-         Хіба ти не бачиш, що все буде ясно, якщо перемножити це на це?

-         Та куди мені множити, у мене число за дві години здається!

(Реальний діалог з несправжнього життя)

«Після чорнобильської катастрофи ми маємо справу з реальними речами, які можуть нести загрозу людям. Це надзвичайний випадок, і спрогнозувати його було неможливо. Зараз ми по ходу вирішуємо, що робити з фосфором. Взагалі, робимо все, щоб люди не постраждали».

Дослівно так говорив віце-прем'єр Кузьмук в ніч з 16 на 17 липня, щойно прибувши до місця відомої «фосфорної аварії» на Львівській залізниці. Ну, і де в цих словах був той самий «другий Чорнобиль», яким зарясніли сторінки газет та інтернет-видань, і який раз-у-раз наполегливо зривався з вуст телеведучих?

Цілком свідомо не підіймав цю тему до виборів, не бажаючи навіть опосередковано кидати найменші камінчики на шальки (або у город) будь-якої з політичних сил, не збільшувати кількість pro et contra, а, можливо (виходячи з сумного досвіду колеги Тетяни Монтян), і доводити, що в даному випадку особисті зв'язки ні до чого. Тим більше, мова піде не про Уряд, його окремих членів або партії, які вони репрезентують. Питання, яке я хочу поставити, набагато глибше і, так би мовити, константніше. Йтиметься про відповідальність українських журналістів за інформацію, яку вони поширюють. Але відповідальність не перед окремими особами, не за дифамацію, тобто відповідальність не юридичну. Тому до відповідальності за власне інформацію я дозволю собі додати і відповідальність за її інтерпретацію або принаймні елементарний смак при здійсненні останньої.

Здавалося б, якої відповідальності можна вимагати від людей, які не здатні відрізнити аварію від катастрофи? Чи не чули ми протягом останнього часу про «фосфорну катастрофу» та «дніпропетровську аварію»? Дійсно, від тих, хто не розуміє навіть, що катастрофа - це нещасний випадок з людськими жертвами, аварія - без, досить тяжко очікувати якісного аналізу більш-менш складної для сприйняття події. Але хто ж тоді має здійснювати адекватне повідомлення суспільства?

Висвітлення фосфорної аварії - далеко не єдиний, але вельми показовий випадок, коли суспільство жадібно чекало на адекватну інформацію, але не одержало її. Навіть не випадок, симптом тяжкого захворювання. Протягом майже двох тижнів медіа, посилаючися на той самий «другий Чорнобиль», про який насправді не було сказано ані слова, час від часу прямо і відверто натякаючи на те, що Уряд бреше і применшує масштаби того, що сталося, робили що завгодно, крім того, що вони мусили робити. Годинами журналісти допитували часом досить сумнівних експертів, з'ясовуючи, що може статися, замість того, щоб прийти до чіткого розуміння, що саме сталося, які це несе загрози і що конкретно слід робити тому, кого ці загрози можуть спіткати. Цілий тиждень нагніталася істерія щодо отруйної фосфорної хмари, що начебто рушила на Київ, де може вбити все живе. В 40-градусну спеку люди стривожено вдивлялися в небо з-за наглухо зачинених вікон, передаючи одне одному найнеймовірніші чутки, і від тривалого споглядання небокраю той справді починав набувати в декого моторошного жовтого кольору. Істерії піддалися навіть деякі найстійкіші з відомих мені розумів. Поява ж чуток («жовту хмару бачили з Місяця», «жовта хмара пролилася синім дощичком», «жовта хмара осяде по підвалах і діятиме звідти, як партизан», «жовта хмара отруїть всі річки, риба стрибатиме на берег і жертиме людей і пацюків живцем» тощо) яскраво свідчить не про те, що справді сталася катастрофа, а про катастрофічний брак достовірних відомостей.

На жаль, український журналіст звик співати з чужого голосу, повторюючи чужі слова. Чи то через нестачу часу, чи то через умови, в які його ставить редакційна політика, а швидше за все через власне інтелектуальне нехлюйство та розумові лінощі, він не хоче і не може ретельно розбиратися в темі, яку він висвітлює. Український журналіст не розуміє, що для того, щоб дійсно розкрити тему, слід не просто розпитати якогось експерта чи чиновника, а розумітися на проблемі хоча б на рівні посереднього фахівця у відповідній справі. Інакше ніколи неможливо буде відрізнити правду від лжи, а справжнього експерта - від зарозумілого шарлатана. Український журналіст з показною зверхністю гуманітарія часто забуває, що більшість знань, які знадобляться для адекватного сприйняття подій, мали бути здобуті ним ще в середній школі. А середня школа тому і зветься середньою, що будь-який індивідуум середнього розумового розвитку може засвоїти її програму. Проте українськкий журналіст звик закриватися від цього простого висновку панциром ігноранції. Але ж це не метод - називати все, що складніше за «двічі два», «технічними подробицями», що їх начебто «не зрозуміють глядачі/читачі/слухачі». То що, українські журналісти - невігласи з нижчим за середній рівнем розвитку, що недорого придбали атестат про середню освіту на найближчому від рідного села колгоспному ринку і поїхали до столиці завойовувати медіа-простір країни, перекроюючи його на свій дебільний лад? Невдахи, не здатні реалізуватися в жодному іншому фаху, бо там вимагаються сталі та ґрунтовні знання? Чи вони все ж таки більш-менш нормальні люди, але геть без почуття сорому за власну професійну імпотентність, без власної гідності?

