Не тільки грип ходить зараз Україною, а й значно небезпечніша хвороба – хамство, що рветься до влади. До будь-якої влади, бодай маленької, бодай в обмежених масштабах, але щоб обов‘язково тебе, невігласа, демагога і брехуна, возвеличили як нового непогрішимого генія усіх наук і фюрера хацапетівської округи. Недавно Оксана Забужко у своїй новій книзі нагадала уживаний ще у ХІХ столітті українською елітою термін на позначення цієї хвороби, коли вона набуває небезпечних обсягів – Хамократія.

Одне слово, непрофесіоналізм, непорядність, непатріотичність, нечесність.

І недуга ця куди більш заразна, аніж якийсь там вірусний грип.

От, скажімо, з‘явиться такий собі доктор історичних наук Д.В.Табачник на "Свободу Савіка Шустера" і почне розказувати – он, мовляв, Швейцарія зроду нейтральна держава, а живе – куди там Україні. То навіщо Україні в НАТО, треба жити як Швейцарія. Чи хоча б Швеція – теж нейтральна. Будьте нейтральні і будете щасливі, а в НАТО ви скнітимете, як Польща, котра за рівнем іноземних інвестицій аж ніяк не сягає швейцарського рівня!

І справді – яка різниця, це Швейцарія, оточена з усіх боків (разом із також нейтральною Австрією) країнами-членами НАТО, отже, гарантована від усіх зовнішніх зазіхань, чи Україна? Держава, яка існує понад півтисячі років чи країна, що 17 років тому відновила свою незалежність? Оаза вільного життя в Європі за часів Другої світової війни чи окупована і пошматована чи не всіма європейськими тоталітаризмами "вдова-сиротина"? Ще Кант і Гегель суворо застерігали, що порівнювати між собою можна лише однопорядкові явища, а Енгельс знущався з тих, хто бере для порівняння одну-єдину ознаку, бо ж на основі цього можна щітку для чобіт сміливо зарахувати до класу ссавців: у неї є щетина! Отак і з Україною та Швейцарією; власне, Швеція теж для таких порівнянь не надається, і не лише тому, що не бере участь у війнах з 1815 року (не рахуючи неоголошеної війни з СРСР на морі у 1939-45 роках). Можна мати офіційний статус нейтральної держави, якщо США гарантували тобі "у разі радянської агресії" негайну допомогу "воєнними засобами"!

Та справа не в Табачникові – тут усе зрозуміло, - а у швидкому поширенні хамократичної пошесті. От пише у "Детектор медіа" наче пристойний публіцист про "Свободу Шустера" і констатує: аргументи Табачника були вагомішими, ніж у його опонентів. Воно й справді: вагомішими, тільки вага та досягнута за допомогою свідомого шулерства і порушення елементарних правил логіки. Ясна річ, щоб на брехню "тіньового міністра культури" купувалися все нові і нові невігласи, перетворюючись на маленьких хамократів...

Найгірше, що хамократична хвороба охопила не тільки колишню, а частково і нинішню владу, а й ту опозицію, що вважає себе інтелектуальною.

...24 січня Ігор Лосєв, Віктор Каспрук та автор цих рядків змушені були після "довгих і тривалих боїв" з сумлінням в.о. головного редактора тижневика "Свобода" Олегом Мікляєвим виступити в Інтернеті з відкритим листом про припинення будь-якої співпраці з цим тижневиком. Причиною цього кроку стало рейдерське захоплення тижневика таким собі Олександром Карпецем, за фахом – інженером, за хобі – всесвітньо-історичного, не менше, масштабу теоретиком марксизму, за єством – взірцевим хамократом і в цьому плані братом-близнюком згаданого вже Дмитра Табачника. Якщо колись випаде потреба порівняти тексти згаданих осіб, то це засвідчить нам дуже цікаві речі; втім, читачі, знайомі з Табачниковою стилістикою, легко впізнають щось дуже добре відоме у стилістичних вправах Карпеця...

Рейдерське захоплення "Свободи" наочно оприявнювало себе у все більшому числі невіглаських під науковим оглядом (навіть під оглядом автентичного марксизму) і по-хамськи написаних текстів О.Карпеця, які в.о. головного редактора "Свободи" вміщав у газеті, і, головне, у поступовому зміщенні акцентів видання з критично-патріотичних на істерично-антиукраїнські. І добре б цим займався лише Карпець; але ж пошесть невігластва та хамства поширилася і на інших авторів видання. Всі наші спроби пояснити Олегу Мікляєву, що не можна перетворювати видання у трибуну невігластва, не тільки не мали успіху, а й викликали з його боку активний спротив.

