— «На продюсерів» у нас поки не вчать. Хоча дедалі частіше кажуть, що зараз кіно не режисерське, а продюсерське. На мій погляд, не існує окремо режисерського чи «продюсерського», а є кіно комерційне і кіно авторське. Але в будь-якому разі за кожним проектом стоїть продюсер, а фільм знімає режисер. Зараз допомога держави необхідна саме у форматі держпідтримки, а не держзамовлення. І відповідальність за виробництво бере на себе саме продюсер, який робить кіно від «а» до «я». Фільмів для прокату в Україні створюється мало. До того ж системно практично ніхто не працює. Кінокомпанія SOTA Cinema Group, радше, виняток. У нас тільки-но відбулася прем’єра одного фільму, а ми вже перебуваємо в підготовчому періоді наступної картини; паралельно здійснюється монтаж третьої, а четверта бере участь у фестивалі. Таким чином, виходимо на пакетне виробництво.

— Пошук фінансування — одна з..., але не найбільша проблема. Наприклад, нещодавно, запускаючи перші міжнародні проекти, підписували договори про співробітництво. І виявилося: наші законодавчі норми не адаптовані до європейської системи оформлення партнерських взаємин. Що зажадало, у свою чергу, великого часового ресурсу.

— Щоб «прорвало», треба, щоб «нарвало»... І, безумовно, із такими проектами, як «Прорвемось», далеко не прорвемося. Однак є й втішні факти потрапляння вітчизняного кіно в конкурсні програми фестивалів категорії «А». Це досягнення. Це важливий інструмент позиціонування українського кіно як явища у світовій кіноспільноті.

— Як мовиться, якщо таке кіно знімають, «отже, це комусь потрібно». Щодо «джерела замовлення» думаю так: що більше їх буде, у тому числі й телеканали, то краще буде для кіно.

 

Сама ж система «держзамовлення» щодо створення фільмів — «уламки» соціалістичної системи. Чи виправдана зараз така форма відносин? В Україні, у країні, котра ще не зовсім визначилася з пріоритетами в культурній політиці, державне замов­лення у галузі кіновиробництва можна розглядати і як можливість надання роботи кінематографістам, і як «завантаження» державних кінопідприємств; пошук нових імен, підтримку авторського кіно. У ньому принципи впровадження продюсерської системи в наявну систему державного фінансування через «держзамовлення» схожі на бажання «схрестити» коня і тендітну лань. І при цьому зовсім не важливо, як це називається чи називатиметься — державне замовлення чи дер­жавна підтримка? Кошти з дер­жавного бюджету завжди були «державними» і підпорядковуються Бюджетному кодексу, регламенту тендерних процедур і чинного законодавства. І це на сьогодні, окрім решти (технологічних, кадрових, технічних, митних, податкових) — очевидна проблема.

— Працюється чудово. А до легенд і треба ставитися як до легенд. Не більше того. Конфліктних ситуацій не було. Бували і суперечки, і незгоди, й іскри. Але завжди конструктив. Мудрість і творчий потенціал цієї дивовижної жінки і геніального режисера виявляються в кожному її русі та слові. Коли спостерігаєш за її роботою, трепет і довіра, про які ви запитуєте, не покидають ані на хвилину.

— Кіра Георгіївна не працює з тими, кому не довіряє. Це по-перше. По-друге, кастинг, наприклад, на підготовчому етапі до фільму «Мелодія для шарманки», де головні ролі грають діти, був визначальним. Ще на початку проекту Кіра Георгіївна сказала, що якщо нам удасться точно підібрати виконавців голов­них ролей, то й фільм вийде. Навіть сузір’я улюблених акторів Муратової — Русланова, Литвинова, Бузько, Табаков — не змогли б «перекрити» перший план картини, присвяченої дитячим драмам.

— Будь-яке партнерство передбачає компроміс. Під час роботи над трьома фільмами Муратової я жодного разу не відчув, що переді мною виставили паркан із табличкою «вхід заборонено!» Тут спільна територія — фільм. А успішний фільм — це... талант режисера, вдалий сценарій... Ну і продюсер, звісно.

— Це три видатні особистості. Зі своїм світоглядом, художнім почерком. Що тут ще скажеш? Ріднить же їх час, у якому вони працюють, а також масштаб таланту й майстерність. Щодо здатності «чути» кінопослання, скажу одне: молоді глядачі готові це почути... Не треба їх недооцінювати!

— Варто, напевно, почати з того, що «Два в одному» зібрав гідну кількість нагород — і «Ніку» як найкращий фільм країн СНД і Балтії, і «Білого слона» від гільдії кінокритиків і преси. Безумовно, фестивальні «історії» у рамках просування картини — важлива частина. Не секрет, що кожен кінофестиваль має свою «точку диференціації»: Берлінський фестиваль ставить у пріоритет соціальну тематику, а Роттердамський відомий схильністю до артхаузного кіно — і в конкурсну програму потрапляють певні картини...

— Почну з того, що в умовах постійного зростання цін на послуги й устаткування неможливо зафіксувати ту чи іншу статтю витрат. Реально підйомними є бюджети від 2 млн євро. Але порівняно з цифрами голлівудськими, це, безумовно, малобюджетне кіно.

Наш бізнес, звісно, цікавиться вітчизняним кіновиробництвом. Але не так активно, як хотілося б. І на це бізнес, певне, має підстави. Будь-якому бізнесмену необхідно розуміти оптимальність витрат і терміни повернення інвестицій. А за нинішньої економічної ситуації і нестійкого інвестиційного клімату досить складно прорахувати ризики. Тому продюсерам щоразу й доводиться «на пальцях» пояснювати потенційним інвесторам вигоди співробітництва. На щастя, ситуація змінюється. З’явилися цілі фінансові групи, готові інвестувати в кіно.

