Наразі паралельно з роботою у секретаріаті Президента, Ілащук працює над документальним проектом про Степана Бандеру. Фільм знімається до 100-ліття від дня народження провідника ОУН-УПА. Під час приїзду у рідні Чернівці кореспондент «ВЗ» зустрілася з паном Василем. 

«Дивні і смішні речі відбувалися після того, як одна з газет написала, що мене хочуть призначити президентом НТКУ, – розпочинає розмову Василь. – Мені почали телефонувати люди, яких я не бачив по три-чотири роки. Мовляв, вітаємо і завжди були з тобою. Але я нормально реагую на такі речі... Не знаю, як буде далі, адже на все воля Божа. Єдине знаю точно: вести різноманітні концерти і знімати документальні фільми буду точно. Вже зараз за плечима нашої творчої групи – 48 серій із документального проекту "Відкриваючи Україну", фільм про Володимира Івасюка, телетрилогія про Івана Миколайчука, фільм про наших заробітчанок в Італії "Мати-й-мачуха"... Ні, не кажу, що роблю щось геніальне. На прем’єрі фільму про Івана Миколайчука один режисер сказав: “Не важливо, як зроблено і чи будуть критикувати. Важливо, що зроблено ще один фільм про Івана Миколайчука"».

– Ви стали радником Президента. Вже звикли до нового статусу?

– У секретаріаті я одразу сказав, що в своєму робочомі кабінеті сидітиму рідко: творчій людині важко стати кабінетною. Тим більше, що на 2008 рік наша творча група вже має замовлення на сім документальних фільмів. Це буде серія історичних проектів. Невдовзі розпочнемо роботу над документальною кінострічкою про Степана Бандеру. У січні наступного року відзначатимемо століття з дня його народження. Чому, власне, я загорівся цією темою? Добре знаю родину Бандер, а зі Степаном, онуком відомого провідника, навіть дружу. Також мені відомі окремі родинні перепитії і те, з яким настроєм Бандери жили всі ці роки у Канаді. Багато людей навіть зараз нічого не знає про Бандеру. Ми спробуємо розповісти. Звичайно, буде складно з архівними матеріалами, багато з яких знаходяться у Москві.

– Ви – постійний ведучий усіх урядових заходів і концертів. Очевидно в більшій мірі це й вплинуло на пропозицію стати радником Ющенка?

– Безумовно. З Віктором Ющенком ми неодноразово зустрічалися під час різноманітних святкових урочистостей. Президент мене завжди запитував: «Як справи на телебаченні?». Що я міг йому відповісти? Як у державі – так і на телебаченні. Тільки ще гірше. Ведучим я теж працюватиму. Буду граючим тренером. Нині ти можеш бути радником, завтра – вже не радником, а післязавтра – взагалі ніким.

– Мабуть, робота у владі так чи інакше чекала на вас. Як не радником Президента, то президентом Першого національного телеканалу? Кажуть, Юлія Тимошенко пропонувала вам таку посаду... Це після того, як ви разом знімали фільм про наших заробітчанок?

– Не думаю, що цей факт був визначальним. Оскільки і Президент, і прем’єр-міністр бачили мою роботу ще до того. Маю на увазі згадувані урядові концерти і документальні проекти. І вони можуть оцінювати, хто і наскільки професійно виконує свою роботу.

– Ви вже мали розмову із Юлією Володимирівною?

– Після того, як вона стала прем’єр-міністром України, у нас була зустріч. Ми розмовляли про те, яка зараз ситуація на українському телебаченні взагалі і на Першому національному зокрема. Тимошенко давно приглядалася до стану справ на Першому національному.

– Її інтерес, певно, підігрівала й ситуація з програмою «Толока»? Як відомо, після участі Тимошенко у цій передачі, проект закрили...

– І це також. А ще коли ми запропонували фільм «Мати-й-мачуха» на Перший національний, його президент категорично сказав, що тут фільм показувати не будуть. Хоча не йшлося про безкоштовну трансляцію, адже це було якраз перед парламентськими виборами. До речі, фільм пізніше таки вийшов на цьому каналі.

