Українські медіа сьогодні: з гарему в бордель

26 Травня 2008
38914
26 Травня 2008
10:41

Українські медіа сьогодні: з гарему в бордель

38914
Українські медіа сьогодні: з гарему в бордель

Ми маємо дуже зручне мірило свободи преси в Україні: 2004 рік. Порівняно з «добою темників і Кучми», в нашому медіапросторі все добре — і, як видається декому, рік у рік стає краще. Тож час, напевно, залишити це оманливе порівняння, що не дає змоги реально оцінити стан ЗМІ в Україні, для підручників історії, і зіставляти теперішню ситуацію з тим, чого ми прагнемо: вільними, професійними, неупередженими і впливовими медіа та плюралістичним інформаційним простором. Нічого цього в нас зараз немає навіть близько, ба більше: медіа дрейфують у бік, протилежний відповідальності перед суспільством, і поступово трансформуються у комбінати платних піар-послуг.

 

Наївні асоціації помаранчевого кольору зі свободою преси давно розвіялись. Основні гравці українського політикуму, незалежно від політичної орієнтації, єдині у ставленні до медіа як інструменту реалізації власних інтересів — або ж перешкоди, що заважає їх досягненню. У короткий період «розгулу» свободи преси, який настав після помаранчевої революції, видавалося, що медіавласники нарешті почнуть ставитися до своїх ЗМІ як до бізнесу. Проте політика, що була і є головним українським бізнесом, виявилася для них важливішою, ніж примарні демократичні ідеали. Тому сьогодні, як і раніше, медіа працюють для політиків, на їх замовлення моделюючи реальність на основі меседжів, розроблених у штабах.

 

Щоправда, у моделі стосунків між медіа та політиками відбулася радикальна зміна. У «дореволюційні» часи головною формою присутності в медіапросторі для політика було володіння купленими чи власноруч заснованими і розкрученими ЗМІ, які зазвичай були дотаційними, оскільки далекі від сфери медіа власники не відчували потреб ринку, а менеджери, знаючи про справжню «місію» своїх компаній, не мали потреби робити їх прибутковими. Таким чином було сформовано «медіаімперії» СДПУ(о), Віктора Пінчука, Ріната Ахметова, Едуарда Прутніка, а також низку менших медіагруп.

 

Унаслідок переділу медіаринку, якому передував відхід власників провідних медіа від активної політичної діяльності або їх перехід із першого у другий-третій політичні ешелони, най­впливовіші ЗМІ (переважно телеканали) опинились у руках людей, більшою мірою налаштованих на бізнес-результати. Об’єднання окремих медіа у великі конвергентні холдинги, стрімке зростання рекламного ринку та залучення сучасних технологій зробили медіабізнес не лише пробутковим, а й одним із найбільш перспективних та запитаних. Що, втім, не зробило його прозорішим: дотепер ми не можемо з певністю говорити про те, хто є власником деяких загальноукраїнських медіа, зокрема й провідних — наприклад, каналу «Інтер». Усі кінці медіавласності надійно заховані в офшорах, а медіавпливу — в опціонах, тому українських бізнесменів можна називати «власниками» ЗМІ лише умовно: юридичної відповідальності за те, що відбувається у «їхніх» медіапідприємствах, вони не несуть.

 

Уже під час виборчої кампанії 2006 року політики зрозуміли, що підтримувати «ділові» стосунки з власниками телеканалів значно вигідніше, ніж марудитись із власними медіа. «Пакет лояльності» телеканалу першого ешелону, що забезпечує позитивні згадки, присутність в ефірі, блокування критики з боку конкурентів (або навіть замовчування діяльності останніх) та інші запитані у передвиборну пору послуги, під час останньої парламентської кампанії коштував два-три мільйони доларів: на порядок менше, ніж обсяг щорічних інвестицій, необхідних для підтримання високого рейтингу такого телеканалу. До того ж піар у ЗМІ, які не асоціюються з іменем певного політика, видається ефективнішим. У разі відсутності потреби в системному піарі «джинсові» повідомлення можна замовляти вроздріб, поштучно.

 

Відтак, із «гаремів», покликаних задовольняти потреби свого власника, медіа перетворилися на «борделі», де кожному охочому і платоспроможному надаються послуги за прейскурантом. Щоправда, функція журналістів у цій схемі залишилась незмінною: жарт про другу найдавнішу професію не втрачає актуальності.

