Раніше дуже модно було жартувати з приводу того, як щоразу на Новий рік телебачення вважало за свій обов’язок транслювати «Іронію долі», «Джентльмени удачі» та «Кавказьку полонянку». Мовляв, це такі ж кіносимволи переходу у наступний рік, як салат олів’є і мандарини. Ясна річ, у 90-х можливості виробляти власні святкові програми у вітчизняних телеканалів просто не було. Але останніми роками все ж таки ці жарти актуальність втратили. Натомість з’явився привід для інших. Усі канали як один захопилися мюзиклами, піснями про головне та реінкарнаціями традиційних «вогників». Схема їх виробництва дуже типова і повторюється щорічно. Є простий рецепт: запрошується жменька зірок шоу-бізнесу і ведучих (серед яких обов’язково фігурує Андрій Данилко в образі Вєрки Сердючки, без якого «страва» виходить прісною), знімається збитий казковий або просто новорічний сюжет, додається декілька хітів у сучасній переробці. Усе це «замісити» на пристойних капіталовкладеннях і «страва» готова...

Поки що нічого нового наші телеканали вигадувати не хочуть. У той час як ці вогники-мюзикли маса глядачів сприймає на «ура» (про це свідчать дані рейтингів). Ну а решту святкового телепростору «забивають» або минулорічними програмами або просто віддають нашим сусідам-росіянам. Цікаво, а чому, до прикладу, не полякам? Кажуть, їх новорічні гумористичні програми принаймні смішні.

Насправді мюзикли-вогники українського виробництва — це варіант не найгірший, принаймні виробництво наше, і це вже тішить. Окрім того, варто визнати, що якість продакшену новорічних і різдвяних програм на нашому телебаченні підвищується — пропорційно до збільшення капіталовливань у них. Але чомусь далі перелічених форматів ніхто йти не хоче. Чи не може? Чи це просто занадто ризиковано? Так чи інакше, але щороку телеглядачі зустрічали Новий рік у компанії Снігуроньок напідпитку (і чомусь зі вчорашньою щетиною на обличчі), загримованих до непізнаваності під красунь і чудовиськ зірок, і співів, співів, співів...

Новий рік і Різдво повинні бути веселими і радісними! На цьому наголошують телевізійники. Але, може, ще якимось? Наприклад, оригінальними, неординарними. Можливо, новими врешті-решт?

— Музика, жарти — і більше нічого не потрібно, тому що народ більше нічого не сприймає, — упевнений продюсер і телеведучий Ігор Кондратюк. — Новорічні привітання — річ банальна, але необхідна, далі пісні, причому відомі, популярні — ті, які всі знають. Той, хто хоче чогось іншого, вмикає «нішові» телеканали.

Це — реалістичний погляд на новорічну ніч в ефірі телепродюсера, який знає телевізійну «кухню» зсередини і розуміє, що потрібно споживачеві, а що — тим, хто знаходиться по інший бік екрану. Ідею естетично-виховної функції телебачення ми досі вважаємо безглуздо-романтичною, над цим заведено сміятися і крутити пальцем біля скроні: а як же прибуток? Треба визнати, що телебачення, принаймні комерційне, — це бізнес, а не загальнодержавний лікнеп. Тому маємо те, що маємо... А маємо ми рекламу горілки під час звуків гімну України. «День» вирішив поцікавитися у офіційних осіб про особисті телевраження на свята. Керівник головної служби інформаційної політики Секретаріату Президента Лариса Мудрак зазначила, що Президент Віктор Ющенко відреагував на гімн з рекламою горілки «дуже негативно і з цього приводу, очевидно, буде засідання у Президента, тому що розуміння менеджерами і власниками каналів ідентичності України й новорічних святкувань цього року, скажімо так, одне з найменш українських».

Тим часом ми продовжуємо цікавитися враженнями експертів про вітчизняний новорічний ефір.

