Вимоги, які Національна експертна комісія України з питань захисту суспільної моралі висунула 10 лютого Кабінету Міністрів України та Верховній Раді, треба цитувати дослівно.

Кайф та естетична насолода дорівнює перегляду випусків радянської програми «Час» по каналу «Ностальгія»: «Необхідно терміново вжити на законодавчому рівні заходів, спрямованих на підвищення рівня моральності та духовності молодого покоління та на боротьбу з негативним впливом інформаційного простору на формування особистості». До боротьби з інформаційним простором входить, крім усього іншого, знову цитата: «термінове законодавчо закріплення механізмів державного контролю за обігом інформації в мережі Інтернет з метою обмеження доступу українських користувачів до сайтів, які пропагують ненависть, жорстокість, порнографію тощо».

Якщо ви це читаєте, то вважайте, що автор цих рядків пропагує ненависть. Неприховану ненависть до Національної експертної комісії України з питань захисту суспільної моралі. Не до людей, які входять до її складу, а до інституції як такої. Бо ще двадцять п’ять років тому подібні формулювання були пописані в статтях Кримінального кодексу СРСР. І люди отримували кілька років ув’язнення в колоніях загального, а частіше – суворого режиму за те, що потім стало не лише легальним, а й цілком пристойним.

Як журналіст і громадянин, який у інформаційному вакуумі просто задихнеться і помре, ніколи не погоджуся з тим, що вплив інформаційного простору може бути негативним. Останні зміни в складі Національної експертної комісії призвели до того, що її членами стали виключно чиновники та представники державних інституцій, в той час як незалежні громадські діячі та культурні авторитети не представлені жодною особою.

Від 5 грудня 2007 року до складу комісії, серед інших, увійшли перший заступник Міністра освіти і науки Борис Жебровський, заступник Міністра юстиції Валерія Лутковська та заступник Міністра охорони здоров’я Андрій Мусієнко. Вітчизняну освіту, вітчизняну юриспруденцію та вітчизняну систему охорони здоров’я періодично і, згоден, не завжди справедливо критикують журналісти. Проте я більш ніж переконаний: якби чиновники замість того, аби йти хрестовим походом на Інтернет і абстрактно боротися за суспільну мораль, займалися своїми прямими обов’язками – лягали кістками на вдосконалення освіти, медицини та юридичної грамотності населення, користі від них на своєму місці було б більше.

Давайте принагідно згадаємо один із найбільш яскравих епізодів боротьби згаданої Нацкомісії за суспільну мораль. Наприкінці лютого минулого року з рекламних постерів у столичному метрополітені зідрали рекламні плакати, на яких зображені моделі у спідній білизні. Приводом для зняття рекламних постерів виступила нібито надмірна еротичність такого роду реклами. На цю тему тоді навіть скликали прес-конференцію, під час якої рекламісти заявили: Національна експертна комісія з питань захисту суспільної моралі насправді просто запроваджує цензуру. Говорилося, що люди, які входять до складу комісії і приймали дане рішення, залишились у тих часах, коли у нас відповідно до ГОСТів білизною вважалися лише кальсони чоловічі байкові чи рейтузи жіночі з начосом. Тоді комісія дала експертний висновок: реклама жіночої білизни є продукцією еротичного характеру. А отже, її дозволено розповсюджувати в Україні з урахуванням обмежень, передбачених законодавством. Хоча навіть церква (!), як виявилося, нічого страшного у такій рекламі не вбачає.

Справді, згідно прийнятому у 2004 році Закону України про захист суспільної моралі, продукція еротичного характеру - це «будь-які матеріальні об’єкти, предмети, друкована, аудіо-, відеопродукція, в тому числі реклама, повідомлення та матеріали, продукція засобів масової інформації, електронних засобів масової інформації, що містять інформацію еротичного характеру, має за мету досягнення естетичного ефекту, зорієнтована на доросле населення і не збуджує в аудиторії нижчі інстинкти, не є образливою». Цитувати Закон можна і далі. Про пропаганду насильства, жорстокості та порнографії там теж є, і формулювання закручені за такою ж схемою. Але наведений приклад лише наочно доводить як компетентність комісії (склад якої з того часу кілька разів мінявся, проте, як видно з вимог, поміняли шило на мило), так і ефективність її діяльності.

