Не секрет, що реальне життя буває значно неймовірніше, ніж будь-яка вигадка. Коли я писав статтю «Про дублювання і озвучення непрофесійності в мовній політиці», то для аналізу мав лише заяву Генеральної прокуратури України та інформацію, що у 2006 році певні юридичні особи вимагали від господарського суду м. Києва, а потім – після незадоволення їхніх вимог – від Київського апеляційного господарського суду, визнати незаконними пункт 1 та абз. 2, 3 і 12 пункту 2 Постанови Кабінету Міністрів України від 16.01.2006 № 20. При цьому я не мав текст ухвали Колегії суддів Вищого адміністративного суду України, і тому у своїй статті задавався питаннями: «А з чого виходив Вищий адміністративний суд, прийнявши таке рішення?» І ось я отримав можливість ознайомитися з ним і змушений відзначити дещо несподівані для мене повороти. Усіх, у тому числі мене, ввела в оману вищезгадана заява Генпрокуратури, яку в цьому випадку є сенс процитувати повністю. Отже прес-служба Генеральної прокуратури України 15.07.2008 повідомила таке:

«Задоволено скаргу Генеральної прокуратури України щодо Положення про державне посвідчення на право розповсюдження і демонстрування іноземних фільмів.

За втручання Генеральної прокуратури України приведено у відповідність до рішення Конституційного Суду України від 20 грудня 2007 року Положення про державне посвідчення на право розповсюдження і демонстрування іноземних фільмів.

Генеральною прокуратурою внесено касаційну скаргу на постанову Київського апеляційного господарського суду від 17.10.2006, якою було визнано нечинним та скасовано п. 1 постанови Кабінету Міністрів України від 16.01.2006 № 20 «Деякі питання порядку розповсюдження і демонстрування фільмів».

Вищим адміністративним судом України 10.07.2008 скаргу прокуратури задоволено, незаконну постанову суду апеляційної інстанції скасовано та зобов’язано суб’єктів кінематографічної діяльності для отримання прокатного посвідчення всі іноземні фільми дублювати (озвучувати, субтитрувати) українською мовою».

Ця заява містить щонайменше дві недостовірні інформації і при цьому не акцентує увагу на значно більш важливому рішенні Колегії суддів ВАСУ в частині визнання чинною норму абзацу 12 пункту 2 Кабінету Міністрів України від 16.01.2006 № 20.

Але про все по черзі.

Так, з абзацу третього заяви прес-служби Генпрокуратури можна зробити висновок, що Генпрокуратура не згодна з постановою Київського апеляційного господарського суду від 17.10.2006, у частинні визнання нечинним та скасування п. 1 Постанови Кабінету Міністрів України від 16.01.2006 № 20. Але, насправді, як випливає з абзацу четвертого мотивувальної частини ухвали ВАСУ, заступник генпрокурора просив «скасувати рішення суду першої та апеляційної інстанції, постановити нове рішення, яким позов (юридичних осіб – позивачів. – Авт.) задовольнити частково. При цьому «визнати нечинним пункт 1 Постанови КМУ від 16.01.2006 № 20, а в решті позовних вимог відмовити, оскільки судами неправильно застосовані норми матеріального права». Як бачимо, що стосується визнання нечинним та скасування п. 1 Постанови Кабінету Міністрів України, то до цього питання заступник генпрокурора претензій не мав. І це правильно, бо, як я вже вказував у попередній статті, цей пункт 1 Постанови КМУ незаконно встановлював квоти на частку іноземних фільмів, які мають дубльовані, озвучені чи субтитровані, що не відповідає Законові України «Про кінематографію», згідно з яким установлювалася вимога щодо дублювання, озвучування, субтитрування ВСІХ іноземних фільмів.