— Новорічні програми — це суцільний глум, — вважає Сергій Тримбач, кінознавець і кінокритик. — Я віднедавна належу до людей, які не дивляться українське телебачення (дивлюся я декілька російських і європейських каналів, де транслюють якісне документальне кіно та програми). Я розлюбив українське телебачення, хоча на Новий рік я все ж таки намагався щось дивитися, але більше 2—3-х хвилин не витримував. Це було суцільне приниження мене як інтелектуала. Таке враження, що ми просто меншість, яка не має права на існування. Орієнтація телеканалів на рівень нижчий плінтуса. Приниження відчуваю і в тому, що на ТБ майже немає власного продукту. Я не можу зрозуміти, чому, наприклад, канал, який називається «Україна» і є загальнонаціональним, зовсім не має власного українського продукту? Я б зрозумів, якби це був бідацький провінційний канал, але ж його власник — мільйонер. Мені здається, що держава повинна втрутитися у цю ситуацію. І не тільки щодо цього каналу. Я не бачу сенсу в існуванні подібних каналів ще і з точки зору розвитку технологій. Ми, українські телеглядачі, маємо можливість дивитися будь-яке телебачення. Навіщо мені канал, який просто транслює чуже? Згадайте, три роки тому, коли закінчилася помаранчева революція, скільки клялися і били себе в груди українські телевізійники, розповідаючи, що відтепер у них буде все по-новому. За три роки телебачення стало тільки гіршим. Нині дивитися просто нічого. Ще один очевидний факт: індустрія розважальних програм в Україні просто в занепаді, за невеликими винятками, типу «Танців із зірками» і ще декількох проектів. Уявіть собі, аби всі російські програми зняли з ефіру... Що б це було? Суцільна біла пляма! То де ж українське телебачення і скільки його? Криза очевидна: у нас немає гарних телеідей! А гроші є! А на що вони йдуть — незрозуміло.

Ще один момент: неповага до звичайних людей. Ми маємо буржуазне телебачення зі псевдобуржуазним хизуванням. Ми не бачимо на екрані простих людей, окрім як у старих радянських фільмах. Для мене українське телебачення оголошене персоною «нон грата». Хотілося б, звичайно, щоб не назавжди — щоб з’явилися нові люди, нові ідеї і продюсери.

— Перш за все, я хочу особливо поспівчувати більшій частині українських телеглядачів — усьому сільському населенню, яке має можливість дивитися тільки 3—4 канали максимум, і ті — всі з Києва. Дуже нудно проходила у них зустріч Нового року, — зазначає Іван Мащенко, телеексперт. — Тому що, на жаль, вітчизняні канали, включаючи Перший Національний, абсолютно не порадували глядачів нічим не те що оригінальним, а взагалі — більш-менш прийнятним. Я не кажу про ту частину населення, яка живе в містах або великих населених пунктах, бо вони мають можливість через кабельне телебачення дивитися кілька каналів російських. Але до тих глядачів я маю теж своє співчуття, бо вони протягом року набили оскомину, спостерігаючи за далеко не найкращими жартами. З іншого боку, можу висловити співчуття і тим глядачам, які начебто мають по кількості велике розмаїття каналів. Вони мають вибір серед, зокрема, і російських телеканалів. Але тут співчуття іншого плану. Вони на свята тільки те й робили, що клацали по пульту, перескакуючи с каналу на канал: а там або Максим Галкін, або Пугачова, або Микола Задорнов, або «Криве дзеркало» — тобто одна і та ж обойма, яка вже сотні разів крутилася у різних програмах. Усе це — старі обличчя.

На жаль, продовжує експлуатуватися ідея, яка тільки одного разу була прекрасно реалізована — «Старые песни о главном». Сьогодні ця ідея нещадно експлуатується. Яких тільки «пісень» не було в програмах? Тож, святковий продукт вітчизняних каналів, на жаль, просто так чи інакше ретранслював російський телепродукт, а дехто навіть доходив до того, що повторював старий «Блакитний вогник» минулих років. У цьому плані можна виділити хіба що Перший Національний, який протягом кількох днів транслював «Улюблені пісні». Проект був би дійсно вдалим, якби не його реалізація. Сценарний хід був явно примітивним: у вигляді випуску новин з ведучими, які іноді навіть припускалися помилок...

Найдорожче в телебаченні — оригінальна ідея. На жаль, цей рік особливо засвідчив, що телекомпанії продовжують експлуатувати старі ідеї, не розвиваючи нових, а наші вітчизняні канали тим більше нічим новим не порадували.

— Результат клацання пультом біля телевізора у ці святкові дні визвало невдоволення і роздратування, — зізнався Михайло Немов, голова Хмельницької спілки підприємців і промисловців. — Невтомні пошуки того, що змусило б зупинитися і одержати естетичне задоволення або просто культурно відпочити, на жаль, були марні. Таке враження, що все що нам, глядачам, пропонували ми вже бачили п’ять, десять років тому і й раніше...

