– Я вважаю, що це рішення юридично доводить: за часів Кучми підрозділи та окремі представники міліції виконували замовні політичні вбивства. Тоді багато політиків, незручних журналістів гинули за нез’ясованих обставин. Причини їхніх смертей так і не розкрили.

 

Вирок 15 березня – це лише перший крок. На жаль, цей судовий процес мав би стати початком низки судових процесів, кримінальних справ проти багатьох високопосадовців і міліціонерів. Зараз на лаві підсудних сиділи лише троє. Але ви розумієте, яка велика машина працювала, щоб підготувати таке вбивство. Там було понад 30 міліціонерів, і всі вони під час слухань свідчили у суді. Але ніхто не порушував проти них кримінальних справ, бо вони лише слідкували і нібито не перевищували своїх службових повноважень. Але, відверто кажучи, вони таки чинили злочин.

 

– Я віддаю належне Президентові. Відразу після революції знайшли виконавців. Щоправда, вони і так були відомі, просто їх нарешті заарештували. На жаль, теперішня влада в Україні, як я розумію, вирішила обмежитись цими трьома нещасними міліціонерами. Я не бачу політичної волі Віктора Ющенка довести справу до кінця, як він мені неодноразово обіцяв.

 

Я розчарована, бо не можу більше нічого сподіватись від цих людей. Президент Ющенко має час підписати указ про нагородження орденом Ярослава Мудрого Михайла Потебенька [Генпрокурора на день убивства Ґонґадзе]. Депутати від Блоку Юлії Тимошенко мають час подати прохання про присудження звання заслуженого юриста України судді Марії Приндюк, яка насправді випустила генерала Олексія Пукача з-під варти. Але вони не мають часу приділити більше уваги розслідуванню справи щодо замовників убивства, яке досі веде Генпрокуратура.

 

– Я підтримую контакт з Секретаріатом Президента. Безпосередньо з Ющенком я не спілкуюся.

 

– Ні, навпаки. Для цих обвинувачених ми просили менший вирок, 10 років. Треба розуміти, що ці люди стали заручниками. Принаймні двох із них всліпу використали і наказали їм здійснити цей злочин. Звичайно, вони могли не підкоритися. На судових процесах, відповідаючи на мої запитання, вони показали, що були не в стані прийняти правильне рішення. І тому я вважаю, що не вони, а організатори цього злочину мають дістати справжнє покарання – довічне ув’язнення.

 

– Логічно я розумію, що це люди, які вбили мого чоловіка. Але я не маю до них ні ненависті, ні жалю. У мене до них абсолютно нейтральне ставлення.

 

– Справа ніяк не просувається. Саме тому я так емоційно висловилася у бік Президента. Всі генпрокурори використовували цю справу у власних політичних інтересах. Єдині, хто щось зробив, – це слідча група, яка сім років працювала над справою і якій вдалося зібрати достатньо доказів для того, щоб принаймні передати до суду частину справи про виконавців. Коли генпрокурором став Олександр Медведько, цю слідчу групу розформували одразу після того, як справу про виконавців передали до суду. Я думаю, що це було зроблено спеціально, щоб втратити всі напрацювання. Мені розповідали про хід справи заступник генпрокурора Микола Голомша і слідчий Олександр Харченко. Але відтоді минуло більш ніж півтора року. Я думаю, достатньо, щоб запитати, що було зроблено. Поки що я не бачу жодного результату. Співпраця з майором Миколою Мельниченком також безрезультатна.

 

– Мені дуже важко сказати чому. Він ставить різні умови, зокрема – якщо лише міжнародні експерти будуть працювати у цій справі. Такі експерти вже є, але він не дає плівки. Я вважаю, що можна облишити питання автентичності цих плівок і принаймні перевірити обставити, про які йдеться на них. Зокрема, перевірити факт, коли Володимир Литвин розмовляє з Президентом Кучмою про мене та Олену Притулу: от, мовляв, вони здійняли галас. Литвин у записі радить через телебачення сказати, що в Україні пропадають сотні людей, але чомусь саме про Ґонґадзе так багато говорять. Є така розмова на цих записах. Потім я особисто бачила на Першому національному телеканалі програму „Сім днів”, у якій ведучий буквально повторює слова Литвина на плівці, які той казав Кучмі. А потім йде сюжет про те, як багато людей пропадає в Україні. На плівках було ще чимало інших фактів злочинів. Чому не перевірити їх? Чому не допитати Литвина і Кучму?

 

– Зараз – ні. Я спілкувалася з ним, доки сподівалась, що він надасть записи, коли в суді розглядали справу про журналіста Олексія Подольського. На нього напали у той самий спосіб, що й на Георгія. Він також копав яму, його побили, але залишили живим. На плівках Мельниченка є епізод розмови тодішнього міністра внутрішніх справ Кравченка і Кучми про цей випадок. Я просила Миколу свідчити в суді у цій справі. На жаль, він цього не зробив. Я його шукала, телефонувала, давала контакти Подольського, зробила все можливе, щоб організувати його свідчення. Він зателефонував мені лише на другий день після того, як був оголошений вирок у справі Подольського. Після цього я зрозуміла, що не можу розраховувати на нього. Тому я з ним зараз не спілкуюся.

 

– Ні. Те, що на плівках, мають підтвердити інші факти. Сьогодні це ще можна зробити. Вже немає генерала Кравченка, і ми не знаємо, де Пукач. Але є ще Кучма, Литвин, Мороз, який дуже багато речей знає, але нічого не розповів.

 

- У 2006 році мені виплатили 100 тисяч євро. Я думаю, це мінімальне, що Україна могла зробити. Ці гроші я не витратила. У мене двоє дітей, яких треба годувати, а потім навчати. Навчання в американському університеті коштує щонайменше 38 тисяч доларів на рік. Можете порахувати, на скільки мені цих грошей вистачить.

 

- Ні. Вони насправді намагаються відсторонитись. Зараз їм по 10 років, і для них це дуже важко, вони не хочуть про це говорити. Я намагаюся пом’якшити ситуацію, але мені так само важко. От уже третій день поспіль вони слухають, як я даю коментарі і навіть не маю часу приготувати їм сніданок. Складно усвідомити, що батька вбили. А зараз уже юридично закріплено, що його вбила держава Україна. Для дитячої психіки це важко.

 

- Не знаю. Я серйозно планувала повернутися, навіть уже склала валізи. Однак коли я поїхала на два тижні в Україну, зрозуміла, що не зможу там сприяти розслідуванню справи Георгія, навіть якби я працювала в уряді чи в медіа. Тому я вирішила залишатись поза Україною. Ну і діти. Ми переїхали до США після страшного шоку. Багато людей цього переїзду не розуміють. Але, можливо, зараз, коли вони почують, як міліціонери душили Георгія, зрозуміють, наскільки важко мені й дітям жити в державі, яка це зробила, і усвідомлювати, що кожен міліціонер на вулиці може зробити те саме з тобою. Діти тут довго пристосовувалися. Зараз знову виривати їх зі звичного середовища і повертати в Україну я не вважаю розумним. Тому, швидше за все, мої діти виростуть тут. Можливо, потім я буду готова повернутися.

 

- Так, я отримувала такі пропозиції. Не буду говорити, від кого, це вже не має значення, бо я відмовила.

 

- Мер Києва Леонід Черновецький планував поставити пам’ятник. Але перш за все в Україні має бути могила Георгія. Зараз завдання завершити процес про виконавців, адже попереду ще Верховний Суд, будуть апеляції адвокатів засуджених. Потім мусимо похоронити ці нещасні кістки, а далі вже будемо думати про пам'ятники.