— Хочеться вірити, що наша кіноспільнота невдовзі впорається з хворобою під назвою «вдавати, а не бути». Поки ринок ще не набрав обертів і дехто має можливість самовисунутися... Немає жорсткої конкуренції, місця вистачає всім. Але ніякий піар не змусить вдруге дивитися погане кіно чи довіритися режисеру, який розчарував тебе. Однак не слід забувати, що наше кіно зараз тільки пробивається у світовий кіноконтекст і поступово знаходить своїх глядачів як в Україні, так і за її межами.

— У мене зворотна ситуація. Я сам набирався досвіду, реалізуючи перші кінопроекти за межами України. Донедавна в Україні було практично неможливо знімати кіно. Тому багато людей, щоб продовжувати роботу, і були змушені виїхати. Тепер ситуація змінюється. Я радий, що у мене виникла можливість співробітничати, наприклад, із таким режисером, як Сергій Лозниця, визнаним майстром документалістики (працюватиму над його першим повнометражним художнім кіно в Україні).

— На те вони й секрети, щоб про них ніхто не знав! Такі колоритні персонажі, як Рената Литвинова й Олег Табаков, передусім професіонали. Тому, коли їм пропонуєш добротний сценарій, втілювати який будуть Муратова чи Балаян, вести переговори приємно обом сторонам. А гонорар залежить від стількох позицій, що й перераховувати їх не буду... Це і сценарій, і можливість попрацювати з тим чи іншим режисером.

— Завжди є два боки медалі. Те, що київські актори активно зайняті в серіалах — непогано. І продюсерам є можливість побачити нові обличчя. Що ж до «бездушних статистів», то почати, мабуть, слід зі сценаристів і режисерів, які пропонують такий контент акторам, а потім — низькоякісний кінопродукт глядачам. Кіра Муратова, наприклад, допомагає вже тим, що дає можливість виявити акторський талант, задавши високу планку кіноестетики.

— Із Кшиштофом Зануссі мені комфортно працювати. Він великий професіонал. Я познайомився з Зануссі під час прем’єри спектаклю, який він ставив у театрі Івана Франка восени 2007-го. Там він і поділився ідеєю зняти фільм про двох різних героїв, яких звела доля, а потім змусила зробити вибір... У головній ролі він бачив лише Ступку. А коли врахувати, що з Богданом Сильвестровичем ми щойно завершили роботу над фільмом Муратової «Два в одному», все склалося якнайкраще. Через два тижні у мене в руках уже був перший варіант сценарію фільму «Серце на долоні». А в березні 2008 ми почали зйомки у Варшаві, щоб потім передислокуватися до Києва. Зараз зйомки практично закінчено. І після монтажу й дублювання українською мовою (всі грають польською, включаючи українських акторів) відбудеться прем’єра в двох країнах одночасно.

— Зарано казати про те, що телепрокат зміг би відбити інвестиції в проект. Ми орієнтуємося на кіно-, теле- і DVD-ринки. Тому підбивати підсумки поки що рано.

— Я не класифікую кіно на «інтелігентне» і «неінтелігентне». Є якісне кіно, а є неякісне. Це поза країнами і поза часом. Новий фільм Балаяна про ту свободу, яку сучасна молодь уже звикла сприймати як норму. Без пафосу та зайвої бравади російський письменник-емігрант Дмитро Савицький оповів багато в чому автобіографічну історію про любов і свободу у своїй повісті «Вальс для К», а Роман Гургенович за сценарієм Рустама Ібрагімбекова зняв свій фільм. Цільова аудиторія цього фільму, гадаю, досить широка — від покоління «Польотів уві соні та наяву» (і шанувальників Олега Янковського) до молоді, яка про останню хвилю репресій 1980-х років знає поверхово. Не сперечаюся, зараз термін «свобода» багато в чому замінив «вседозволеність», відбулася підміна понять. Тому такий фільм, як «Райські пташки», буде удвічі цікавий молодій аудиторії.

— Давайте розберемося з дефініціями. Що ми розуміємо під словом «криза» — крутий перелом? То він може стати і початком злету. Якщо ж казати про дефіцит цікавих ідей, і, як наслідок, гарних сценаріїв, то, звісно, це проблема номер один — причому для світового кіноринку.

Щодо менеджменту, скажу таке: наука управління — це не тільки освіта, це і талант. А він, як кажуть, або є, або його немає. Крім того, адаптувати європейські чи світові управлінські схеми — справа не з легких. А коли врахувати, що успішних моделей в Україні в нашій сфері мало, то це тільки ускладнює завдання. Коли на тобі відповідальність за великий проект, у якому бере участь величезна кількість не просто менеджерів і статистів, а бекграунд національної культури, і вже від правильно обраної стратегії залежить успіх професійно виконаної роботи величезної команди, ти тим більше не маєш права на помилку.

— Будь-які зміни на ринку так чи інакше позначаються на бізнесі, якщо це твоя сфера. Але ринок продовжує розвиватися. І жодні катаклізми й цунамі не зможуть зупинити рух. Так чи інакше в кіно будуть інвестувати. І буде змінюватися склад самих гравців, і ринок буде розвиватися. Приказку про те, що на помилках вчишся, ніхто не відміняв. Просто необхідний час, щоб побудувати нові кіностудії, мультиплекси, створити студії дубляжу й адаптувати досвід європейських країн. Так, дубляж — додаткова опція, котра вимагає певних технічних і часових ресурсів. І тільки це може цікавити Кіру Георгіївну. А в усьому іншому, на мій погляд, Муратова перебуває над усіма цими навколополітичними проблемами, тому що сконцентрована виключно на творчості.

 

«Дзеркало тижня»