«Гачком» для аудиторії досвідчена журналістка, ведуча інформаційно-підсумкової програми «Час: підсумки» на «5 каналі» Лідія Таран використовує іронічний тон, а також ілюструє декілька основних сюжетів випуску відповідним темі приладдям. Наприклад, коли в сюжеті одного з випусків ішлося про браконьєрів, ведуча, промовляючи підводку, демонструвала телеглядачам браконьєрський інвентар. В одній із нещодавніх програм закриття політичного сезону, як висловилася журналістка, «політичний цирк» був проілюстрований ковзанами. У цьому жесті, який став вже традиційним для програми «Час: підсумки», хтось може вбачати новаторство, хтось — несмак, але точно — нічого загрозливого.

У неділю, 20 липня, в черговому випуску «Часу: підсумки» Лідія Таран так само наочно підкріплювала окремі тематичні блоки. Сюжет про подорожчання хліба — продуктами-складниками для випікання стратегічного продукту, а сюжет про розкопки в Батурині... черепом... і схрещеними кістками. Крупним планом. У прайм-тайм. У межах консервативної новинної студії, яка сприяє сприйняттю інформації на серйозній «хвилі». Так із цілком мирної (хоча треба визнати не без «жовтого» відтінку) ця традиція перетворилася на загрозливу. Хіба подібні «фокуси» в рамках інформаційно-аналітичної програми допустимі? А як щодо морально-етичного боку: невже останки людини можуть стати частиною видовища, інструментом для накручування рейтингових лічильників? Це норма для українського телебачення?

— Ви звернули увагу на ці предмети? Значить, свою місію вони вже практично виконали. Геніальний задум, я вважаю. На ефірні рейки цю ідею поставила випусковий редактор програми Юлія Жмакіна, — розповідає Лідія Таран, і вдається в деталі підбору ілюстративного матеріалу. — Страшним брейнштормінгом у переддень програми, коли вже відома верстка і образи, які будуть використовувати журналісти в стендапах, ми вдвох із Юлією вирішуємо, що найкраще буде показати в студії. Потім телефонуємо до продюсера програми Саші Воробйова, який повинен знайти потрібні нам речі. Ось на минулому тижні він сказав: «Ребята, вам череп не нужен?» Власне, так ми вирішили використати цей предмет у ефірі. Виглядало це, звичайно, трiшки дивно, але цей шокуючий елемент теж повинен бути. Це змушує дивитися, а значить, змушує піплметри підіймати нам рейтинги, і все це, власне, як і саме телебачення, — заради рейтингів, — зізнається ведуча.

Лідія Таран визнає, що саме передачу «Час: підсумки» хвиля «пожовтіння» «можливо, зачепила»:

— Якщо вважати затягування в студію різних предметів «пожовтінням», то, можливо, так. Ну і плюс манера, форма і стилістика, в якій мають працювати журналісти у підсумковій програмі повинна апріорі відрізнятися від новинного варіанту. Можливо, з високого польоту це можна назвати «пожовтінням».

Лідія не приховує свої думки щодо цієї тенденції:

— Ті, хто сьогодні перебуває на керівних посадах — жертви своїх страшенних внутрішніх амбіцій. Усі — заручники рейтингу. Рейтинг показує, що на сюжеті про маніяка зростає шкала, як казав наш учитель Куликов, «дивибельності», значить завтра таких сюжетів буде три. Тенденція така. Багато людей сьогодні просто припиняє дивитися телевізор. На мою думку, що, окрім «пожовтіння», є загальна тенденція відтоку людей від «ящика». Я вважаю, що це хороша тенденція. Уже давно пора. Гіподинамія у нас уже в країні й повне отупіння!

Прикро спостерігати за подібними епізодами на каналі, який свого часу виконав дуже важливу для суспільства місію. Адже сьогодні свобода (не тільки слова, а загалом) в межах нашої країни повинна підкріплюватися вже не масовими вигуками, а вчинками кожного окремого журналіста, редактора, менеджера і власника ЗМІ. Відповідальність стає персоналізованою, набуває цілком конкретних людських рис. Коментар Лідії Таран зайвий раз продемонстрував, що всі, хто причетний до формування українського ефіру, чудово розуміють, що телеконтент працює виключно на деградацію глядачів. Нашу свідомість, яка ще не пережила своє нове становлення, додатково «фарширують» попсою і трешом. Розуміння цих речей з боку телевізійників є, але і вибір їх очевидний...

