Виявляється, можна успішно реалізувати не тільки індустріалізацію або колективізацію всієї країни, але також її тотальну політизацію. Причому здійснити це в найкоротший термін. Три роки навіть у житті людини – не надто багато, а в житті цілого народу – так і взагалі крапля в морі. Саме за три роки українці з досить аполітичної, майже «сплячої» нації перетворилися на націю не просто політизовану, а заполітизовану.

 

Ще два роки тому влітку до мене в гості приїздила подруга із Санкт-Петербурга. Зрозуміло, що російську політичну «стабільність» і прогнозованість порівнювати з тими процесами, що відбуваються в політикумі України, не просто важко, а й неможливо (і що далі, то більше), але моя подруга – людина розумна, вона й не намагалася порівнювати. Вона просто щиро дивувалася, що майже кожна бабця на базарі, продавець на Андріївському узвозі, моя сусідка, що випадково зустрілася нам у ліфті, та всі інші зі знанням справи, з натхненням, емоціями і з подробицями говорили про політику. Так, ніби якщо вони раптом усього цього не знатимуть, то щось зміниться в їх житті, причому навіть не зрозуміло – на краще чи на гірше. Як під наркозом, вони щовечора поспішають увімкнути кнопку свого телеприймача і замість (або після) чергової «мильної опери» подивитися чергове політично-суспільне шоу. Чи стануть вони від цього розумнішими або обізнанішими у питаннях політики? Навряд.

 

Підвищення «попиту» на політику в України відбулося завдяки президентським виборам 2004 року. Суспільство ніби прокинулося, і кожний громадянин згадав відомий вислів: хай ти не цікавишся політикою – вона все одне цікавиться тобою. Але останнім часом суспільний інтерес до політики став настільки гіпертрофованим, що вже може викликати побоювання за здоров’я нації, адже, як свідчить народна мудрість, що занадто, то не здраво. Суспільно-політичні шоу є на кожному каналі, і не одне, а декілька. Новини, особливо з Верховної Ради, нагадують вісті з фронтів часів Другої світової. І ЗМІ, в першу чергу телевізійні, здається, спеціально і свідомо нагнітають і без того складну політичну ситуацію в країні.

 

Причини нездорового інтересу українського суспільства до політики загалом можна збагнути. Будь-яке суспільство в будь-які часи існування людства час від часу знаходило новий замінювач життя для тих, у кого власне життя не таке яскраве і повне, як їм хотілося б. Інколи це перетворюється на справжнє мистецтво, як це було у випадку з театром, але частіше нічого спільного з прекрасним такий винахід не має. Звичайне гаяння часу. «Джентльменський» набір із амнезії, покинутих або знайдених дітей, однотипних зустрічей і розлучень, пишномовних слів, стерильних інтер’єрів тощо. По цей бік екрану комусь це здається справжнім насиченим життям. Проте це їх справа. Не бачу нічого поганого в тому, що в далекому смт чи в селі десь на Рівненщині хтось назве свого козла Мейсоном, а свиноматку Катєю Пушкарьовою. Хай буде так, чому б ні. Але коли козла називають Вітєю (а їх у нас багато), а корову Юлею на честь, самі розумієте, якої вельмишановної особи, то це вже про щось говорить… Може, і немає нічого дивного в тому, що називають так саме козла… Та і Юлею корову назвали, мабуть, щоб молока більше давала. Покажуть новий серіал, козел Мейсон здохне, і новонародженого козленятка назвуть уже Артуром чи Буржуєм. А Віті і Юлі, здається, вічні – в рамках людського життя. Ви думаєте, це тому, що зовсім немає нових імен, нових постатей? Може, вони і є, та нам їх не показують, тому ми про них не знаємо.

 

Моя донька працює журналісткою. На будь-яку пропозицію завітати на культурний захід у якості кореспондента, вона одразу запитує: а хто там буде? Та й газета не відправить на захід журналіста, якщо там не передбачається присутність жодної відомої особи чи «зірки». І не так важливо – чи цікавий захід, чи ні, чи є він інформаційним приводом, чи ні. В результаті ми бачимо, читаємо і знаємо тільки те, що нам показують і про що пишуть. І тільки тих, кого нам показують.

 

Більшість людей в Україні бачить світ виключно очима ЗМІ, насамперед телебачення. Наприклад, усі телеканали обурено обговорюють необхідність перекладу всіх кінострічок українською мовою. Одні запрошені до студії «зірки» – «за», інші – «проти». Набір аргументів з обох сторін відомий. Нещодавно випадково натрапила на маленьку замітку про те, що в Сімферополі, щоб здати документи в перший клас української гімназії, батьки вистоюють цілу ніч у черзі. І не всіх дітей беруть. Це інший бік мовного питання. Але ЗМІ його замовчують. Отже, деякі факти ЗМІ розглядають під лупою, а на інші не звертають жодної уваги. Чому б саме такий собі невеличкий факт або подібні не обговорити в студії «Свободи слова», «Я так думаю», «Свободи із Савіком Шустером», інших суспільно-політичних шоу? Так, на перший погляд – не ті масштаби, як у випадку з дублюванням фільмів, але саме з дрібниць складається життя, зокрема суспільне життя нації. 

 

Відомо, кожний факт можна презентувати як негативний або позитивний. Все залежить від точки сидіння та куту погляду. Саме тому ЗМІ як четверта і, мабуть, на сьогодні в Україні найпотужніша гілка влади, без якої інші гілки як без рук, для формування об’єктивної суспільної думки має висвітлювати факти з усіх кутів і з усіх точок. Всебічність висвітлення – ось чого насамперед бракує нашим ЗМІ і зокрема телебаченню. Суспільству вже давно не бракує коментарів, воно наїлося ними досита. Суспільству бракує фактів – для аналізу, для формування збалансованої точки зору. ЗМІ, незалежно від кольору їх власників, нав’язують суспільству свою власну точку зору, і часто дуже однобоку. Неодноразово писали про те, що навіть великих українців обирали в студії здебільшого політики. Отже, ЗМІ нав’язують нам політиків, а ті, у свою чергу, політику, бо нічого іншого вони просто не вміють робити. І таким чином за три роки було успішно завершено політизацію всієї країни. Тепер виникає наступне запитання: кому це було вигідно? Але це вже тема для іншої розмови.