Депутат британської палати громад Річард Янгер-Росс уніс резолюцію, яка закликає депутатів офіційно визначити результати голосування на «Євробаченні» як жарт. «Очевидно, що голосування проходить по країнах, які підтримують своїх друзів чи голосуючих проти своїх супротивників. Корпорація Бі-бі-сі, яка є одним із головних спонсорів конкурсу, має призупинити свою участь, поки система голосування не буде змінена», — зазначив депутат.

У цьому істерично-іронічному кроці відбивається весь пафос реакції зацікавленої частини Західної Європи на непохитну тенденцію останніх десяти років — успіх на цьому знаковому для континенту гламурному змаганні майже незмінно святкують представники Східної та Південно-Східної частини континенту. «Якщо не протидіяти «блоковому голосуванню», ми приречені на те, що конкурси «Євробачення» завжди проходитимуть десь на просторі між Подгорицею та Тбілісі», — підтримує британського дипломата безіменний блогер сайта «Євробачення».

15-те місце Іспанії, 19-те Франції, 23-те Німеччини і

25-те Британії, звісно ж, не надихають організаторів і спонсорів всеєвропейського попсового конкурсу, який з роками дедалі більше перетворюється на змагання пострадянських і постюгославських артистів. Британці, котрі посіли у фіналі останнє місце, обурюються, звичайно, більше за інших. Їх зрозуміти можна. Коментатор сер Террі Воган, який майже 40 років висвітлює конкурс «Євробачення» для Сполученого Королівства, забув про політкоректність у той момент, коли в ході фінального голосування Україна віддала Росії максимальну кількість очок — 12, заявивши в прямому ефірі: «Україна просто хоче, як і раніше, одержувати дешевий газ».

Воган — чудовий шоумен і ведучий, і ми на нього не ображаємося, хоча знаємо, що він неправий. Навряд чи хтось із українських фанів Діми Білана, відправляючи sms на його підтримку, думав про ціни на газ, так само, як і ті, хто, голосуючи за Діану Гурцьку, котра представляла Грузію, зовсім не обов’язково в цей момент мріяли про спільний похід Києва та Тбілісі в НАТО. Однак, повернувшись до Великобританії, Террі Воган заявив, що він і продюсер «Євробачення» на Бі-бі-сі Кевін Бішоп ще подумають про те, чи брати участь у конкурсі 2009 року, який пройде в Москві. «Я не хочу бути свідком чергового подібного фіаско», — додав він. Британський учасник «Євробачення» Енді Ебрахем дістав, на думку Террі Вогана, занижені оцінки, хоча його виступ був не набагато гірше, ніж у фіналістів.

«Блокове голосування» не є новиною. Справді, хоч би яким якісним було б представництво інших країн, але Білорусь завжди віддає найвищі 12 балів Росії, Чорногорія — Сербії, Азербайджан — Туреччині, Молдова — Румунії, а Кіпр — Греції. Здебільшого солідарно голосують країни Скандинавії, колишньої Югославії та колишнього СРСР. Водночас наївно було б зводити питання тільки до політичних симпатій та регіональної ідентичності. Часті випадки, коли очевидні політичні суперечки, взаємна недовіра та ворожнеча між державами, які доходять навіть до холодної війни, не перешкоджають вираженню стабільних симпатій у форматі «Євробачення». Наприклад, серби традиційно високо оцінюють хорватів і, навпаки, країни Балтії голосують за Росію (цього разу всі три дали Білану по 12 балів). 10 балів для Вірменії та сім балів для Греції від Туреччини — факт із цієї серії. Поясненням цього можуть бути не стільки симпатії, скільки небайдуже ставлення та увага, зумовлена об’єктивною близькістю, нехай і з негативним відтінком.

Відчутну роль відіграє наявність великих діаспор і груп «вихідців із...» З цього ряду — згадане голосування країн Балтії, а також Ізраїлю за Росію, Іспанії — за Румунію, Німеччини — за Туреччину і, що приємно, уже традиційні 12 балів Португалії за Україну.