Стосовно того самого фосфору, всі необхідні відомості про реакцію швидкого окислення (горіння), а згодом про з'єднання оксиду фосфору з водою, а також про речовини, що утворювалися при цьому, їх токсичність та летючість, можна було елементарно почерпнути з будь-якого шкільного підручника з неорганічної хімії. Університетський же підручник для першого курсу поставив би українського журналіста в досить високе становище, в якому він зміг би розмовляти зі спеціалістами майже на рівних. І хист його міг би проявитися як у незручних питаннях, так і в тому, щоб пояснити складне просто, але без примітивізації та перекручення. Врешті, чому було не скористатися простими і доступними викладками, які майже одразу зробили фахівці за них, і залишалося лише взяти книжку і переконатися в їх правильності, як-от тут (подяка панові В'ячеславу Хаврусеві):. Але ж ні, жахалки - це набагато цікавіше (і, мабуть, прибутковіше), особливо в країні, де для цього є гарно підготований психологічний ґрунт. То замість фактів і їх аналізу мали старанно підтримувану істерію і, на жаль, частково зірваний літній курортний сезон у Карпатах - гуцули несамовито подякували.

Мушу відзначити: зараз вже не ті часи, коли преса у виправдання своєї неспроможності може огульно скаржитися на цілковиту бідність. Бюджети провідних телеканалів та навіть деяких друкованих видань сягають якщо не астрономічних, але вельми пристойних величин. Відповідальні представники журналістики, маючи підозри в правдивості заспокійливих повідомлень Уряду, не мали б задовольнитися припущеннями. Відповідальність продиктувала б їм необхідність власними силами або створивши тимчасовий фінансовий пул саме для цієї мети, укласти угоди з провідними професорами найкращих навчальних та дослідних закладів (наприклад, з хімфаку Універститету та КПІ, з Інституту фізичної хімії тощо), надати їм все необхідне обладнання, орендувавши його в тих самих наукових установ, та направити до місця події в супроводі знімальної групи. На фоні загального зацікавлення і задоволення «дослідники, вдягнуті в усе резинове, в руках у них прибори, якими міряють» фосфор, за декілька днів видали б свій вердикт, обґрунтувавши його цифрами вимірів. І всі б нарешті чітко дізналися, бреше Уряд чи ні, і чи слід кидати все майно улюблене і тікати за край світу. Але, звісно, це теж здалося медіабонзам нецікавим, хоча потенційно така акція могла б стати вельми рейтинговою як «проект».

Цікавіші пустопорожні балачки, бо вони нічого не варті. Але не варті вони нічого двоїсто: не створюють зайвого навантаження на бюджет, але водночас не викликають і довіри в аудиторії, що хоч якось мислить, бажання сприймати медіа в його первинному призначенні - як джерела інформації. Особливо в той момент, коли її конче потребуєш. «Вовки-вовки...» Проблема полягає в тому, що медіа, не здатні і не обійнятіі великим бажанням адекватно зрозуміти та розкласти по поличках окрему проблему, не можуть нормально розставити пріоритети новин, відрізнити справді важливу, а може й сенсаційну подію, що матиме глибокий і довготривалий вплив на певні суспільні відносини, від «одноденки». Зрештою як одноденки починають сприймати будь-що. Фактично висвітлення самої події підміняється висвітленням того, що коїться навколо неї. І щойно метушня стихає, замовкають міністри, усамітнюються в кабінетах комісії, осідає курява - про подію негайно забувають. Суспільство теж не дуже вимагає «далі», бо через збільшення потоків інформації переважна більшість його членів має коротку пам'ять і не вміє співставляти одне з одним. Чи може й вміє, але забуває те, з чим можна було б співставити, ще до того, як з'являється інша сторона рівняння. Саме через те, що сама подія, її чинники і складові насправді в жодному разі не розглядаються, навіть не робиться таких спроб, немає і пристойних журналістських розслідувань. Останні зводяться до прискіпування до слів, а не суті в другорядних висловах і папірчиках. І то вже не кажучи про розуміння певної події як невід'ємної складової чогось більшого. І чому я більше геть не дивуюся тому, що часто-густо самі новини геть не відповідають тому, чого від них очікувалося при прочитанні лише заголовку? А хтось же читає лише заголовки і саме на них будує картину світу і його сприйняття...

Моя з недавніх часів знайома, яка працює у великому міжнародному агентстві новин, нещодавно переїхавши до Києва з московського відділення, не перестає дивуватися: «У ваших журналістів настільки більше можливостей, ніж у Росії, але ж чому вони з них геть не користуються?» І я кожного разу гублюся, не знаючи, що їй відповісти, бо не можу (і не хочу) вставляти іншим людям свої мізки. Наразі ж ситуація з українською журналістикою нагадує одну з серій відомого анімаційного фільму South Park, присвячену глобальному потеплінню, де діалог відрядженого на місце подій репортера зі студією відбувався приблизно так:

- Ми знаходимося в епіцентрі глобального потепління - в містечку Саус Парк, що налічує чотирнадцять тисяч мешканців. Лік жертв уже йде на мільярди! Нас повідомили про те, що зафіксовано випадки канібалізму...

-         Стівене, а ви точно знаєте, що люди, е-е-е, їли інших людей?

-          Ми нічого не знаємо, ми лише повідомляємо!

Певен в одному: якщо ми й надалі споживатимемо цей інфонепотріб, мовляв, дешево а мо' й безкоштовно, то з часом за наслідки суспільству доведеться платити такою ж дорогою ціною, як і за лікування організму, що його тривалий час живили неякісними й нездоровими харчами. Що робити? Варіант 1: думати, читати - намагатися розібратися з подіями самому, бо медіа виявилися на це абсолютно нездатними. Варіант 2: вимагати припинення цього ідіотського шоу проф- і взагалі непридатності. Варіант 3: серйозно і глибоко не цікавитися нічим взагалі. Але хіба він не виключно для українських журналістів?