Українці ж вибору не мають, вони змушені щодня спостерігати за рухом на звалищі третьосортної світової телепродукції, яка доповнюється продуктами аналогічної якості, але вже вітчизняного виробництва.

— Національна рада з питань телебачення і радіомовлення або інший уповноважений державою орган повинен виробити певні норми і підписати з власниками каналів угоди, які б регулювали діяльність телебачення і зобов’язували, принаймні частково, задовольняти інтереси української глядацької аудиторії, транслюючи певний відсоток культурно- просвітницького телепродукту, — вважає головний редактор «Дня» Лариса Івшина. — У Росії, безумовно, діє потужна політична цензура, яка тисне на ЗМІ, але, в той же час, існують канали, які розвивають, зосереджуючи увагу на культурі, історії. Якісні новини можна побачити, ввімкнувши російськомовний EuroNews.

На запитання «Дня», чи шукає Національна рада з питань телебачення і радіомовлення певних шляхів і домовленостей із власниками українських телеканалів стосовно змісту телемовлення, голова Нацради Віталій Шевченко відповідає:

— Розумієте, це зовсім не наша сфера. Компроміс можна шукати, коли справа безпосередньо стосується однієї й іншої сторони, а оскільки Національна рада в контент новин і будь-яких інших передач не втручається, то ми можемо тільки шкодувати чи висловлювати якісь побажання. Національна рада робить, наприклад, національну телевізійну премію «Телетріумф», де є дуже багато номінацій. Це спосіб заохочення найкращих передач. Найдієвіша в цих випадках громадськість, оскільки на сам зміст ніхто впливати права не має. Будь-які намагання дадуть підстави говорити про такі малоприємні речі, як адміністративний тиск, спробу запровадження цензури. Найбільше може зробити громадськість, бо компанії, за великим рахунком, орієнтуються на свої рейтинги саме серед громадськості.

Випадок на «5-му», на нашу думку, показовий. «Пожовтіння» новин як традиційно найгрунтовнішого телеформату при умові відсутності альтернативи — це загальнонаціональна проблема, яка набуває загрозливих обрисів. Тим часом дивують також і деякі «випади» інших видів ЗМІ. «Ющенко морив Меркель Голодомором» — матеріал із таким заголовком був опублікований на серйозному авторитетному сайті «Українська правда». Новину про візит канцлера Німеччини Ангели Меркель саме із цим заголовком підхопили й інші популярні в мережі новинні портали. Такі форми обирають авторитетні українські ЗМІ, аби висловити своє невдоволення пріоритетами політики Президента. За споживача інформації сьогодні воюють під «жовтими» прапорами.

Микола Жулинський, академік Національної академії наук, директор Інституту літератури ім. Т. Шевченка:

— Примітивізація сюжетів і так звана криміналізація новин — це свідчення того, що ті, хто ці новини замовляє (тобто власники телеканалів) в першу чергу думають не про реноме того чи іншого телеканалу, не про рівень подачі інформації, а про те, як заробити рейтинги і підняти рівень масовості того чи іншого каналу. Це дуже загрозлива і навіть вкрай небезпечна тенденція. Відбувається дезорієнтація суспільства, виникає постійне відчуття небезпеки. А так зване подразнення нездорових емоцій та інстинктів, на мою думку, не сприяють моральному оздоровленню суспільства і створенню нормальної морально-психологічної атмосфери. Я на цю тенденцію також звернув увагу як громадянин і дивуюся, що першими ідуть новини про якісь катастрофи, убивства, про те, що пахне кров’ю або скандалом. Повинні бути пріоритети стосовно того, що є визначальним для розвитку того чи іншого суспільства, зокрема, для України. Невже у нас все так погано, і невже ми сьогодні повинні акцентувати увагу тільки на тому, що може викликати нездоровий інтерес у звичайної людини? Ці сенсаційні матеріали подразнюють, але не створюють уявлення про те, чим живе українське суспільство, які його інтереси. Мене дивує, що важливі події, які, наприклад, пов’язані з діяльністю Президента, з його місіями різного роду часто подаються під завісу.