Платити за власне «приниження» — прикро. Вкладати власні гроші чотирьох країн у тріумф невідомих зірок периферії Європи — сумнівне задоволення. Водночас багато західноєвропейських спостерігачів згодні з тим, що їхні регулярні провали цілком можна пояснити, й вони навіть заслужені. Не намагаючись оцінювати мистецькі достоїнства східноєвропейського пісенного продукту, який щорічно представляється на «Євробаченні», слід визнати, що шоу-бізнес Східної та Південно-Східної Європи, на відміну від Заходу, їде на конкурс усерйоз. У розкручування зірок, постановку шоу та промоцію пісень вкладають великі кошти, успіх тут розглядають як питання національної гордості та нерідко — як справу державної ваги. От і Діма Білан заслужив уже не тільки поздоровлення президента Росії, а й намір перейменувати на його честь вулицю в рідному місті. Ані Лорак, котра здобула друге місце, поки що не одержала подібних новин із рідних Чернівців, але удостоїлася яскравого, емоційного вітання від прем’єр-міністра України.

На цьому тлі переважно маловідомі третьорядні виконавці з країн Західної Європи автоматично перетворюються на хлопчиків і дівчаток для биття. Ті, хто зрозуміли це першими, переходять на відвертий стьоб, як колись фіни з псевдометалевим «Лорді», котрий у підсумку виграв змагання, або як Ірландія, що виставила цього року на конкурс у Белграді ляльку співочого Індика. Жарт загалом вдався, але глядачі його не оцінили, і птиця не пройшла півфінального сита.

Західна Європа всерйоз розглядає варіанти вирішення проблеми «блокового голосування», що забезпечує чисельну перевагу східних країн Старого світу. Як варіант обговорюється можливість відтворення журі, яке колись голосувало та якому належав би «пакет» у 50% голосів, а глядачі розпоряджалися б другою половиною «пакета». Проте очевидно, що при збереженні вищезгаданих диспропорцій розкручування учасників і якості їхньої підготовки навряд чи це щось кардинально змінить. Як інший сценарій пропонують проводити конкурс за «системою УЄФА», коли Європа буде розділена на чотири або вісім зон, які на першому етапі вибиратимуть одну-дві найкращі пісні всередині себе, після чого проводитиметься фінал із рівномірним представництвом усіх частин Європи. На цю ідею можна заперечити, що й нині у фіналі країни представлені досить географічно рівномірно, а «блокове голосування» при збереженні права голосу за кожною країною-учасницею нікуди не зникне.

Очевидно, що країнам-засновникам «Євробачення» варто відмовитися від привілею потрапляти до фіналу, минаючи півфінальний відбір, — адже на практиці саме півфінал використовується як трамплін до успіху у фіналі. Пісні півфіналістів звучать на конкурсі двічі, а це реальне розкручування. Багато глядачів по всій Європі вже за результатами півфіналу роблять вибір на користь того чи іншого номера. А перша поява чотирьох привілейованих учасників безпосередньо у фіналі об’єктивно знижує їхні шанси бути почутими й оціненими.

Було б логічно поставити делікатне, але цілком ділове запитання: чи готові країни-учасниці перейти до системи солідарного фінансування конкурсу — якщо вже це така всеєвропейська справа? За критерій визначення внеску кожної країни можна було б взяти розмір її ВВП — як це відбувається в більшості міжнародних організацій, а також показник ВВП на душу населення — із можливими знижками для бідніших держав. Принаймні загальна відповідальність за фінансування зняла б зростаюче незадоволення країн-засновниць через те, що вони регулярно платять за чужий тріумф, будучи не в змозі скласти конкуренцію бідним родичам зі сходу.

Нинішнє «Євробачення» дозволяє довідатися про Європу нюанси, практично невловимі для організаторів професіональних соціологічних опитувань, таких як «Євробарометр». Відкинувши снобізм, властивий більшості нотаток на цю тему в інтелектуальних виданнях, слід визнати, що результати кожного «Євробачення» дають чимало поживи для міркувань про традиційні й нові симпатії та суперництво; пасіонарність та байдужість європейських народів до масової культури; зв’язки між масовою культурою, історичну пам’ять і національну ідентичність; активність, організованість та соціальну вагу діаспор і багато про що інше.

«Євробачення» як конкурс дає змогу менш багатим і менш успішним європейцям задовольнити свою національну гордість — нехай навіть іноді й під ядучу іронію грандів. А «Євробачення» як опитування громадської думки (нерепрезентативне, а всеєвропейське) само по собі, безвідносно щодо якості конкурсного музичного матеріалу, допомагає формуванню наших знань про сучасну Європу — таку, якою вона є.

Олександр Сушко, «Дзеркало тижня»

Продовження теми – в матеріалі «Знов двійка».