Український інформаційний простір сьогодні не має сил протистояти інвазії Росії і ще не здатен перейняти кращі традиції західних мас-медіа. Затиснуті між такими лещатами, журналісти не звикли шукати причини в собі і страждають від власної пасивності.

Архів «цінних паперів»

Ньюзрум одного з місцевих телеканалів міста Запоріжжя, «ТВ-5», найпопулярнішому каналі в місті, п’ятому за розмірами в Україні. На поличці – велика сіра папка з написом «Власник». У ній – підбірка матеріалів за минулий рік, які було видано в ефір з однією метою: понаднормово відпрацювати отримані кошти. Вона представляє собою матеріали, що стосуються різних соціальних тем. Проте їх об’єднує одна спільна риса: необхідність створення позитивного іміджу цього самого «власника», яким є один з потужних металургійних комбінатів міста – ВАТ «Запоріжсталь».

Такий архів «цінних паперів» не позначений грифом секретності, натомість завжди під рукою, бо потребує постійного оновлення – як ми могли побачити під час стажування в редакції. Це вже стало звичним явищем для співробітників телекомпанії. Натомість, головний редактор каналу заявляє, що «ставити у випуск новин замовні матеріали не доводилося. А головний принцип відбору інформації – актуальність для глядача». Йдеться про «ТВ-5», канал, що має один з найвищих рейтингів у місті.

На відміну від двох інших місцевих каналів Запоріжжя, у випусках новин «ТВ-5» неможливо побачити сюжети про шкоду, якої завдає «Запоріжсталь» екології міста, відключаючи щоночі повітроочисні фільтри, незважаючи на закон. І це не дивлячись на те, що показники захворювань органів дихання у населення з кожним роком зростають. Екологічні організації б’ють на сполох, але «четверта влада» вперто мовчить.

Його прямий конкурент телерадіокомпанія «Алекс» фінансується за тією ж схемою, тільки працює вже на користь іншого промислового гіганта – ВАТ «Мотор-Січ», який, до речі, знаходиться через дорогу від студії. Так їм вдається завжди тримати одне одного в полі зору. Ознаки «підтримки» власника канал відчуває щодня. Скажімо, висвітлюючи святкування 9 травня, на «Алексі» у випуску новин вийшло підряд три матеріали, основною дійовою особою яких був «Мотор-Січ».

Зоя Лимарчук, депутат Запорізької обласної ради, член «Партії регіонів»:

«Ні для кого не секрет, що видання симпатизують «своїм» політичним силам і друкують матеріали на їх підтримку, у тому числі і замовні. Звичайно, якщо політик проплачує матеріал, то він друкується».

Максим Скалозубов , депутат Запорізької міської ради, член фракції «БЮТ», каже те ж саме: «Не можна сказати, що українські ЗМІ не об’єктивні. Хоча, звичайно, замовні матеріали від різних партій є. Часто друкують все, що пропонують за гроші - як відкриту рекламу, так і приховану. Крім того інформаційна політика того чи іншого ЗМІ залежить від політичних уподобань його власника. Наша партія практикує розміщення рекламних матеріалів під спеціальною відміткою».

«Джинсова» ейфорія

Присутність замовних матеріалів в ефірі, котрі в Україні кличуть «джинса» -це проблема не лише регіональних ЗМІ, а і національних. Роман Головенко, юрист, медіа-експерт Інституту масової інформації, громадської організації, яка займається аналізом інформаційного простору України та захистом прав журналістів, пояснює таку ситуацію відсутністю відповідного закононодавства: «Джинса» - це не юридичне поняття, але воно дуже близьке до прихованої реклами. Поширення прихованої реклами заборонене, адже будь-яка реклама має бути ідентифікована як така. У сфері друкованих медіа та Інтернету наглядових органів немає, а контроль за телерадіоорганізаціями здійснює Національна рада України з питань телерадіомовлення, але вона практично не застосовує до них санкцій за «джинсу».