 

Київська передвиборна вакханалія, що закінчиться завтра, доводить: усі головні проблеми медіа — окрім хіба темників як формалізованого тотального контролю, що здійснювався з єдиного центру, — залишаються актуальними. Тиск із боку власників і їх безперешкодне втручання в редакційну політику, засилля прихованої реклами та піару не лише у новинах і аналітичних програмах, а й у розважальних та пізнавальних шоу, недотримання журналістами базових журналістських стандартів — усе, що кілька років тому видавалося хворобою, яку треба лікувати, тепер більше скидається на генетичне відхилення розвитку вітчизняних ЗМІ.

 

Парад передвиборних обіцянок та єлейних сюжетів без жодного балансу думок, який можна спостерігати у спеціально запроваджених перед виборами «київських» блоках новин загальнонаціональних каналів, ще раз наводить на порівняння з борделем. А повідомлення з інформаційних редакцій центральних телеканалів (зокрема групи Віктора Пінчука або з «5 каналу»), де журналістам на початку кампанії було суворо заборонено критикувати Леоніда Черновецького: мовляв, це «рішення акціонера», — свідчать лише про те, що й у «специфічному закладі» можуть бути постійні, чи то пак — VIP-клієнти… На цинізм політиків, які декорують свою жадобу столичної землі полум’яними гаслами, медіа відповіли цинізмом у квадраті, старанно видоюючи тіньові передвиборні бюджети претендентів на київську владу. Зважаючи на те, що подробиці виборів місцевої влади зазвичай мало цікавлять центральні ЗМІ, без енної суми грошей у всеукраїнський ефір не потрапляє жодна перед­виборна обіцянка і жодна піар-прогулянка вулицями міста.

 

Водночас інформації, необхідної виборцям для того, щоб зробити свідомий вибір, у медіа не дошукаєшся. Хіба що в Інтернеті. Ніде, крім газети «Хрещатик», не опубліковано виборчі списки (окрім вилизаних перших п’ятірок і десяток) політичних сил, які балотуються до Київради. Жодна з поважних соціологічних інституцій не оприлюднила достовірних рейтингів кандидатів у мери та політсил, що змагаються за Київраду. Дослідження проводились — просто їх замовники, очевидно, не були зацікавлені в оприлюдненні (ця проблема могла бути вирішена, якби замовником виступив який-небудь телеканал чи газета — як ICTV, що вже вдруге замовив екзит-пол). Натомість без жодної фільтрації на шпальти видань, у теле- і радіоефір потрапляють відверто замовні результати соціологічних контор-одноденок. На жодному з каналів не організовано теледебати або спецпроекти, у яких були б проаналізовані виборчі програми кандидатів. Лише ТРК «Київ» — телеагітка Черновецького — приділяє чимало уваги виборам, звісно, даючи ефір тільки Леоніду Михайловичу та його технічним кандидатам. Сувора цензура, що існує у колишніх муніципальних ЗМІ, об’єднаних у невідомо ким (імовірно, таки Черновецьким) приватизований «Київський медіахолдинг», надійно убезпечує аудиторію від будь-яких «незручних» для чинного мера меседжів. Звісно, не бракує тут і цинічного чорного піару, спрямованого проти його конкурентів. Таким чином, заздалегідь прибравши до рук муніципальні ЗМІ та відкупившись від приватних, Черновецький, як у загальновідомому анекдоті, опинився серед інших кандидатів «один у білому фраку». Директор Інституту масової інформації Вікторія Сюмар наперед констатує: «вдруге Черновецького зробили мером ми, журналісти…» — і це при тому, що вже другий рік поспіль експерти визнають київського мера №1 у рейтингу «Вороги преси».

 

Висвітлення політичних подій за принципом «хто більше заплатить», звісно, спотворює дійсність, але принаймні дає можливість почути різні — хай і оплачені — думки. Утім, вільний ринок політичної джинси може виявитись тимчасовим явищем. Адже з наближенням президентських (а можливо, й дострокових парламентських) виборів усі провідні політичні сили та центри впливу прагнуть забезпечити собі гарантовану і, бажано, ексклюзивну медіапідтримку.

