Інтелектуальний український продукт, до числа яких входять друковані ЗМІ, на шістнадцятому році незалежності далі знаходиться на маргінесах інтересів споживача. Його виробники нарікають на брак у людей патріотизму. Хтось вважає, що саме ця риса повинна переважати у виборі інтелектуальної продукції. Споживачі масово голосують гривнями проти того, що носить яскраво виражені ознаки «українського». Чому?

Не так давно в пресі проскочила інформація про подвиг приватного підприємця із Запоріжжя Юрія Василенка. Подвиг, на думку журналістів, полягає в тому, що він за власний кошт видає в Запоріжжі україномовну газету «Просто» і тижневик «Субота плюс», у якому почали з’являтися україномовні сторінки. Таким чином, пишуть журналісти, патріотично налаштований підприємець, несучи певні збитки, все ж таки кидає виклик «бездуховності», яку несуть російськомовні ЗМІ. В тому числі – регіональні. Свої національно свідомі видання пан Василенко називає серйозними та аналітичними, а конкурентів іменує «гламурними». За його словами, поява серйозних видань українською мовою шокувала мешканців Запоріжжя.

Та спірними є інші твердження видавця: виявляється, він тисне не на якість самого видання, а на кількість патріотичних та національно свідомих громадян, яких у Запоріжжі, за його підрахунками, приблизно 300 тисяч. Отже, кожен, хто вважає себе патріотом, повинен купувати газету «Просто» не тому, що продукт цікавий, а тому, що споживач – патріот.

Натомість професор Інституту журналістики і масової комунікації Запорізького інституту державного і муніципального управління Олег Богуславський переконаний: ставку треба робити не на патріотизм, а на якість самого медіа-проекту. Від себе додам: якщо цей самий ненависний «гламур» перекласти українською мовою, а інформацію подавати не на старосвітський манер, а як того вимагають сучасні споживачі, виховані на іноземному глянці, кількість читачів збільшиться. Знайдуться і рекламодавці, бо побачать у проекті комерційну перспективу.

Апелювати до патріотизму – перша і головна помилка всіх тих, хто тепер запускає власні проекти. Це стосується не лише медіа. Сюди входять книжки, кіно, популярна музика. Двадцять років тому патріотичні «бойові листки», надруковані на механічній друкарській машинці та розтиражовані на ротапринті, дійсно складали серйозну конкуренцію офіційним радянським виданням. У тому числі – російськомовним. Часи відтоді змінилися. Ставлення до якості патріотичного продукту – ні.

Скажімо, фільми «Помаранчеве небо» та «Прорвемось!» подавалися в рекламі як перші україномовні та патріотично налаштовані стрічки. І хоча з технічної точки зору кіно справді зроблене майже бездоганно, змістова частина нічого, крім відрази, не викликає. Станом на 2006-2007 роки ми вже звикли дивитися інше кіно. Нехай там не буде наворочених спецефектів. Головне – зміст та манера його викладу.

Те ж саме можна сказати про фільм-оперу «Запорожець за Дунаєм». Кіно зняли минулого року державним коштом. У прокат стрічка вийшла тільки тепер. Та навіть обмежена кількість сеансів все ж таки привабила певну кількість глядачів. Реакція – однозначно негативна. Не тому, що ми не любимо однойменну оперу Миколи Лисенка. А тому, що режисер Засєєв-Руденко черговий раз зробив погане кіно. Його попередні роботи «Нескорений» та «Залізна сотня» так само не витримували ніякої критики. Хоча по вінця наповнені націонал-патріотичним змістом та безпідставним пафосом, який тепер не котується на ринку. Між тим у режисера є жорсткі аргументи: хто критикує його стрічки, той не патріот.

На книжковому ринку – таж сама ситуація. Україномовні книголюби приходять на численні ярмарки переважно без грошей і намагаються випросити собі книгу або в подарунок, або з суттєвою знижкою. Ті, хто приходить з грішми, купують книгу з коментарем: «Підтримаємо вас», що автоматично означає подачку на бідність. Самі покупці признаються: більшу частину з цих книжок вони не читають, ними рухають переважно патріотичні міркування. Таким чином, подібна публіка – знахідка для тих, хто не вміє і не хоче працювати. Бо будь-яка патріотична лабуда, за їхнім щирим переконанням, завжди знайде покупця, в принципі байдужого до змісту книжки, фільму, газети.

Апелюючи до власного та чужого патріотизму, ставлячи його вищим за сучасне наповнення та реальні потреби ринку інтелектуальної продукції, виробники тим самим дискредитують національний культурний продукт. І нормальна купівельно спроможна людина чи структура лишається дезорієнтованою і сприймає українське як агітаційно-плакатне. Чи таке, що орієнтоване на село.

Показовий приклад навів мені генеральний продюсер компанії «Star Media» Юрій Мінзянов. Компанія зняла телевізійний фільм «Внеземний» - на українському матеріалі, в українських реаліях та актуальну для України тематику. Я можу погодитися з тим, що тема Чорнобиля сьогодні сприймається як нездорова кон’юнктура. Проте цю картину купив російський «Перший канал», показав у зручний час, і фільм мав високі рейтинги. Це вже може свідчити про певні ринкові перспективи даного інтелектуального продукту. Між тим жоден (!) український телеканал цю стрічку не купив. Причина – «наш глядач не буде дивитися фільму на сільську тематику». Тобто, можливість оцінити чиюсь інтелектуальну працю у нас відбирають в силу сформованих за останні 16 років стереотипів: «Українське – значить погане».

Отже, з одного боку потенційні споживачі нічого не знають не лише про якість кожного конкретного українського інтелектуального продукту, а й взагалі про його існування: реклама його не супроводжує. Та й агенція ОБС – «Одна Баба Сказала» - теж уже не працює. З іншого боку, чому я повинен неодмінно виявляти почуття патріотизму і викладати власні гривні за можливість спожити національний продукт, якщо він – не якісний і ним можна зіпсувати смак, а заодно – шлунок?

Відповідь напрошується однозначна. Часи голого «майданного» патріотизму відійшли в минуле. Той, хто зрозуміє це першим, і буде справжнім патріотом. І відпаде потреба спеціально українізувати Запоріжжя чи інший регіон – якість продукту оцінять без спеціальної патріотичної політінформації.

Андрій Кокотюха, proUA