Іванна Коберник, довгий час обличчя інформаційного мовлення «ICTV» - одного з центральних каналів України» - і шеф-редактор політичного ток-шоу «Свобода слова» в інтерв’ю з приводу свого рішення піти з каналу розповіла: «Прибутки телеканалів зростають, і теоретично вони повинні бути зацікавлені заробляти чесним шляхом на рекламі (прибутки від реклами більші від «джинсових»). Тим не менше, менеджери не готові від цього відмовитися. Це ще й механізм тримання журналістів під контролем».

В’ячеслав Саричев, кореспондент загальнонаціонального телеканалу «1+1» в Запоріжжі «з замовними матеріалами у своїй роботі не зіштовхувався». За його словами, «канал не дозволяє собі подібного, бо дорожить своєю репутацією».

Разом з тим, під час останніх парламентських виборів в 2007 році провідні телеканали на джинсі заробили чимало мільйонів доларів прибутку. Цифри були оприлюднені в звіті ІМІ в 2007 р. під час прес-конференції «Джинса в ЗМІ: корупція чи внутрішньоцехова проблема» (http://h.ua/story/64478/ або www.imi.org.ua).

Наприкінці 2007 року інтернет-газета, що спеціалізується на проблемах ЗМІ та свободи слова в Україні, «Детектор медіа», оприлюднила тарифну сітку розцінок за вихід в ефір. Приміром, на національному каналі з невеликою аудиторією за 5-хвилинне інтерв’ю у підсумковому випуску новин тижня отримували 36 000 гривень(близько 5 000 євро).

Після цього 6 листопада минулого року стартувала кампанія «Не продаємося!». Кілька десятків телеведучих, редакторів та кореспондентів телеканалів зобов’язалися не подавати замовні матеріали до ефіру. «Не продаємося!» запровадила щоденний моніторинг основних випусків новин 10 загальнонаціональних каналів. Це дало змогу поіменно виявити тих, хто замовляє матеріали і тих, хто продається. Наприклад, найбільше замовлень помічено за мером Києва Леонідом Черновецьким .

Якщо акція привернула увагу аудиторії і «персоніфікувала» проблему, однак кампанія не набула очікуваної підтримки серед працівників ЗМІ. Організатор ініціативи, відомий журналіст і телеведучий Єгор Соболєв, пояснює це тим, що його колег, які готові щось ЗМІнити, дуже мало, тому ефективної боротьби з джинсою не виходить: «Не думаю, що основною причиною продажності журналістів є економічна. Проблема швидше у відсутності традиції чистого бізнесу. Приторговуючи тілом і душею, журналісти вимагають від політиків кришталевої чистоти, від суддів – чесності. В першу чергу нам треба усвідомити, що журналіст – це громадянин «у квадраті». На ньому – подвійна відповідальність: перед собою і суспільством».

На думку Вікторії Сюмар, виконавчого директора вищезгаданого Інституту масової інформації, «ніхто не хоче визнавати цю проблему, бо це всіх влаштовує. Вона дозволяє заробити і журналістам і власникам ЗМІ. Ми так довго і наполегливо боролися з цензурою влади, що зараз або не відмітили, або не захотіли помічати, що її упевнено замінила інша цензура – цензура грошей».

Суспільне телебачення в 2008-ому ?

За даними прес-служби Міністерства юстиції, в Україні зареєстровано близько 30 тис. друкованих ЗМІ. У звіті Національної ради з питань телебачення та радіомовлення України за 2007 рік, оприлюдненому цього року, у країні ефірне мовлення ведуть 229 телеканали, з них 15 – загальнонаціональні. У цьому ж документі є список радіостанцій, яких налічується 236 (15 - загальноукраїнських). Але кількість - це не завжди якість.

Наталія Лігачова, редактор інтернет-видання «Детектор медіа», що спеціалізується на проблемах ЗМІ та свободи слова в Україні: «Якісних ЗМІ у нас дуже мало, до того ж до них відносяться лише друковані та інтернет - видання, телебачення – ні. Переважно медіа залишаються політичним інструментарієм для власників. Комерційні інтереси для журналістів важливіше, ніж створення іміджу редакції. Численні чинники обумовлюють посередність нашого медійного простору. Феномен «джинси», відсутність законодавства та ефективності державно-правових установ, що контролюють неупередженість редакцій, відсутність громадського телебачення і, нарешті, дуже слабка підготовка кадрів».