 

Найгіршою на сьогодні є ситуація у Партії регіонів. Після продажу Едуардом Прутніком телеканалу НТН, а також імовірної втрати ним же контролю над обласними телерадіокомпаніями, найпотужніші медіаактиви партії — канал «Україна» та газета «Сегодня» — зосереджені в руках Ріната Ахметова, чиє особливе становище та непрості стосунки з керівництвом «регіонів» загальновідомі. Менш вагомі медіа, якими володіють депутати-«регіонали» Геннадій Васильєв (телеканали UBC, КРТ, «Глас»), Ігор Шкіря (Перший діловий канал) та інші, не мають достатнього впливу на електорат, а регіональні ЗМІ партії зосереджені переважно в тих краях, де населення не треба переконувати голосувати за біло-блакитних. Про розпачливість становища свідчить ухвалене на останньому з’їзді партії рішення про створення партійної газети «Час регіонів», що виходитиме мільйонним накладом. За іронією долі, цю справу доручено Ганні Герман, яка лише за кілька днів до того у ході чату на сайті «Главред» казала: «Партійні медіа — це архаїзм, незбалансованість, заангажованість, служіння конкретній політичній силі, а не істині… я виступаю проти партійних медіа, бо шлях до справді вільної преси в Україні не веде через партіїзацію ЗМІ». З огляду на невеликі успіхи інших партійних медіа, навряд чи цей проект зробить Партії регіонів погоду. За таких умов єдина надія лідера цієї політ­сили — вплив одного зі спонсорів партії — Дмитра Фірташа — на медіагрупу «Інтер», а також звична вже допомога російських ЗМІ.

 

Найменше зусиль спрямовує на безпосередній контроль над медіа команда Юлії Тимошенко. На випадок виборів або гострої потреби в антикризовому піарі в неї є налагоджені «ділові» стосунки з центральними медіа, та піарники Юлії Володимирівни звикли більше покладатись на грамотно побудовані інформаційні приводи (які все менша кількість журналістів здатна розуміти й виокремлювати з інформ­течії) і її особисту харизму, ніж на «ручні» ЗМІ. Майже відсутність останніх анітрохи не завадила Блоку Тимошенко отримати блискучі результати на двох останніх виборах. Але, схоже, що київські вибори чи не вперше доведуть лідерові БЮТ, що гроші й інформприводи — це не вичерпний перелік чинників перемоги... Є чимало журналістів та редакторів, які відкрито симпатизують Тимошенко, але жоден із великих телеканалів і жодне з найпопулярніших видань не підпадають під визначення «Юлині». Якщо раніше БЮТ міг частково розраховувати на медіаактиви групи «Приват», то тепер, коли Ющенко і Тимошенко ось-ось стануть безпосередніми конкурентами, важко сказати, кого з них підтримуватиме Ігор Коло­мойський. Що ж до групи «Ін­тер», то після призначення її власника Валерія Хорошков­ського на посаду начальника Державної митної служби помітного крену новин та політичних програм у «протимошенківський» бік не відбулося. Хоча, можливо, «Інтер» просто «бережуть» до президентських виборів, або ж вплив Кабміну компенсується впливом Дмитра Фірташа, який, за версіями різних джерел, є чи то співвласником медіагрупи, чи власником опціону.

 

Найактивніша у справі «повторної колонізації» українського медіаринку, безперечно, команда президента Віктора Ющенка. Деякі наближені до Банкової джерела стверджують, що Віктор Балога поставив собі чітке завдання: контроль над новинами усіх загальнонаціональних телеканалів. Це при тому, що лише два з них, і то найменш рейтингові — «ТОНІС» та «5 канал» — належать лояльним до Віктора Ющенка Володимиру Костеріну і Петрові Порошенку. Спершу боротьба за канали велася мирними методами: проханнями про послугу, дружніми домовленостями, а там, де це можливо, — розстановкою своїх кадрів. Зо­крема замість Віталія Докаленка на чолі Національної телекомпанії України був поставлений Василь Ілащук, який навіть не приховує, що ним керують із Банкової; близькою до Віктора Балоги називають і призначену нещодавно генеральним продюсером інформаційної служби «1+1» («ТСН») Наталію Катеринчук, яка відразу взяла курс на «пожовтіння» новин (менше серйозності — менше відповідальності за дотримання стандартів). Проте ці можливості швидко вичерпались, і Банковій довелося взяти в руки засоби впливу — батіг і пряник.

