6 червня українські журналісти матимуть законну нагоду перехилити чарчину – святкуватимуть професійний День. Дуже хотілося б побажати: на здоров'я. Але не можу не задати представникам українських ЗМІ кілька запитань. Можете вважати, що Мельниченко, як завжди, із свою ложкою дьогтю….

Мені особисто здається, що ваше професійне свято має передовсім нагадувати вам про те, що ви не просто працівники інформаційної сфери - ви святкуєте День журналіста України.

На жаль, Україна з кожним роком закріплює за собою імідж країни, де маємо те, що маємо. Слабеньку державу, безвідповідальну владу, відсутність закону, однакового для всіх, і пресу – теж таку, яку маємо. Яку?

В Україні без Кучми живуть журналісти без Георгія Ґонґадзе в серці. Байдужі серед байдужих. Даруйте ці, може, пафосні слова і знову згадане прізвище вашого замордованого владою колеги.

Бо це не я маю нагадувати владі про Георгія, а ви. Це журналісти мали б бути послідовними і наполегливими і цього ж вимагати від влади. Чи ви вірите, що генерал і три полковники міліції могли без причини і наказу зверху позбавити життя Георгія?

Журналісти були частиною суспільства, коли вийшли у 2004-му на Майдан, коли боролися проти режиму Кучми, коли вимагали правди і свободи слова для ЗМІ зокрема і свободи для України в цілому. Журналісти не подарували Ґонґадзе Кучмі, то чому даруєте Ющенкові?

Влада змінилася і не змінилася. Вона залишається владою. Не суттєво, яке прізвище має президент. Кучма був лише сходинкою, по якій до влади прийшов Ющенко. І тепер він відповідає за правду і свободу в країні.

Вісім років немає Георгія. Чотири з них при владі Ющенко. І тепер з Ющенка потрібно питати, чому він не виконує своїх обіцянок. Чому бандити не в тюрмах, чому досі на свободі вбивці журналіста Ґонґадзе, чому Кучма не відповідає за свої злочини проти України, а з'являється на тусовках поруч із нинішньою владою.

Ви, як ніхто, знаєте, як зводять між собою рахунки політики. Учора ще Жванія був майже герой, сьогодні ледь не позбавлений громадянства. Але це немає нічого спільного із покаранням злочину. Йдеться лише про так звану політичну доцільність.

Але чому доцільно журналістам грати у ці ігри політиків? Можна зрозуміти, чому мовчав Слава Піховшек при Кучмі, але чому не піде свідчити сьогодні про те, що Кучма таки розмовляв з ним про Ґонґадзе?

Чому Юля Мостова вважає, що покарання Кучми – вже неактуальна для суспільства тема. Чому профспілки не вимагають від Ющенка таки вручити дітям Ґонґадзе присвоєне йому звання Героя?

І питання тут не в Ґонґадзе, Кучмі і Ющенку, а в послідовності самих журналістів, у їх бажанні та здатності контролювати владу.

Підіграючи владі, журналісти забезпечують їй відчуття вседозволеності.

Чому журналістам так приємно тусуватися поруч з політиками на світських прийомах, бути поруч в різноманітних виборчих списках, приймати з їх рук нагороди?

Чому журналісти покірно прийняли правила гри, нав'язані політиками?

Чому добрим тоном сьогодні вважається не запитувати у молодих політичних мільйонерів про те, звідки їх статки?

Я поважаю тих журналістів, які осмілюються залізти з фотоапаратом за паркан маєтків можновладців, але зібрані вами факти, це ще й серйозні докази і запитання, наприклад, для податкової, інших органів. Чому ви такі запитання не ставите? Або якщо ставите, то чому далі не тиснете і не контролюєте.

Мене дивує, як журналісти вміють знайти гарячу тему, прокричати про неї на весь світ і… забути. Бо на завтра знайшли іншу гарячу тему. Тому влада під світлом прожекторів спочатку робить якісь рухи, щось пояснює суспільству, але як тільки преса біжить на інше місце події, під шумок спускає все на гальмах.

Вас вже не цікавлять причини отруєння Ющенка? Ви не хочете не власні очі побачити підтвердження факту отруєння, як запевняє голова СБУ Наливайченко, міжнародними експертизами лабораторій трьох країн: Німеччини, Великобританії і Бельгії?

Не запитаєте, чому такої експертизи не проведено в українській лабораторії і які висновки українських незалежних спеціалістів? Чи є сумніви у президента стосовно їх кваліфікації?

А якщо українським експертам все ж нема віри, то чому не зробити аналогічно міжнародної експертизи стосовно записів з кабінету Кучми і не розставити крапки над «і» щодо справи Ґонґадзе?

І якщо виникають проблеми із домовленостями про підбір і визначення персонального складу міжнародних експертів між Генпрокуратурою і представниками США (бо домовленості «зависли» десь у трикутнику ГПУ-ПАРЕ-ФБР), то чому українські журналісти не підіймають цю тему. Ворушіть ці осині гнізда!

Ви скажете, що, на жаль, ЗМІ – це бізнес-проекти, що існує певна редакційна політика і що скільки там тієї влади у нашої четвертої влади. Але у світі ЗМІ також є бізнес-проектами.

Але успішними не завдяки політичним вливанням, а завдяки саме суспільній цінності. Їх незалежність визначає наклад, а наклад – повага до видання людей, які «голосують» за конкретну газету чи ТБ власною копійкою. Та, мабуть, ви знаєте це все краще, ніж я. Але все не так в Україні.

Що конкретно могли б зробити українські журналісти для свої країни?

Колись один з ваших колег дуже влучно зауважив, що в Україні не стільки геніальних матеріалів загинуло від цензури, скільки від фуршетів.

Елементарно, почніть себе поважати. Зрозумійте для себе, з ким ви: з народом, з політиками, чи просто пливете за течією, заробляєте сумнівну популярність і гроші.

Відчуйте себе журналістами України. Прочитайте, про що ви запитували владу у 2004 році і звірте, скільки відповідей ви отримали. Майте нахабство поставити ті ж запитання до влади сьогодні.

Об'єднайтеся, підніміть «чорні списки» політиків та чиновників, які пов'язані із злочинами, витискайте їх з влади. Підіймайте важливі для суспільства теми і виносьте їх на якнайширше обговорення. Не долучаються до діалогу політики? Займайте ви їх місця, запрошуйте до студій людей з народу, цікавтеся, що думають про життя діти.

На політиків марно розраховувати, їх потрібно брати за шкірку, мов паршивих котів, і товкти мордою, нагадуючи про їхні обіцянки. Контролювати і ще раз контролювати.

Ви можете це робити?

За ваше здоров'я!

Микола Мельниченко, УП