Я вважаю, що можна і треба шукати якісь компроміси з власниками телеканалів. У цьому випадку повинні відігравати роль і громадські організації, так звана громадська думку. Повинні підключатися ті, кому не байдуже як розвивається наше телебачення, які його перспективи. Якщо хтось є власником телекомпанії, то це не значить, що він є власником і суспільних настроїв і переживань, що він може ними маніпулювати. У першу чергу ці люди повинні думати про свій громадянський обов’язок, а не тільки про прибуток і наживу, яка сьогодні стає самодостатньою метою. Нам потрібно підіймати голос громадськості, треба формувати громадську думку і з нею виходити на діалог.

Володимир Лєсной, заступник президента генерального синоду Єв.-лютеранської церкви Росії та інших держав, дописувач «Дня», Сімферополь:

— Я добре знайомий із ситуацією в Німеччині й деяких інших країнах. Там проти «пожовтіння» телебачення боролася громадськість, бо певної миті помітили, що це катастрофічно відбивається на стані суспільства. Тому протести громадськості, різних організацій, законодавчі ініціативи призвели до того, що загальнодержавні відомі канали у ФРН значно відрізняються за якістю своїх матеріалів від наших телеканалів і ЗМІ в деяких інших країнах. Подивитися те, що у нас презентується на «1+1» або «Інтері», в Німеччині можна лише по кабельному телебаченню, де подібні програми треба шукати і платити за це. А звичайні передачі — це класична музика, хороші сімейні кінофільми, це дуже розумні політичні передачі. Найвідоміші канали розраховані на доволі високий інтелектуальний і культурний рівень глядачів. Коли я дивлюся наше телебачення, впадає в око те, що люди, які створюють його, не вміють відрізняти телевізійні жанри, скажімо, шоу і серйозна політична передача. Коли я на «Інтері» дивлюся політичну програму, на яку запрошені депутати Верховної Ради, то як політолог хочу побачити хорошу дискусію на високому інтелектуальному рівні й добре оформлену, тобто на високому культурному рівні. У результаті від такої передачі я нічого взяти не можу і бачу лише дискредитацію наших політиків. Після таких ефірів я і багато інших дивуються, який низький рівень і телеведучих, і політиків, а значить — і всього суспільства.

Теми має обмежувати і вимагати суспільство. Політики і підприємці в усьому світі однакові. Є зараз така тенденція: людей зробити трішки дурнішими. Інтелектуальна людина не полізе до шахти й не працюватиме там за дві тисячі, інтелектуально розвинена й культурна людина не робитиме за півтори тисячі роботу, яка коштує чотири тисячі, вона боротиметься за свої права. Якщо ми не підніматимемо шуму, не битимемо у дзвони, не слатимемо листи на студії, не проводитимемо демонстрації, не вноситимемо законодавчі ініціативи, що обмежують можливості «жовтої» преси, то вся вона стане «жовта», виконуватиме соціальне завдання отупіння людини, розвитку в ній низовинних інстинктів, роз’єднання людини.

Перший крок до того, щоб не допустити такого розвитку ситуації вже зроблено — це обговорення телебачення в газетах. Дуже важливий саме цей перший крок. Другий етап, який уже почався, — це виставлення суспільної оцінки окремим каналам, програмам, ведучим, діячам ЗМІ. І нарешті третій етап — це організована кампанія з усунення помилок. Останній етап може бути проведений лише там, де суспільство активне. На тій стадії активності, на якій суспільство перебуває у нас, зробити практично нічого неможливо. У тій же Німеччині чи Франції найменший ляпсус на телебаченні викликає сотні листів, сотні дзвінків незадоволених. І коли головний редактор протягом дня отримує 70 дзвінків і листів, то нарешті він лякається і починає вживати якихось заходів. Так само і з власниками каналів. Тому зараз нам необхідна організація активності суспільства з конкретними виявами невдоволення, і найбільш вирішальне те, що приводить до результатів, — це законодавчі ініціативи політичних сил. Якщо ознайомитися з досвідом тих країн, де на телебачення наклали хороший «намордник» (щоб воно не кусалося), там це відбувалося саме таким чином. У нас, на жаль, політичних сил, спроможних на подібні ініціативи, немає.