Мені здається, що з багатьох питань (НАТО, ЄС, ПРО, СОТ, Косово, газ), і не лише міжнародних (російська мова, больові точки нашої історії, конституційна реформа – цей перелік можна продовжувати) час перейти від загального сприйняття/несприйняття, добре/погано, Росія/Захід - до експертного обговорення тих чи інших аспектів питання. І тоді експертна дискусія принципово відрізнятиметься від дискусії політиків, які орієнтовані перш за все на той чи інший сегмент електорату.

Тому частина відповідальності лежить і на ЗМІ. Коли в ефірі з одного боку Вітренко, з іншого - умовно кажучи, Тягнибок, навряд чи ми розберемося по суті, що ж відбувається насправді. Шановні ЗМІ, запрошуйте експертів. Із деяких питань їх не так і багато, але вони є. Особисто для себе я обрав такий підхід: я принципово не коментую економіку, енергетику, СОТ, судову реформу – потрібно мати відповідну підготовку або практичний досвід. Так, я щось знаю про ПРО (коли писав кандидатську про трикутник США-Західна Європа-СРСР, ця тема була актуальною) і вважаю, що маю право коментувати цю тему, але я не готовий говорити, наприклад, про візові питання відносин з ЄС (тут Олександр Сушко поза конкуренцією) або про військово-технічні аспекти співпраці з НАТО або Росією (тут є Бадрак, Згурець, Сунгуровський).

Дискутуючи в своїй недавній статті з позицією Берліна стосовно ПДЧ для України, мені якраз хотілося нагадати і нам самим, і німецьким дипломатам про те, що відбувалося у їхній країні за часів Аденауера, про різницю в позиціях німецьких зелених, коли вони були поза владою і коли опинилися в ній, про те, що таке «привид Рапалло» для французів, про те, що НАТО створювалося у тому числі й задля контролю над політикою ФРН тощо. Факти - загальновідомі для фахівців, але такі, що випадають із нинішніх дискусій навколо ПДЧ. Стаття була саме про їхні аргументи проти надання ПДЧ Україні, про їх обґрунтованість (висновок полягав у тому, що це всього лише привід), а не про ситуацію в Україні навколо цього питання.

Тому, чесно кажучи, був здивований, коли у відповіді шанованого мною пана Толпиго, експерта Київського центру політичних досліджень і конфліктології (КЦПДК), дискусію було зміщено в абсолютно інший бік, хоча я й не думаю, що це було зроблено навмисно. Просто кожен про своє: одні - за НАТО, інші - проти. А ось від такого характеру обговорень мені якраз і хотілося б відійти. І це стосується не лише НАТО (просто питання на слуху), а й багато інших, згаданих вище.

Але на деяких аспектах критики хотілося б усе-таки зупинитися, тому що вони добре ілюструють, як у нас ведеться дискусія.

Ось, наприклад, колега Толпиго говорить про «агресію НАТО проти Югославії» і про розвал Югославії.

Я, наприклад, так само як і багато експертів, критикую проголошення незалежності Косова. Але я хотів би, щоб у дискусіях експертів були позначені першопричини цих подій, а тоді виявиться, що першопоштовхом була політика Мілошевіча, який почав війну з Хорватією і в Боснії, скасував автономію Косова, а потім розв'язав геноцид у центрі Європи. За незалежність Косова серби повинні «дякувати» саме Мілошевічу, що розкрутив маховик збройного конфлікту. Ось давайте пригадаємо про це, а потім вже критикуватимемо і НАТО, і косоварів, адже ситуація вирвалася з-під контролю, як це часто буває в політиці.

Мені також хочеться чути більше аргументів, а не емоцій. Наведу дві цитати:

«О. Гарань, так само як і всі його однодумці, вважає за краще говорити про «антинатовську істерію», яка, мовляв, почалася з 2004 року, а також наводить все той же порослий мохом аргумент щодо радянської пропаганди, яка, нібито, все ще впливає на уми українців. Чому при цьому негативне ставлення до НАТО переважає у всіх вікових групах українців, включно із людьми 20-25 років від народження (вони, мабуть, піддавалися антинатовській пропаганді в дитинстві?), О. Гарань, на жаль, не вважає за потрібне пояснити».

««ПДЧ, - пише О. Гарань, - є інструментом змін. Процес перетворень взаємопов'язаний: перспектива євроатлантичної інтеграції стає каталізатором внутрішніх змін, і навпаки». Але… хто може сказати, що такі зміни не відбуваються? Конституція замінена угодами між політичними групами, парламенту фактично немає, зате мітинги – мітинги 2004-го, мітинги 2007-го та інші – в необмеженій кількості. Каталізатор внутрішніх змін Україні сьогодні, власне кажучи, вже ні до чого; тиха, спокійна (можливо, навіть «застійна») країна часів Кучми перетворилася на вируючий казан. Жити, безперечно, стало цікаво. Ось тільки чомусь не стало краще».

Вважаю принциповим відреагувати. Не хотілося б «переходити на особи», але в даному випадку експерт КЦПДК, схоже, забуває про те, як позиціонувався в подіях 2004 р. його центр або принаймні його представники, співпрацюючи з Медведчуком (що згодом признавалося публічно), Павловським та іншими. Тобто людьми, які розколювали країну, навмисно розігруючи сценарій «контрольованого хаосу».

А потім ті самі політики та експерти «дивуються»: дивіться, а країна ж то розколота... А хто колов?

Вони ж кажуть: а чим помаранчеві кращі? Але Ющенко в 2004 році переміг не в останню чергу тому, що, на відміну від Януковича, виступав з об'єднуючими гаслами. А по-друге, кому все-таки з авторів «темників» спала на думку ідея почати зображати Ющенка у фашистській формі, заповнювати телеефір вигадками про українців трьох сортів тощо?

До речі, якщо вже й говорити про Ірак (який теж згадується в статті мого колеги), то загальновідомо, що направлення туди українського контингенту було технологічним ходом Медведчука, щоб виправити в очах США імідж Кучми, у якого він був головою адміністрації. СДПУ(о) дало 37 із 37 голосів «за» (!), і серед них Шуфрич, Сухий, Кравчук. Тоді ж, у 2003 році есдеки практично одноголосно (34 з 37) проголосували за вступ України в НАТО, закріпивши цю мету в ст. 8 Закону про основи національної безпеки «основним напрямом державної політики є досягнення повноправної участі України в Організації Північноатлантичного договору».

Але практично тут же по команді з Банкової почалася антинатовська і антиамериканська істерія, яка стала складовою частиною кампанії з розколу країни в ході виборів 2004 року. А в 2005-му Медведчук і його есдеки вже збирали підписи за референдум проти НАТО, забувши про своє ж голосування 2003 року.

Ось про відповідальність експертів за співпрацю з цими персонами, що розколювали країну, мені хотілося б нагадати. Можливо, прозвучало різко, але не забуваймо всі разом недавнє минуле і здобуваймо відповідні уроки.

Олексій Гарань, доктор історичних наук, професор політології НаУКМА, для «Главреда»