Отож ми попрощалися з виданням через Інтернет, переконані, що в іншому випадку в.о. головного редактора не поставив би нашого "Відкритого листа" в газеті, як він неодноразово це робив перед тим, закриваючи шлях до друку всім текстам, де була б критика на адресу О.Карпеця. В такій ситуації редакція газети змушена була, хоч і через 10 днів, надрукувати нашого листа. Але поруч із нашим текстом (за трьома підписами) з‘явилася удвічі більша за обсягами відповідь Карпеця (штатного редактора відділу "Свободи") плюс редакційний коментар плюс стаття Анжеліки Комарової...

Статтю Карпеця, як на мене, варто вивчати на факультетах журналістики, філософії, психології і психіатрії. Бо вона того варта. І ось чому.

По-перше, завдяки грандіозним відкриттям в історичній науці, які там містяться. Не буду переобтяжувати читачів, наведу тільки одне: виявляється, "со времен эмиграции в Австро-Венгрии до войны 1914 г. Петлюра сохранял дружеские отношения с польскими социалистами, среди которых числился и Юзеф Пилсудский". А ми, нещасні, вважали, що перед війною 1914 року Симон Петлюра сидів у Москві і видавав газету "Украинская жизнь"! Ба більше: навіщо їхати до Австро-Угорщини (точніше, до Львова, де Петлюра був у 1904 році), щоб знайти там польських соціалістів, включно із Пілсудським? Адже польські соціалісти діяли в основному на території Російської імперії, і Пілсудський, так само, як і Петлюра, був російським підданим. А от 1904 року майбутній відновлювач польської державності якраз вирушив у довготривалу поїздку до Японії... Та справа навіть не в цьому – 1914 чи 1904 року, яка різниця у порівнянні зі світовою революцією! Справа в тому, що Юзеф Пілсудський Карпецем зарахований до "непримиримых врагов украинской государственности" – той самий Післудський, котрий за місяць до смерті сказав своєму ад‘ютантові: "Я програв своє життя. Мені не вдалося створити вільну від росіян Україну", - а щодо Симона Петлюри вердикт ще суворіший: "Петлюра предал Украину! Точка!" На цьому роботу науковців, котрі досліджують українсько-польські стосунки доби УНР, очевидно, слід вважати закінченою, тих, хто думає інакше, з посад звільнити, книги, в яких стверджується інше, спалити...

По-друге, стаття Карпеця "Не путайте страсть с суетливостью" у "Свободі" №5, 2008, варта вивчення тому, що в ній продемонстрований воістину унікальний підхід до марксизму. Сам О.Карпець неодноразово зве себе марксистом, але спійманий нами на незнанні і перекручуванні елементарних основ марксизму, Карпець наголошує: "Важно не то, что писал Маркс 150 лет назад, а то, какие выводы можно сделать из его трудов сей час в свете нових знаний о природе общества". Ви тільки відчуйте незрівнянну діалектичність цього твердження: можна і не знати, що говорив той Маркс, головне – зробити з цього незнання правильні висновки... Ну, а ці висновки треба шукати в напрямі "волновой энергии и психоэнергии", "страстей, матриц и гештальтов" та інших "психотипов", і все це зветься марксизмом, незрівнянно вищим від "либеральных, национал-патриотических, консервативных и прочих глупостей".

По-третє, у цій статті продемонстрована унікальна здатність говорити про інших людей усе, що спаде на "діалектичну думку" її авторові, котрий із апломбом видає свої марення за істинну правду – "і до ворожки не ходи!" Ми троє із незрівнянним захватом дізналися від О.Карпеця невідомі нам деталі (точніше, сутність!) наших справжніх біографій. Виявляється, в той час, як героїчного редактора відділу "Свободи" у 1984-85 роках звільняли з інституту та виганяли з комсомолу, ми, такі негідники, "сиділи на партсобраниях, "одобряя мудрые решения партии и правительства". Оплески, всі встають і вітають О.Карпеця. І яке значення має те, що безпартійний Ігор Лосєв після закінчення аспірантури у 1985-87 роках не міг знайти роботу за фахом (не дозволяв КҐБ, хоч уже йшла перебудова), і що Віктора Каспрука ті ж органи "пресували" за роздрук самвидаву на копіювальній техніці, і що автор цих рядків сам 1984 року вийшов із комсомолу, прихопивши на пам‘ять квиток, і, ясна річ, сидів без роботи, і тільки 1985 року одержав місце лаборанта (це з "червоним" дипломом)? "Все сметено могучим ураганом!" Герой-борець Карпець і негідники-опоненти, бо вони дипломовані філософи і захистили дисертації в радянський час (це грандіозне відкриття: виявляється, 1995 року, коли я захищав дисертацію, ще існував СРСР!), і взагалі – для вступу на філософський факультет "требовалось ходатайство партийно-космомольских органов, а для учебы – членство или "кандидатство в членство" в КПСС и т.д. Вопросы есть?" Так і хочеться вигукнути – "Нікак нєт, ваше високородіе! – хоча насправді половина наших співкурсників не була помічена у "членстві", а на додачу "ходатайства" впровадили вже тоді, коли ми закінчували філософських факультет... Але хіба має значення те, що існує насправді? Ні, реальність мусить рухатися за Карпецем!