– А чи готові ви взяти на себе відповідальність за канал, який сьогодні, прямо кажучи, пасе задніх у телерейтингах?

– Йдучи на посаду керівника каналу, я б поставив і свої умови. Змінити цей канал цілком реально. По-перше, канал має фінансову підтримку держави на розвиток телевізійних проектів. Плюс кошти від реклами і оренди власних приміщень. Головне, вміло скоординувати роботу і зібрати фахівців. В Україні є чимало професійних журналістів. І не обов’язково запрошувати з-за кордону людей, які оцінюють свою роботу у кілька десятків тисяч доларів – причому за одну телепрограму. Хоча, думаю: такі суми – це просто піар. Такі журналісти (громадяни іншої держави) дозволяють собі по полицях розкладати перших осіб нашої країни.

– Ви за те, щоб суспільне телебачення було створене на базі державного, про що сьогодні так багато говорять?

– Суспільне телебачення на базі державного – це утопія. І Президенту я говорив, що не варто таким чином позбуватися національного каналу. Але ж ті, хто сьогодні кричать про громадське телебачення, хочуть створити все на готовому. У кожній країні є по два-три державні канали, причому рейтингові.

– Ви працювали на телебаченні ще з 80-х років – спочатку диктором на Чернівецькому телебаченні, потім на Першому національному. Телебачення змінюється у гірший чи кращий бік?

– Залежно, що мається на увазі. Колись поганим було те, що висвітлювався лише один позитив існуючої системи. Добрим – що існувала серйозна кадрова система і телеведучі були професіоналами. Згадайте Тетяну Цимбал, Тамару Стратієнко, Олександра Сафонова. Випадкових людей на телебаченні не було! Зараз – навпаки. Про все можна говорити розкуто, а професіоналів мало. Я щасливий, що починав у ті часи, коли телеведучі проходили такий вишкіл. За один неправильний наголос тебе могли усунути з ефіру. Хотілося, щоб в Україні існувала школа підготовки телеведучих. Адже зі ста відсотків усіх українських телеведучих професіоналів лише десять відсотків. Чому? Бо на екрані можна з’явитися завдяки грошам і зв’язкам.

– Але ви свого часу теж випадково потрапили на телебачення? І не менш випадково виграли у Києві конкурс дикторів?

– Я прийшов на Чернівецьку студію влаштовуватися за спеціальністю – художником. А один відомий журналіст, почувши мій голос, каже: «Пане Василю, а спробуймо диктором». Я виріс у сім’ї, де завжди по-особливому шанували народні традиції і розмовляли лише рідною мовою. Навіть досі, вже живучи у Києві, ніколи не розмовляю російською. Мій друг Олександр Малінін мені завжди каже: «Розмовляй зі мною тільки українською». Сашко має у своєму репертуарі наші пісні, але хоче трохи вивчити й мову. Щодо конкурсу, то мені справді пощастило. Це було у 1986 році. Право на участь мали лише конкурсанти з київською пропискою. Мені, єдиному, зробили виняток. Із сорока претендетнів я переміг. Та після того, ще довго працював у Чернівцях...

– А задатки художника так і не знадобилися?

– Фактично ні. Хоча свої знання використав у дизайні власної квартири в Києві. До речі, вона знаходиться у будинку, що навпроти палацу «Україна». Можна сказати, місця роботи. Адже всі найбільші державні свята відбуваються саме тут.

Василь Ілащук народився у Чернівцях. Одночасно закінчив філологічний факультет ЧНУ ім. Ю. Федьковича та Московський інститут народного мистецтва (графіка). На місцеве телебачення прийшов працювати на початку 80-х років 25-річним хлопцем.

Народний артист України. Разом з Оленою Роміною був визнаний кращим ведучим України 2004 року. Ведучий всіх урядових заходів. Вів інавгурацію Президента України Віктора Ющенка, перший фестиваль «Червона рута-89», фестиваль «Слов’янський базар у Вітебську». Захоплюється верховою їздою і більярдом. У Чернівцях живуть його батьки і сестра Наталка. Вони з Василем – двійнята.

Наталія Фещук, «Високий Замок»