Дещо про «адвокатів»

8 місяців на каналі «Інтер» тривав проект «Великі українці». 8 місяців народ, піднімаючи рейтинг програми і відбиваючи кошти, потрачені на сам проект, тисли кнопки телефонів, визначаючи, хто ж у їхній свідомості гідний посісти місце найвидатнішого українця усіх часів і народів. І ось – вердикт проголошено. Українська нація початку ХХ століття сама поставила собі діагноз, і, якщо чесно, не дуже втішний.

Залишки шкільної програми вивели у десятку найбільших українців справжніх велетів духу – Григорія Сковороду, Лесю Українку та Івана Франка. Однак, на більше ми не спромоглися – ці справді видатні постаті в нашій історії посіли останні місця у рейтингу. Трішки більше «пощастило» Тарасові Шевченку, чиє ім’я для багатьох поколінь було символом самоствердження українців як нації (кажу без пафосу – «Він, наче Афіна з голови Бога, народився в нас майже з нуля (майже!!!), з попелища запетрованої Малоросії», - це слова дисидента Леоніда Плюща, сказані ним у наш час), – у нього «аж» (!) четверте місце. За попередньою інформацією, в рейтингу довгий час лідирував Степан Бандера (іще один символ спротиву), однак буквально за кілька днів до завершення голосування на перше місце вийшли зовсім інші дійові особи. І передусім – син Володимира Хрестителя, князь Ярослав Мудрий, чиїм «адвокатом» виступив сумнозвісний Дмитро Табачник, екс-«культурний» віце-прем’єр, відомий своєю заявою про те, що він не збирається робити культурну політику «в интересах узкой прослойки украиноязычной интеллигенции».

Не менш одіозний Дмитро Корчинський («адвокат» Богдана Хмельницького), на початку обговорення заявив, що, якщо в рейтингу переможе лікар Микола Амосов, то суспільство хворе і потребує лікування. Якщо взяти його тезу на озброєння, то безперечне лідерство в рейтингу Ярослава Мудрого наводить нас на сумні висновки.

Постать Ярослава Мудрого в нашій історії настільки міфологізована, що за позолотою славослов’я важко відділити вигадку від реальності. Інформацію про нього ми беремо передусім із шкільних підручників історії, які переважно ґрунтуються на одному-єдиному документі: «Повісті врем’яних літ», офіційному скрипті, що писався придворними літописцями на замовлення князів (своєрідному «Кратком курсе истории ВКП(б)» тих часів). І завданням літописців було не стільки описати правдиві події, скільки виправдати перед нащадками злодіяння патрона.

Про міфологізацію постаті князя Ярослава

Одним із найбільших міфів нашої історії є легенда про «покликання на князівство» Рюрика і «благоденствіє» народу, неспроможного виділити лідера із свого середовища, під «чутливим керівництвом» мудрих варягів. Насправді ж могутність руських князів із династії Рюриковичів трималася у першу чергу на мечах найманої дружини та грошах, отриманих від работоргівлі, а знаменитий шлях із варягів у греки був не чим іншим, як шляхом сплавляння живого товару до Візантії – одного з трьох найбільших ринків работоргівлі. Як свідчать русько-візантійські договори, він функціонував уже від початку Х століття, і слов’яни на цих ринках цінувалися дуже високо – дехто з істориків проводить паралель між «склавінами», про яких згадував Геродот, і латинським словом «sclavus» – раб, невільник. А джерелом поповнення скарбниці були набіги на сусідні племена (офіційно це називалося полюддя). Саме цим займався у древлянських землях прадід Ярослава князь Ігор (згадаймо слова древлянського князя Мала: «Якщо вовк увадиться по вівці, по одній все виносить він стадо, коли не вб’ють його»), за що і поплатився життям. А у знаменитому договорі русів із греками від 945 року прямим текстом пишеться, що Ігор ствердив договір і «відпустив послів і одарував їх хутром, челяддю і воском» (люди тут виступають таким же товаром, як і хутро та віск, і це вважається нормою).

Таке ставлення князів до місцевого населення – не дивина, адже варязькі конунги, що закріпилися у Києві після того, як Олег убив князя Аскольда – останнього із династії Києвичів, сприймали місцеві слов’янські племена переважно як джерело збагачення і зміцнення своєї влади, яку підтримували за допомогою дружини, що цінувалася понад усе. Про це яскраво свідчить іще один літописний запис від 1024 року: збираючись воювати зі своїм братом Ярославом, Чернігівський князь Мстислав виставив проти Ярославових найманців-варягів у першу чергу місцевих сіверян. Після битви він оглянув поле, вкрите трупами варягів і сіверян, і задоволено вигукнув: «Хто цьому не порадіє? Це лежить сіверянин, а це варяг. А своя дружина ціла».

Ще один міф стосується самого Ярослава-державника. Позиціонуючи князя як державотворця, пан Табачник чомусь упустив момент, що Ярослав, був, по-суті, і першим сепаратистом, оскільки відмовився платити данину своєму батьку Володимиру, і лише смерть останнього завадила війні між батьком і сином. Та й держава його виявилася не настільки міцною: сини Ярослава, отримавши вотчини і поклявшись на смертному одрі батька жити в мирі і злагоді, тут же забули про свої обіцянки і почали міжусобні війни – знову ж таки, щоб мати можливість захоплювати у слов’янських землях «полон» і сплавляти його до Візантії.