До речі, ханжество українських чиновників, яке вони намагаються ввести в ранг державної політики, не ексклюзивне. Хоча самі українці подають себе як виклично цнотливу, читай – консервативну та герметичну націю. Проте не далі як 13 лютого в програмі російського телеканалу TVCі «Ничего личного» тамтешні експерти обговорювали, чи впливає сучасне мистецтво на загальне падіння моралі. Мистецтво без кордонів захищали письменники та незалежні журналісти, чоловіки в віці до 45 років. Основи комуністичної моралі відстоювали здебільшого держслужбовці віком після 55 років. Аудиторія розділилася в думках майже порівну. Тобто, ані національні комісії, ані державні заборони все одно це питання ніколи не вирішать. Рівень власної розбещеності та морального падіння кожен і далі визначатиме для себе сам.

Отже, в Україні повинен бути легітимним лише один інститут захисту моралі: сім’я. Кожна окрема родина повинна вирішувати, що можуть, а що поки що не можуть дивитися, читати і слухати їхні діти. Звичайно, бажано втручатися, коли придурки-сусіди не бачать нічого особливого в тому, що їхній син-першокласник дивиться «Мовчання ягнят» або «Ніч живих трупів». Але придурок-сусіда візьме ножаку, почне боронити свій приватний інформаційний простір і буде, до речі, правий. Такому ідіотові жодна Нацкомісія по захисту суспільної моралі своїми обмеженнями та заборонами розуму не додасть. І якщо ми бачимо на вулицях дітей-жебраків, у кримінальній хроніці – дітей-злочинців, а у під’їздах – дітей-наркоманів, то винен у цьому не безмежний інформаційний простір.

Ось тут переходимо безпосередньо до Інтернету та його нібито шкідливості. По-перше, фаховий системний адміністратор не дасть збрехати: порнографії і насильства як таких у мережі не так багато, як здається чиновникам. По-друге, сайт із фотографією голої дівчини, яка бажає познайомитися з чоловіком для сексу за гроші – така ж сама порнуха, як оголошення в безкоштовних газетах на кшталт «Гувернантки. Цілодобово». По-третє, сам доступ до Інтернету і без зусиль моралістів у нас обмежений.

Автор вже писав про проблему з доступом до Інтернеті за межами Києва, міст-«мільйонерів» та крупних обласних центрів. Ці припущення підтвердили висновки Міжнародної дослідницької мережі Factum Group, експерти якої в четвертому кварталі 2007 року провели дослідження української Інтернет – аудиторії. Зокрема, отримано і такий результат: у містечках із населенням менше 50 тисяч чоловік лише 3 % користуються мережею. Загалом же Україна, де Інтернетом користуються 26 % населення віком від 15 до 40 років, відстає від Литви та Чехії, де Інтернет регулярно використовує для отримання інформації 51 % населення цієї ж вікової групи. Чехія та Литва входить у перелік країн, які нам люблять ставити за приклад моральності та збереження й дотримання власних національних цінностей.

Можливо, Нацкомісія вважає за пропаганду насильства та жорстокості випуски кримінальної хроніки, в тому числі – інформацію, викладену в Інтернеті? Бо саме звідти ми дізнаємося про катастрофічну криміналізацію українських малих міст. Де немає не лише доступу до Інтернету, а й інших засобів пропаганди нездорового способу життя. Кінотеатрів з «низькопробними фільмами». Кабельного телебачення, де показують, як вродливі люди імітують статеві акти під приємну музику в гламурних інтер’єрах. Книгарень, де продають «російськомовну макулатуру» (до речі, високодуховну українську книжку теж нема де продавати). Кіосків, де можна купити глянцеві журнали з рекламою білизни, бібліотек, розважальних комплексів та реклами алкоголю – його там споживають без реклами і в дуже молодому віці.

Лишається тільки вірити, що Верховній Раді і Кабміну вистачає зараз інших проблем. А також сподіватися на наш із вами здоровий глузд та належний культурний рівень. Який дозволить пояснити нашим дітям, що таке добре, а що таке – погано без керівної ролі Нацкомісії із захисту суспільної моралі.

Андрій Кокотюха, proUA