«Вона хотіла пожартувати з цього. Під час дебатів в Клівленді минулого тижня Хілларі Клінтон згадала пародію «Прямий ефір в суботу вечері» про журналістів, котрі надто прислуговують Бараку Обамі. «Мабуть ми маємо запитати у Барака, чи комфортно йому сидіти та чи не потрібно ще подушки», - сказала Клінтон. Гумор часто заміщує собою гнів, і якщо жарт Клінтон зовсім не був смішним, мабуть це тому, що вона має зуб на пресу, що симпатизує більш її опоненту. Вона заробила один бал, але правда про ЗМІ та виборчу кампанію неможна спростити до обожнювання Обами та нападки на Клінтон.

Масові опитування та окремі люди наділяють пресу величезною владою. Ведучі ток-шоу правого ухилу люблять порозважатися з приводу офіціозної лівизни преси. Ліві коментатори звинувачують ЗМІ, що ті стали на бік Буша-молодшого ще до вторгнення у Ірак. Політики усіх таборів закидають пресі, що вона несправедлива, і навіть жорстока. В день, коли віце-президент Джордж Буш-старший в жовтні 1987 року оголосив, що вступає в президентську гонку, йому довелося втішати свою доньку Доро, котра стала плакати, коли їй в руки потрапив журнал «Newsweek», на обкладинці якого поставили знімок її батька за кермом моторного човна з заголовком «Побороти фактор шмарка». Зрозуміло, Буш був розлючений. Врешті решт історія не мала продовження. Його обрали президентом наступного року.

Звичайно, є головні редактори та видавці, котрі хотіли б бути «царе-творцями» або просто королями. Від Уільяма Рендольфа Херста та Генрі Люса і до Уперта Мердока барони світу преси завжди намагалися залишити свій слід в анналах історії, якщо не поміняти її хід. Проте для широкої маси ЗМІ дійсність є набагато більш земною.

Політики здавна вміють через голови преси дотягнутися до публіки. Якщо право брати участь на виборах мали б лише репортери, ні Ніксон, ані Рейган не були обрані президентами. Більшість представників четвертої влади вважали Ніксона погано прихованим диктатором, Рейгана – тупим ядерним ковбоєм. Обох президентів було переобрано повторно абсолютною більшістю голосів. Ту владу, котру преса мала над політиками, у тому вигляді як вона існувала раніше, послабили нові ЗМІ. Влада спеціалістів по збору пожертвувань та Інтернету набагато більш важить в очах кандидата на президентських виборах, ніж пригощатися печенням з головним редактором «Washington Post».

Потреба продавати газети або завоювати рекламодавців наявна та справляє все більше тиску в часи, коли фінанси перебувають у занепаді.

Одне з часто повторюваних звинувачень на адресу преси – недостатність об‘єктивності. Журналісти – теж люди, і ніщо людяне…., іноді вони не усвідомлюють, що мають упередження. Але загалом преса намагається, не дивлячись на усі свої недоліки, бути точною. Великі медіа-холдинги не будуть відчувати себе ні в тих, ні в інших, знаючи, що помилився. Великі промахи – маніпуляція фактами, плагіат, нагла брехня – можуть і кар‘єру зламати.

Більшість сумнівів упередженості преси походить від двох припущень, що є банальними речами, суперечливими. Перше – журналісти шукають самі свої теми. Друге – журналісти надто наближені до своїх тем. Пресу було помічено винною в обох гріхах і не раз. Варто подивитися на спосіб, у який маятник розгойдується між двох полюсів – лестощах та негативу - щоби зрозуміти, як вона функціонує. Рідко можна зустріти репортера, котрий може одразу бути і в середині і назовні (на думку спадає Бен Бредні, головний редактор «Washington Post» з 1968 по 1991 рр.)».

Бен Бредлі очолював часопис з 1956 по 1991 роки, за його правління часопис видав скандальні «Пентагонівські документи» всупереч планів уряду. Під началом Бредлі Боб Вудворт та Карл Бернштейн видали своє розслідування Уотергейтського скандалу. Бредлі був одним з чотирьох осіб, що знали справжнє ім‘я «глибокої глотки». І в той же час він входив до відділу пропаганди американського посольства, офісу інформації та навчального обміну США (USIE). Він же був близьким другом сенатора Джона Кеннеді.

«Офіційно ніхто не любить пресу, але потрібно навчитися співіснувати. Як казав Ліндон Джонсон, як на нього, краще мати когось « всередині намету, хто справляє свою потребу на вітер, ніж когось, хто стоїть на вулиці та справляє свою потребу в намет».

Були часи, на початку холодної війни, коли преса була в надто тісних стосунках з політичним и лідерами. Репортери, котрим щастило мати доступ до витоків інформації ФБР з кабінету Едгара Гувера, були відомі як «ДК-і» (друзі кабінету, F.O.B.s). Вони ні разу не розповідали, що Гувер шантажував політиків та що він «діставав» лідерів руху захисту громадських прав. Під час обідів в Джорджтауні люди з ЦРУ водили дружбу з автором Джозефом Елсопом, знаючи, що усі їх таємниці – про заколоти, державні перевороти, таємничі операції – у безпеці, коли вони спілкуються з своїм друзякою та патріотом.

Потім були В‘єтнам та Уотергейт та золота ера скандалів. Президент Джонсон настільки часто брехав пресі, що виникло поняття «маржа довіри». Розкриття злочинів Ніксон перетворило двох журналістів «Washington Post» на кінозірок. Раптом бути журналістом стало супермодо, та ще більш модно стало бути журналістом розслідувань. Газети стали тиражувати розслідувальні «серіали», котрі неможливо було читати, і котрі часто нічого такого не доводили (але натякали на багато чого), котрі зривали час від часу премії. Потужніший інструмент виробництва скандалів почав косити геть усе у Вашінгтоні, виставляючи на огляд політиків, котрі зробили щось не так, наводячи на них страх працювати на ниві державної служби, та караючи їх за дрібниці.

Після 11 вересня машина виробництва скандалів замовкла, на деякий час. Журналісти знов заговорили про війну та мир, здавалося, що криза ошляхетнила цех. Потім був Ірак. Дехто з великих журналістів побоювалися, що Аль-Каїда знищить їх домівку в Нью-Йорку та Вашингтоні, та проковтнули ідею, хоча і мали сумніви, що скинути режим Саддама Хусейна зробить країну більш безпечною.

Серед політиків існує тенденція звинувачувати пресу в усіх нещастях. Хіларі Клінтон напевно відчуває себе не в своїй тарілці, хоча проблема критики Клінтон пояснюється частково тим, що її політичне життя набагато довше і більш суперечливе, ніж політичне життя Обами, і тут є набагато більше приводів для уваги. Вона одна з небагатьох кандидатів, наприклад, що одружена з колишнім президентом, хто нападає на першого можливого афро-американського кандидата».

Переклад з англійської Анни Огняник, ІМІ