Єдине, що тримало від початку і до кінця, — привітання Президента України з Новим роком. Лише з тієї причини, щоб не зловити гаву і вчасно зустріти 2008-й. Тому навіть не запам’яталося, на якому саме телеканалі я слухав Віктора Ющенка.

На жаль, наші телевізійники далекі від життя. Чому, наприклад, не запитати б у пересічних громадян, з яким настроєм розпрощалися із 2007-м і зустріли 2008 й? Чи всім вистачило насвяткову вечерю? Як ведеться тим, хто міг би бути, та не став добродійником? А нам показали, що у Києві влаштували святковий благодійний обід для безхатьків, подарували їм туалетне мило. Та чи мають вони, безхатьки, можливість використати цей «дар»?! Ні душі, ні серця, ні думки у цій та й інших передачах я не побачив.

Мене розчарував канал «1+1». Що, питається в задачі, має до новорічних свят художній фільм «Д’Артаньян і три мушкетери»? Супутникові «тарілки» нині побачиш чи не на кожній хаті. Ті, хто знає польську мову, дивляться телепередачі із Польщі. Вони розповідають, що біля «ящика» їх, зокрема, тримає актуальна сатира. Персонажі їхніх передач — живі «господарі життя». Вважаю, що вітчизняним телевізійникам бракує пошуку, ідей. Часто-густо вони заангажовані, залежні. Тому нині переважають ремісницькі підходи. Аби не дратувати глядачів, вони повинні вчитися на найкращих світових зразках, думати, творити. Також актуальне питання про етику журналістської професії.

Оксана Забужко, письменниця (з блогу на сайті www.pravda.com.ua) поділилася своїми враженнями про свята: Католицьке Різдво я сей рік зустрічала в Німеччині. І співала за столом разом із своїми берлінськими друзями «Stille Nacht, heilige Nacht...» І по телевізору співали те саме, і з радіоприймачів цілий день лилися різдвяні мелодії. І ніч, виповнена таємничим мерехтінням, і справді виходила — і тиха, і свята... Може, ще й тому мені тепер так ріже вухо вся та російська попса, що валить у ці дні з рідного ефіру — в таксі, в ресторані, скрізь, куди не поткнешся: то про Снєгурочку с Камчаткі, яка «ушла на б...дки», то ще щось настільки ж «новогоднее», від чого одразу почуваєшся «мордою в салаті»: Господи, і це — святочний ефір того самого народу, який досі складає анекдоти про свою співучість? Таке враження, наче з усієї тисячолітньої зимової магії тільки один «Щедрик» нам в інформаційній пам’яті й зацілів, — та й той американці, в яких він популярний нарівні з «Jingle bells», уже «привласнили» і дивом дивуються, дізнаючись, що це українська пісня. А в цей час першорядні професіонали «по-партизанському» ходять у Києві з вертепчиками «по хатах», як і в роки мого дитинства, — з єдиною різницею, що тепер їх, слава Богу, не потягнуть за це в міліцію й не пришиють «націоналізму»...

Воно, звісно, «как покойничка кормили, так он и выглядит». Якщо редакторам і власникам наших радіо- й телеканалів не пощастило в дитинстві почути від дорослих про те, що «у Вифлеємі, у Вифлеємі сталася новина», а зимові свята їм асоціюються єдино з «голубим огоньком», то й Поплавський із кордебалетом, і «б...дь Снєгурочка», втулена на місце Пречистої Діви, можуть здаватися їм цілком доречними, і навіть (не виключаю) «прикольними». Але ж, панове, невже у вас немає дітей? Невже вам не хотілося б, щоб бодай вони отримали змалечку той культурний імпульс, якого не дісталося вам? Бо якось я сумніваюсь, що для них ви окремо закликаєте до себе додому, наприклад, Скрипку з «Божичами», а «піплу» втюхуєте гнилий товар, — ні, той самий гнилий і споживаєте, голубчики, тільки запаху не чуєте...

Що ж — сподіваймося, що на той рік буде ліпше. Чого я нам всім щиросердо й бажаю. Як кажуть посівальники — «на щастя, на здоров’я, на Новий Рік, щоб краще вродило, як торік!»

Маша Томак, Ірина Кононенко, Олена Яхно, Михайло Василевський, «День»

Малюнок Ігоря Лук’янченка