Рішення про перехід України на цифрове телебачення зумовлене європейськими домовленостями, адже до 2015 року у Європі запроваджуються цифрові технології телерадіомовлення. Проблему забезпечення цифрового телебачення в Україні планують розв’язати до початку «Євро-2012». За висновками експертів Нацради, загальна вартість проекту — 6 мільярдів гривень.

Із кількох десятків цифрових зон насамперед цифрове телебачення буде запроваджуватися у 5 зонах, до яких входять одна зона на Сумщині, по дві в Одесі та Закарпатті. Ці зони обрали як прикордонні території, тому що запровадження в країнах—сусідах цифрового телебачення призведе до отримання неякісного сигналу існуючого аналогового телебачення на цій території передусім. Тобто в цих регіонах найбільше збігаються радіуси покриття аналогового телебачення із кордонами цифрових зон.

Безумовна перевага цифрового телебачення у тому, що в перспективі відкриває можливості для прийому понад 80 загальнодержавних телевізійних програм високої якості. За планами Національної ради з питань телебачення та радіомовлення, першими ці блага цивілізації отримають закарпатці вже у березні—травні 2008 року.

Представники Нацради запевняють, що громадянам необхідно буде придбати нові телевізори, які мають можливість приймати цифровий сигнал. Без проблем його ловитимуть власники сателітів, а власникам старих приймачів доведеться купувати перетворювачі. Уряд запевняє, що в державному бюджеті передбачені кошти на придбання перетворювачів для соціально незабезпечених сімей, але перелік «пільговиків» чітко не визначений. А доступ до державних телеканалів повинні мати всі мешканці нашої країни.

Нині в Києві, де в експериментальному режимі вже декілька років запроваджується цифрове телебачення на чотирьох мультиплексорах (загалом поширювалося понад 20 програм), на радіоринку таку приставку можна купити за 300—500 грн. У Європі вартість сет-топ-боксів коливається в межах близько 100 євро (це — в іншому удосконаленому стандарті). Тому навіть у «заможних» європейських країнах уряди фінансували закупівлю приставок для деяких верств населення.

Водночас результати дослідження бізнес-активності операторів і провайдерів послуг, проведеного у березні-квітні 2007 року, засвідчили, що головними факторами, які стримують запровадження нових технологій операторами кабельного телебачення, провайдерами і телерадіоорганізаціями, є дуже низька платоспроможність населення (56%), відсутність коштів для розвитку (55%) і законодавчі проблеми (41%).

Крім того, заважає дуже низька поінформованість населення щодо запровадження цифрового мовлення, про його недоліки і переваги. Дискусія, на жаль, поки що йде тільки у професійному середовищі. А є багато питань, які треба роз’яснювати громадянам, бо це, передусім, стосується їх можливості отримувати якісний сигнал телевізійного мовлення і їх фінансових витрат.

Перше питання. Чи задовольняє телеглядачів сучасне українське ефірне телебачення? Напевно, що ні, і тут у кожного свої зауваження. Мешканці столиці та обласних міст можуть вибирати, що дивитися, але якість сигналу не завжди достатня. А чим далі від «цивілізації», тим гірше якість і менший вибір телеканалів. Хоча, хто хоче пристойну якість і вибір і може собі це дозволити, купує пакет кабельного або супутникового телебачення. Треба пам’ятати, що кількість таких абонентів не перевищує 10 %. Що ж робити іншим?

Як уже зазначалося, завдяки застосуванню цифрових технологій через ефір (тобто без жодного супутника або кабельної мережі) можна отримувати набагато якісніший сигнал та у 6—10 разів більше телеканалів. Останній факт і є основним стимулом держави — всі частоти вже повністю заповнені, а бажаючих працювати у ефірі залишається багато. При цьому кожна телерадіокомпанія, як суб’єкт підприємницької діяльності, сплачує податок. Під час цифрового мовлення кількість каналів, які можна передавати на одній аналоговій частоті, у 6—8 разів збільшиться (залежно від формату сигналу).

Телерадіомовні компанії зацікавлені у переході на «цифру», бо зменшуються витрати на передачу сигналу, можливість стягнення плати за додаткові сервіси, нові технології (Інтернет, мобільне телебачення). І тому в лідерів телерадіомовлення проблем не передбачається.