Друга ж недостовірна інформації від Генпрокуратури міститься в абзаці четвертому їхньої заяви. По-перше, саме постановою Київського апеляційного суду було визнано нечинним та скасовано п. 1 Постанови КМУ, тобто визначено, що ВСІ іноземні фільми мають бути дубльовані, озвучені, чи субтитровані. Таким чином, жодної заслуги Генпрокуратури в дотриманні норм чинного законодавства в цьому питанні не має. По-друге, постанову Київського апеляційного суду скасовано не повністю, а лише частково, і то в частині, яка стосується визнання незаконними абз. 2, 3 і 12 пункту 2 Постанови Кабінету Міністрів України від 16.01.2006 № 20. Колегія суддів ВАСУ вирішила, що апеляційна інстанція суду помилково скасувала постанову першої інстанції щодо відмови в задоволенні позову про визнання нечинними та скасування абзаців 2, 3 і 12 пункту 2 вищезгадуваної постанови уряду. Тобто ВАСУ визнала законними абз. 2, 3 і 12 пункту 2 постанови уряду. Для того, аби було зрозуміло, про що йдеться мова, потрібно нагадати зміст абз. 2, 3 і 12 пункту 2 урядової постанови. Так, у абз. 2, 3 пункту 2 мова йде про внесення змін у підпункт “г” пункту 6 Положення про державне посвідчення на право розповсюдження і демонстрування фільмів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17 серпня 1998 р. № 1315. А сам цей підпункт “г” пункту 6 зобов’язує власника відповідних прав на фільм для одержання прокатного посвідчення подати до Мінкультури в тому числі: «г) фільмокопію на кіноплівці – для власників кінотеатральних прав, на інших носіях – для власників телевізійних прав, прав домашнього відео, яка відповідає технічним вимогам для перегляду, дубльована (озвучена, субтитрована) українською мовою”. Зрозуміло, що вимоги щодо надання фільмокопії, яка має бути дубльована (озвучена, субтитрована) українською мовою є абсолютно законною і жодним чином не порушує прав національних меншин на використання своєї мови в галузі кінематографії.

Значно важливіше значення має рішення Колегії суддів ВАСУ щодо скасування рішення апеляційної інстанції суду в частині визнання нечинним абзацу 12 п. 2 цієї урядової постанови. Після цього рішення ВАСУ цей абзац 12 урядової постанови є чинним. Цим абзацом було внесено зміни у пункт 10 вище згадуваного «Положення про державне посвідчення…», якими встановлюється додаткова підстава для відмови в державній реєстрації та видачі прокатного посвідчення «б) якщо фільм не дубльований (озвучений, субтитрований) українською мовою на фільмокопії мови оригіналу». Після такого рішення суддів ВАСУ стає законним, розкритикований мною у моїй попередній статті, наказ №1 міністра культури й туризму Вовкуна від 18 січня 2008, яким він «заборонив видавати державне посвідчення на право розповсюдження і демонстрування фільму, якщо фільм не дубльований (озвучений або субтитрований) державною мовою на фільмокопії мови оригіналу».

Чи означає це рішення ВАСУ, що остаточно знято мовне питання в галузі кінематографії? Здається мені, що ні, бо незрозуміло, яким чином має бути реалізоване право, передбачене статтею 14 Закону України «Про кінематографію», у частині того, що «іноземні фільми перед розповсюдженням в Україні... можуть бути дубльовані або озвучені чи субтитровані мовами національних меншин». Очевидно, що відповідь на це має дати вже Конституційний суд України.

Зі свого боку, можу повторно висловити своє переконання в тому, що в питанні розвитку української мови простих рішень не існує. Українську мову цілеспрямовано знищували протягом трьох сторіч. Швидко й відразу відновити повноцінне функціонування її на теренах усієї країни навряд чи можливо. Потрібна сукупність заходів законодавчого характеру, які б гарантували захист та сприяли розвиткові української мови, але при цьому не давали підстав звинувачувати Україну в порушенні мовних прав національних меншин. Інший шлях лише провокуватиме неправові методи розв’язання цієї проблеми.

Ось, наприклад, такий, з яким я зіштовхнувся в останню суботу. Прийшовши в один з центральних кінотеатрів міста на перегляд кінофільму «Чистильник», уже в кінозалі я побачив, що насправді фільм демонструється російською мовою (дубляжем) з українськими субтитрами. Я мав відчуття обдуреного та позбавленого права вибору. Адже я прийшов дивитися фільм українською мовою...