 

«Батогом» є санкції Національної ради з питань телебачення і радіомовлення — органу, що регулює сферу електронних медіа. Пряником — щедро розподілювані тією ж Нацрадою місця у цифрових мультиплексах (аналог частот у цифровому мовленні, яке буде запроваджене в Україні за декілька років). Під час останнього публічного обговорення теми інформаційної безпеки та ситуації у медіапросторі України (засідання Ради національної безпеки і оборони 21 березня) Ющенко із властивою йому безпосередністю віддавав розпорядження Нацраді — яка, хоч реально й підконтрольна йому завдяки лояльній більшості, за законом є незалежним колегіальним органом. Спершу в хід пішов батіг: телеканали «Інтер», «1+1», НТН, «Україна» і Новий, які, за результатами моніторингу Нацради, не виконують норм законодавства щодо частки україномовного продукту в ефірі, опинилися під загрозою покарання (попередження та навіть відмови у переоформленні ліцензії). Їх тримали у підвішеному стані протягом місяців, а під час конкурсу, на якому розподілялись вісім місць в останньому з чотирьох цифрових мультиплексів, жодна з медіагруп, до яких належать ці канали, не потрапила до числа переможців. Топ-менеджери каналів навіть звернулись із проханням захистити їх від тиску Нацради до комітету Верховної Ради з питань свободи слова та інформації. Аж раптом Нацрада прийняла рішення винести попередження лише «Інтеру», що його найбільше критикував на засіданні РНБОУ президент, а решту каналів (хоч вони — і в цьо­му можна пересвідчитись без жодних моніторингів — за станом виконання мовних норм закону нічим не кращі за «Інтер») не карати. Потім, так само несподівано, внаслідок відмови від стандарту цифрового мовлення MPEG2, який посилено лобіювався Нацрадою раніше, у трьох цифрових мультиплексах з’явилося чимало вільних місць, які мають бути розподілені на конкурсі незабаром. Можна припустити, цей стратегічний ресурс Банкова зуміє використати, отримавши натомість прихильність каналів на наступних виборах.

 

Як податкову за часів Кучми, Національну раду — що, з огляду на системне порушення закону практично всіма телеканалами, має підстави причепитись до будь-якого з них, — можна використовувати для «дружби» з телеканалами під вічним приводом захисту національного інформаційного простору від сторонніх (читай — російських) впливів. Хочеться сподіватися, що не лише цією причиною, а й справжньою стурбованістю тим, наскільки беззахисна Україна перед інформаційними спецопераціями сусідів, пояснюється посилення уваги президента до цієї теми. Як хотілося б вірити, що указ про створення суспільного мовлення, підписаний президентом 21 лютого, був не лише однією зі шпильок на адресу уряду Тимошенко.

 

В української журналістики був вибір: стати справжньою елітою, яка підтягуватиме рівень українських засобів масової інформації до цивілізованих стандартів, усупереч небажанню (а подекуди — активному спротиву) політиків та бізнесменів, а головне — всупереч байдужості аудиторії, яка звикла задовольнятися неякісними медіа, — чи й далі плисти за течією, втрачаючи останні ознаки «четвертої влади»… Чи є цей вибір тепер? Напевно, головне питання: чи не зробить його за нас хтось інший?

 

Отар Довженко («Детектор медіа», спеціально для «Дзеркала тижня»)

Команда «Детектора медіа» понад 20 років виконує роль watchdog'a українських медіа. Ми аналізуємо якість контенту і спонукаємо медіагравців дотримуватися професійних та етичних стандартів. Щоб інформація, яку отримуєте ви, була правдивою та повною.

До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування спільних ідей та отримувати більше ексклюзивної інформації про стан справ в українських медіа.

Мабуть, ще ніколи якісна журналістика не була такою важливою, як сьогодні.
У зв'язку зі зміною назви громадської організації «Телекритика» на «Детектор медіа» в 2016 році, в архівних матеріалах сайтів, видавцем яких є організація, назва також змінена
Отар Довженко, для «Дзеркала тижня»
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
38914
Коментарі
0
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
Долучайтеся до Спільноти «Детектора медіа»!
Ми прагнемо об’єднати тих, хто вміє критично мислити та прагне змінювати український медіапростір на краще. Разом ми сильніші!
Спільнота ДМ
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду