до практики, що ґрунтується на не чіткому законодавстві, конфіденційним  тоді роблять увесь документ. Це не відповідає міжнародним стандартам.

 

Що стосується таємної інформації, то відповідний вид інформації має бути включений до Зводу відомостей, що складають державну таємницю. Але такого Зводу не існує для відомостей, які мають гриф «для службового користування». Цей гриф надається конфіденційній інформації, що є власністю держави. Переліки інформації з грифом ДСК якщо й існують, то не завжди є оприлюдненими. У такому випадку складається парадоксальна ситуація, коли ми не маємо доступу до офіційних документів, якими затверджуються переліки інформації, що є конфіденційною. Іншими словами – ми взагалі не можемо дізнатися про те, які види інформації засекречуються.

 

Є також істотні проблеми із доступом до інформації, котра незаконно віднесена до таємної інформації. Тобто, перелік інформації, що становить державну таємницю, є надмірно широким і не виправданим у демократичному суспільстві. Наприклад, інформація про узагальненні данні оперативно-розшукової діяльності (зокрема, кількість отриманих дозволів на зняття інформації з каналів зв’язку) є державною таємницею, хоч у всіх демократичних країнах –  ця інформація включена в публічний звіт правоохоронних органів про свою діяльність, оскільки показує рівень втручання правоохоронців та спецслужб в свободу людини.

 

Також законодавство не визначає чітко питання щодо отримання інформації, котру потрібно окремо готувати на інформаційний запит.

 

Інші проблеми існують в сфері отримання відкритої інформації. Часто відсутні відповіді органів влади на інформаційні запити, юридичні особи в принципі не можуть подавати інформаційні запити, а журналісти не мають механізмів швидкого отримання інформації. Враховуючи, особливу природу інформації, а саме те, що вона псується так швидко, як пряжене молоко, значення має не тільки факт задоволення запиту, а й оперативність надання необхідної інформації або документу. Ефективної відповідальності за порушення права на доступ до інформації не встановлено.

 

Загалом, окрім надмірного утаємнення інформації законодавство не встановлює ефективних процедур для отримання інформації.

- Якщо мова йде про законопроект, що розробляється робочою групою при Мін’юсті, то в ньому є позитивні і негативні сторони. Позитивом є спрямованість на усунення цих вище згаданих проблем і чітке визначення процедур отримання інформації. Хоча, говорити про нього, оскільки його ще не існує в остаточній редакції..?

 

- Відкритість інформації є коренем демократії. Без об’єктивної інформації ви не можете зробити правильний усвідомлений крок на виборах, а ЗМІ не можуть ефективно використовувати свою контрольну функцію за владою. Без інформації не можливо оцінити роботу чинного уряду, депутатів чи просто оцінити багато суспільних процесів. Вільна її циркуляція  є необхідною умовою демократії та розвитку суспільства, котре на основі отриманих відомостей здійснює розвиток. Зазвичай, тоталітарні уряди першою справою перекривають доступ до інформації.

 

 З іншої сторони, доступ до інформації – це питання особистої безпеки, наприклад, якщо поглянути на питання доступу до екологічної інформації чи іншої інформації про те, що потенційно може принести вам шкоду.

 

 - Необхідно проводити кожного разу простий тест. Інформація стає таємною за певних чітко визначених причин – коли таких причин чітко визначено законодавством. Тобто, по перше, інформація не може бути таємною з інших причин. Наприклад, не може бути таємною інформація про вчиненні злочини, порушення прав людини чи небезпеку для життя громадян тощо. Іншими словами, сфера можливості втаємничення інформації та відповідні процедури мають бути надзвичайно чітко викладені в законодавстві. Уся інша інформація має бути відкритою.

 

Пізніше слід подивитися, яка потенційна шкода може бути нанесена при поширенні такої інформації. Така шкода має бути реалістичною, а не гіпотетичною, тобто має бути причинно-наслідковий зв’язок між інформацією та наслідками. З іншої сторони, потрібно подивитися для чого потрібна суспільству та чи інша інформація.

 

У будь-якому разі, на мою думку, при існуванні сумнівів має працювати принцип відкритості інформації. Тобто, вона має бути відкритою до того часу, поки очевидним не стає необхідність втаємничення цієї інформації. Проблемою є те, що держава схильна вважати навпаки. Більше того, в Україні не існує ефективного контролю за втаємниченням інформації з боку, наприклад, омбудсмана, який міг би перевіряти цей баланс інтересів. Тому в більшості випадків, суспільство та громадяни навіть не здогадуються, яка інформація є таємною. Тому не можуть визначити цей баланс.