По-четверте, для науковців стаття Карпеця являє інтерес хоча б тому, що з неї вони дізнаються чимало цікавого про себе: за рідкісним винятком, усі вони мерзотники і гади: "Автор на дух не переносит так называемых украинских интеллигентов". И не тільки їх, бо для Карпеця "из практики проистекает его мнение об интеллектуальной и моральной деградации массы". Але не сумуйте – це стосується не лише вас, а і всього людства: "Дабы спастись (в библейском и в самом банальном смысле), человечество обязано принять жесточайшую аскезу для постижения Истины, перенаправить свою энергию с отупляющего социального болота в Космос". Одне слово, поставити на меті "продвижение в бесконечное Пространство"…

Зрозуміли? Ви зобов‘язані! Не менше! Кроком руш у простір!

А ще, очевидно, дослідникам було б цікаво з‘ясувати, у чому саме марксист Карпець солідарний (як він сам про це пише) з давнім МАУПівцем Слісаренком у критиці текстів Віктора Каспрука. І, до речі: "Свобода" пише, що тексти Каспрука, мовляв, "скачані" з Інтернету, тоді як насправді різні Інтернет-видання передруковують його тексти, і в полеміку з ними вступає не лише Карпець, а навіть такий собі Кучма Л.Д., екс-президент України ( http://news2000.org.ua/print?a=%2Fpaper%2F29486). До речі, тон Леоніда Даниловича бодай ненабагато стриманіший; він лише називає "дурницею" висловлене Каспруком ще 2002 року переконання, що Кучма – не лише ставленик олігархів, а ї творець олігархії, олігархолюб та олігарховод. До речі: 2002 року марксист Карпець стверджував, що ніяких олігархів в Україні немає і бути не може: "Я утверждаю, что мы живем в классической мелкобуржуазной стране, в которой незначительно количество тех, кому «нечего терять, кроме своих цепей», у нас мало и очень богатых, а мультимиллионеров нет вовсе, сколько бы наши «новые» ни надували щеки" (http://www.zn.ua/3000/3050/36383/). Як то кажуть, відчуйте різницю, – між "марксистом-космістом" і нормальною людиною...

...Це все було б смішно і становило б лише клінічний інтерес, якби не суцільна брехня, жертвами якої стали всі, кого зачіпало перо Олександра Карпеця – від Маркса з Петлюрою і Пулсудським і аж до Лосєва, Каспрука і Грабовського, а, головне, читачі газети "Свобода". І якби войовниче хамство і невігластво не інфікувало нормальних людей. От, скажімо, постійна авторка "Свободи" Анжеліка Комарова, яка переймається проблемами захисту тварин від влади у Києві і самого Києва – від владних тварюк, пише на підтримку Карпеця: "Що спільного з марксизмом має радянський режим? Уявляю, яких би ляпасів надавав Карл Маркс більшовицьким катам..." Пробі, але ж увесь "класичний" більшовизм – від колективізації до ҐУЛАҐу, від примусової дитячої праці до депортації "контрреволюційних націй" – прямо розписаний у "Маніфесті Комуністичної партії" та інших працях Маркса й Енгельса 1847-49 років! А до числа "неправильних", приречених на зникання націй, до речі, творці марксизму прямо відносили й "русинів", себто українців...

Ну, а інвектива Комарової, що, мовляв, автори листа "не зачіпають інших авторів та видання, які відверто працюють проти України та українства", виглядає вже зовсім анекдотично у світлі недавнього пікетування різною імперсько-шовіністичною наволоччю ТРК "Бриз" у Севастополі, де, зокрема, вимагали і "скальп" Ігоря Лосєва, корінного севастопольця, котрий, буваючи у рідному місті, сміє виступати по телевізору з "проукраїнською агітацією"! А те, що російські адмірали ледь не щороку офіційно вимагають заборонити Лосєву друкуватися у Севастополі, бо він, мовляв, "ідейно розкладає" Чорноморський флот? Ясна річ, Комарова нічого цього не знає, але вірус невігластва і хамства вразив і її.

Та досить. Цей текст – не спроба виправдати Петлюру чи Лосєва перед суворим судом Олександра Карпеця і захопленого ним тижневика "Свобода". Проблема в тому, що так звана "інтелектуальна опозиція" може бути ще більш хамською і невіглаською, ніж "еліта" певних політичних сил, і проста зміна влади залишить незмінним буяння хамократії.

Сергій Грабовський, «Политикантроп»