Третій міф про Ярослава стосується його прагнення припинити ворожнечу з братами і помститися Святополку за смерть Бориса і Гліба. Насправді ж ретельне вивчення історичних джерел, і, зокрема, «Хроніки» Титмара Мерзебурзького, сучасника Ярослава та порівняння описаних подій із тою ж таки «Еймундовою сагою» дають підстави припускати, що смерть усіх братів – на совісті самого Ярослава, оскільки Святополк після смерті Володимира утік із ув’язнення у Вишгороді до тестя у Польщу і був там до 1018 року, а опис смерті Бориса у «Еймундовій сазі», де варяг Еймунд за завданням конунга Ярицлейфа, у якого він служив, убиває в шатрі його брата конунга Бурицлава, один в один збігається із описом у «Повісті врем’яних літ» - от тільки імена вбивць різні.

Отже, правдивий, не міфологізований портрет Ярослава Мудрого мав би виглядати так: нащадок зайшлих норманів, що підступом осіли у Києві та збагатилися на работоргівлі, амбітний син сильного князя, який усе життя тихо ненавидів батька і своїх зведених братів (у Володимира було 8 офіційних дружин), за першої ж можливості за підтримки найманців-варягів, починає війну проти братів за Київський престол і поступово знищує їх усіх, приєднуючи їхні вотчини (лише Тьмутаракань Мстислава виявилася йому не по зубах). Щоб припинити між своєю братвою «розборки та кримінальні війни», він приймає «Руську правду» - своєрідний кримінальний кодекс, а, простіше, «понятія», за якими зручно тримати під контролем оточення і збагачувати скарбницю (більшість штрафів ішли судам чи князеві). При чому, і тут існує не лише станова та майнова градація, але й національна – стаття 10, наприклад, гласить, що, якщо когось наклепницьки звинуватять у вбивстві, він має подати до суду сім свідків своєї невинуватості, «а коли варяг чи хто інший, то два свідки». Коментарі зайві.

Справедливості ради варто відзначити, що Ярослав Мудрий нічим не поступався іншим середньовічним владоможцям. Однак, чомусь французи, говорячи про свою державу, згадують не Карла Великого, а, приміром, генерала де Голля, а німці ідентифікують себе не з Фрідріхом Барбароссою, а з Гете чи Конрадом Аденауером.

Про сучасну політичну еліту

Визнання Ярослава Мудрого першим серед «великих українців» наштовхує і на цікаві паралелі із сьогоденням. Складається враження, що це свідомо інспіровано, щоб легітимізувати нинішню так звану «політичну еліту», яка дуже нагадує (або хоче нагадувати) варязьку дружину часів Ярослава Мудрого. Ярослав близький їм по духу, оскільки свого роду він теж був досить непоганим менеджером, от тільки під рукою він мав не «Систем Кепітал Менеджмент» чи «Інтерпайп», а корпорацію під назвою Київська Русь. І під орудою нинішніх менеджерів Київ розбудовується незгірш, як за часів Ярослава – і храми ми відроджуємо, і Центри сучасного мистецтва та Будинки футболу відкриваємо – куди тій Європі, а за кількістю шикарних іномарок на вулицях ми давно попереду всієї планети. І суди наші нагадують «Руську правду»: якщо ти «блакитної крові», то завжди відкупишся чи відмажешся, а якщо простий смерд – отримаєш по повній «і за себе, і за того хлопця». От тільки шкода, що династійні шлюби нині вийшли із моди (а, може, на щастя – все ж освічена Анна Ярославна була менш щаслива із невігласом королем Франції, ніж Женя Тимошенко із англійським рокером).

От тільки народ не обманеш. Бо немає в нашій історії жодної народної пісні про князів (якщо не рахувати билини, де Володимир Красне Сонечко лише бенкетує в Києві та чекає, коли його богатирі порятують від напасті). І жодного рядка для доби держави Київської Русі (якщо не рахувати переспіву «Плачу Ярославни») немає у Тараса Шевченка. А слово «варяг» залишилося в народній пам’яті як згадка про зайшлих приблуд, які не мають жодного уявлення про реалії, але дуже пнуться покерувати.

А результати цього рейтингу – це чергова спроба застосувати піар-технології для зомбування слухняної маси перед черговими виборами, яких на нашій пам’яті буде іще ой-йой-йой скільки. Гірше – якщо це справді реальний вибір людей. Оскільки це свідчить про те, що ми остаточно втратили здатність думати, відчувати і адекватно рефлексувати, а процес перетворення народу на електорат, слухняних рабів нащадків «конунга Ярицлейфа» завершився остаточно і безповоротно. Це було б дуже сумно.

До уваги: редакція сайту «ПІК України» готова надати можливість усім висловити свою точку зору щодо постаті Ярослава Мудрого та проекту «Великі Українці».

Наталка Позняк-Хоменко, «ПіК України»