А от місцеві мовники можуть не витримати фінансового навантаження для впровадження нових технологій і мережі. Звідки декілька додаткових мільйонів гривень, якщо навіть журналісти в місцевих телерадіокомпаніях працюють переважно на голому ентузіазмі? А це означає, що мешканці регіонів будуть позбавлені місцевих телеканалів, а отже, і місцевих новин. На це питання поки що немає відповіді.

Треба розуміти, що покриття наземним цифровим мовленням має приблизно відображати існуюче покриття аналоговим мовленням. А ми вже зазначали, що в Україні в деяких регіонах надходження сигналу вкрай слабке. Крім того, збільшення діапазону покриття може істотно ускладнюватись у тих регіонах, де проживає порівняно невелика кількість громадян, або ж у віддалених селищах, де встановлення цифрового передавача є економічно невигідним. І якщо не знайдеться благодійника, який захоче вкласти гроші у мультиплекс, мешканці таких регіонів, особливо малозабезпечені, ризикують залишитися без національного телебачення. Це вже загрожує звуженню загальнонаціонального інформаційного простору, особливо у прикордонних регіонах, де з переходом усіх суміжних з Україною країн на цифру, буде вільний доступ до їх каналів.

Отже, основною проблемою, яка постає перед державою, є побудова нової мережі передавальних пристроїв. Хоча у деяких європейських країнах передавачі знаходяться у спільній власності держави і приватних компаній, або тільки приватні. Україна знову пішла своїм «особистим» шляхом. Не розбудувавши мережі передавачів, почала визначати провайдерів і роздавати частоти.

Робота з визначення провайдерів програмної послуги на цифрові канали вже розпочалася, попри те, що розрахунків на ці канали мовлення ще немає. Причому, єдиним провайдером програмної послуги рішенням Нацради від 16.01.2008 визнано ТОВ «Українська цифрова мережа». Ліцензія видана на вид діяльності із застосуванням цифрової мережі, якої не існувало на час прийняття рішення і дотепер немає. Це означає, що мережа не побудована, а канали вже розподілені. До того ж переможцями на отримання ліцензії на мовлення на загальнонаціональному каналі мовлення, що називають мультиплекс МХ-4, стали маловідомі компанії.

Згідно з «Планом розвитку інформаційного простору» щодо впровадження цифрового мовлення, «цифра» в Україні буде впроваджуватись одразу у двох стандартах — MPEG 2 та MPEG 4. Вісім загальнонаціональних мультиплексів буде поділено так: три буде віддано під MPEG 2, два — MPEG 4, один — DVВ-H та два — HD. На мультиплексах М1, М2, М3 буде стандарт MPEG 2, а канали розподілено так:

* М1 — Перший Національний, «1+1», «Інтер», ІCTV, «Експрес-інформ»;

* М2 — Новий канал, СТБ, «Україна», НТН, ТЕТ;

* М3 — ТОНІС, «Мегаспорт», М1, Суспільне мовлення (якого ще немає);

* У каналі зі стандартом MPEG чотири місця отримали компанії «Ера» та НБМ.

І знову ми не бачимо місця для регіональних телекомпаній. Поки що в Національній раді немає відповіді, де місце регіональних новин у цих «європейських» перетвореннях, що робити мешканцям віддалених сіл, де і аналогове телебачення показує з великою тугою і не буде цифрового передавача? Чи стимулюватиме держава приватні компанії, які зможуть за власний кошт установлювати передавач у таких віддалених районах? Чи захоче держава віддавати у приватні руки регіональних компаній розбудову мережі у віддалених районах? До часу, поки всі в Україні зможуть дивитися цифрове телебачення, багато треба зробити і передбачити можливі провали (а в тій самій Європі набили немало «ґуль»).

Склалася парадоксальна ситуація. З одного боку, держава декларує певні преференції для всіх мешканців України, у зв’язку з переходом на цифровий формат телевізійного мовлення. З другого, звужує участь у цифровому форматі до одного провайдера, який не переймається розвитком мережі й доступом сигналу до віддалених регіонів. Регіональні ж провайдери й місцеві телекомпанії не можуть отримати ліцензію на трансляцію у цифровому форматі.

Непрозорість дій Національної ради у питанні переходу на цифрове мовлення, відсутність інформації для більшості фахівців (годі вже й казати про населення) залишає більше питань, ніж дає відповідей.

Володимир Ландік, народний депутат України, «Голос України»