Задля вля вирішення проблеми Віктор Ющенко у 2004 році обіцяв створити систему громадського теле- та радіомовлення в Україні. 21 лютого 2008 року він підписав указ «Про заходи щодо створення системи суспільного телебачення і радіомовлення України». Згідно зним, суспільне мовлення, про яке так довго говорили в Україні, має бути створено до кінця 2008 року. Давно вже час. Адже якщо приватна пропозиція не надихає експертів, то ще більше вона не подобається українцям. Результати опитування, проведеного компанією GfKUkraine, показали, що лише близько 10% українців задоволені інформацією у випусках новин навіть на місцевих телеканалах.

Журналісти самі це усвідомлюють, що підтверджується результатами всеукраїнського опитування, проведеного київським Інститутом соціально-політичних ініціатив. Майже половина журналістів (48,2% опитаних) вважають, що думка про українські ЗМІ як «четверту владу» надто перебільшеною, а 16,1% взагалі, що це звучить як… «знущання»!

Вплив російський та західний

Ця піддаваність впливу медійного простору України є ще більш тривожною, тому, що вона відчиняє двері силам, які можуть захотіти маніпулювати громадською думкою в Україні через засоби масової інформації. Медіа-спеціалісти вважають, наприклад, що телеканал «Інтер», один з найпопулярніших в країні, може контролюватися Романом Абрамовичем, відомим російським олігархом, власником найстарішого лондонського футбольного клубу «Chelsea», та в «холдінг якого» входять через посередницькі фірми, за деякими даними, електростанції, заводи по виробництву легкових та грузових машин, автобусів, паперові комбінати, банки і страхові компанії в різних регіонах Росії. На долю цього «холдингу» приходиться від 3 до 4% ВВП Россії.

Вікторія Сюмар, ІМІ вважає, що «незахищеність українського інформаційного простору очевидна. Наприклад, зараз на півдні України з’являється чимало російських каналів. Їх інформаційна політика відкрито сприяє розпалюванню міжнаціональної ворожнечі».

В цьому проблематичному контексті, Інтернет на нещастя не є рятувальним колом, на яке могли сподіватися українці одразу після Помаранчевої революції, коли сайти, що критикували владу, множилися у мережі. Мирослава Чабаненко, дослідниця українського Інтернет-дискурсу, вважає: «Неможливо точно сказати, скільки сайтів в Інтернеті українського походження, офіційної інформації з цього приводу не існує. Але 80% сайтів українського сегменту інтернету – російськомовні. Східна частина України знаходиться під величезним впливом Росії. Поширена практика об’єднання сайтів в рекламних інтересах. На одному сайті розміщується банер-посилання на інший, відповідно, «сумнівні» тексти «гуляють» так само неконтрольовано. У «західноукраїнському» Інтернеті зв’язки з Росією куди слабші. З іншого боку, потужні новинні видання, на кшталт CNN і досі, наскільки б парадоксально це не звучало, утримують монополію на інформацію. Вони мають дуже потужну підготовку новин і видають їх швидше за інших. Ми ж страждаємо від своєї пасивності».

Основна небезпека для українського інформаційного медіа-простору не в відсутності захисту від влади, але в відсутності демократичної культури. В усякому разі такою є думка журналіста Єгора Соболєва. «Ми маємо слабкі, продажні і контрольовані медіа. Закритий інформаційний простір – це Білорусь і Китай. Свій інформаційний простір треба захищати зсередини. Коли ж люди відчувають, що їх постійно піддурюють, то втрачають довіру до власних медіа, і нерідко звертаються до російських і західних ЗМІ». Отож, незалежна журналістська практика стає наразі більш ніж коли ще необхідністю. Це - ціна незалежності України.

П’єр Пюшо, журналіст mediapart.fr

Корнієнко Марія

Зборовська Олександра,

Випускниці факультету журналістики Запорозького національного університету

Особлива подяка Надії Колесніковій, викладачу та науковому керівнику авторів-студентіів факультету журналістики ЗНУ

Текст з сайту ІМІ