«Виключи радіо. Мама, ти ж знаєш, я не люблю політику - від неї люди лише страждають», - каже мені Наночка, допомагаючи накривати на стіл.

«А я люблю! Ти що не розумієш, наше життя залежить від політиків!» - переглядаючи свіжий номер журналу «Ньюсвік» вихоплює Соломія. Ми у трьох сідаємо вечеряти у день напередодні 39-ї річниці народження Георгія.

Я слухаю про шкільні проблеми, комп'ютерні ігри і нову прочитану книжку. У Соломії рот не закривається. «Дай мені сказати, ти весь час говориш», - ображається Нана. Я спостерігаю за обличчям, рухами, мімікою дітей, і бачу у них Ґію, батька, якого вони знають лише з фотокарток.

Коли діти були маленькі то наївно запитували: «Де татко?». «Він там на небі, спостерігає за нами», - знаходилась я. І вони відпускали у повітря надувні кульки з написами «З днем народження, татку!».

Зараз така відповідь їх уже не влаштовує. Їм треба знати, за що загинув їх батько, і де його могила. І сьогодні, як вісім років назад, я запитую себе, а чи зробила я все залежне від мене, щоб коли вони справді підростуть, мати відповіді на ці не легкі запитання?

Для кожного у житті настає момент вибору між оманливим власним затишком і відчайдушним пошуком нашої місії у цьому житті. Георгій зробив цей вибір задовго до своєї смерті, і йому це коштувало життя.

Для мене цей вибір постав з усвідомленням, що якщо відповідальних за його смерть не покарають, то така Україна стане країною з втраченим майбутнім. Тут героїв вбивають, а їх образ намагаються викреслити чи спотворити у пам'яті людей.

Але ті, хто вийшли на акції протесту у 2000 – 2001, а потім мерзли на майдані у 2004-му, заставили владу зважати на суспільство. Вимагаючи справедливості для Георгія, ми повертали свободу для себе. У ті хвилини я відчувала, що його смерть таки не була даремною. Ідеали, які він відстоював, і суспільство, у яке він вірив, виправдало надії.

Але мало хто з нас тоді розумів, що це лише початок боротьби. Поки люди стояли на морозному Майдані за високі ідеали, політики вели переговори за зачиненими дверима. Вони були готові пожертвувати цими ідеалами задля досягнення влади або особистого збагачення. Бажання людей притягти скорумпованих лідерів до відповідальності за скоєні злочини було здане на поталу політичній доцільності.

Ми досі не знаємо, чи були надані президентові Кучмі та його оточенню у 2004 році гарантії недоторканості. Але ми знаємо, що більшість злочинів його президентства залишаються непокараними, а багато з тих, хто стояв за ними, зберегли свій привілейований статус та матеріальний комфорт. Вимогу та обіцянку правосуддя, з якою люди вийшли на Майдан, згодом забули, зрадивши нас з вами.

Хто з нас сьогодні, особливо читаючи розважені коментарі та поради колишнього президента Кучми, чи моралізаторство литвинів, марчуків, морозів не відчуває гіркоти та апатії? Розчарування вбило у нас волю до свободи і справедливості, якою ми напивались у часи революції.

Вони нас зрадили – повторюємо ми. Але чи це лише їх вина? Чи не відповідальні ми самі за того, кого обрали? «Якщо ти поганий, то винен твій батько» - повторював грузинське прислів'я Георгій. А хто винен, коли погана наша влада?

І я думаю є тут частина нашої вини. Ми не навчили їх нас поважати, виконувати дані нам обіцянки. Ми - які спостерігаємо за їх безкінечними чварами, і стаємо на один або інший бік замість того, щоб відстоювати свої інтереси.

Мене часто запитують - нащо тобі усе це треба, час вибиратись з окопів. І я знаю, що час. Але я також знаю, що якщо їм постійно пробачати ігнорування, брутальність та зневагу до нас, ми ніколи не зможемо вибратись з цього замкненого кола безвиході.

Я знову дивлюсь на обличчя дітей і розумію - принаймні заради них я не маю права складати рук.

Мирослава Ґонґадзе, «УП»