Сьогодні «Хрещатик» починає серію статей «Портрети української політики». Мова піде не стільки про особисті риси українських політичних лідерів, скільки про образи, які викликають у суспільної свідомості позитивні сигнали. Дуже часто навіть самі українські політики, їх численні консультанти та іміджмейкери не в змозі пояснити успіх того, чи іншого лідера. Але пошук секрету соціального успіху має йти, бо це розкриває не тільки тайни української політики, а й українського суспільства в цілому. Першим політиком, якого обрав «Хрещатик» є керівник Партії регіонів, прем’єр-міністр України Віктор Янукович.

Постать Віктора Януковича є настільки парадоксальною, що не може не викликати здивування. Судіть самі – поразка в 2004 році, мала зробити його символом минулого, його й досі не люблять журналісти, йому пригадують ув’язнення, націонал патріоти та ліберали пропонують лякати їм дітей, але це людина, що по оцінках тих самих журналістів має самий великий вплив на України, має самий великий президентський рейтинг, а його партія є безперечним лідером у передвиборних перегонах. Тобто, маємо соціальний феномен – українське суспільство сприймає і одночасно не сприймає Віктора Януковича. Для того, щоби зробити висновки ми маємо розібратися, як в умовах самого суспільства, так і з самим образом лідера біло-блакитних.

Український розкол – справа 16-ти років

Кожен політик хоче він того, чи не хоче, але породжує собі спадкоємця. Робиться це так – політик створює умови, а спадкоємці пристосовуються за цих умов краще, ніж «батько». Україна, як країна пішла шляхом національного відродження подалі від тоталітаризму. Шкода, що це саме національне відродження більшість українців досі сприймають в тоталітарних рамках.

Перш за все йдеться про розуміння нації. Український політикум, сформований ще з часі СРСР підбирався за національною ознакою. Тобто, реально керівником високого рівня мала бути людина з правильною анкетою, де графа «національність» мала дуже високе значення. Відомо, що Леонід Брежнєв та Володимир Щербицький міняли запис у цій графі (з українця на росіянина), бо мінявся формат їх повноважень. Якщо подивитися на сучасну політичну еліту, то нічого не змінилося й досі. Кількість щирих українців у політиці росте на очах. Зміна, або приховання своєї справжньої етнічної належності (не важливо якої) має той самий механізм, що і за радянських часів. Кермачі Союзу розуміли – Україною має керувати українець, який, краще за все, має народитися десь в далекому селі, тобто людина з народу. Міським жителям у понятті народ відмовлялося.

Якщо почитати Адольфа Гітлера, то той також не любив городян, але вважав селян «кров’ю нації». До чого це? А до того, що українське суспільство почало на державному ріні розуміти поняття «нація» лише, як поняття «етнос». Для радянських часів було так саме, але етнічне життя було винесено за рамки великої політики і, головне, за рамки державного виховання і ідеології.

Незалежна Україна 16 років поспіль почала проводити етнічне виховання до шкіл, вузів і дитсадочків, зробивши етнічність не прикрасою, а ідеологією держави. Тобто, якщо рядовий українець не етнічний українець, то діло не чисто. А якщо він, ще й не намагається стати етнічним українцем, то він прямий ворог держави. Саме тому, більшість українських політиків не хочуть згадувати своє справжнє етнічне коріння, бо хто ж хоче бути підозрілим «недоукраїнцем».

Саме ця недолуга національна політика, що балансує на грані фашизму та расизму приводить до лав політиків, що підіймають питання російської мови, мільйони виборців.

Мова йде про соціальний супротив, який викликає українізація. І це не просто супротив франкомовних канадців, чи ірландських націоналістів. Цей супротив має економічне підгрунття. Адже, Схід України живе більш заможно, ніж Захід. А асиміляція одного етносу на інший потребує економічних процесів, яких в Україні, пробачте, не спостерігається. Є тиск держави на громадян. Проте цей тиск викликає і опір частини суспільства, що ми кожного разу бачимо за результатами виборів. Віктору Януковичу вдалося стати лідером Сходу, лідером економічних сил України, а звідси і рейтинг.

Світлі і темні сторони рейтингу

Але чому саме Янукович став лідером Сходу? Які процеси стояли за механізмом підняття його на прапор незадоволених ідеологією держави? Першим великим політиком, якого підняло російськомовне українське суспільство був Леонід Кучма. Другий президент був значно ближчим до реальної економіки ніж перший. Це головна риса, яка має бути у лідера Сходу. Адже корінь процесу асиміляції лежить у економіці. Якщо економічне поле залишиться за російськомовною частиною суспільства ні про яку асиміляцію можна не думати.

Так от, не секрет, що Віктор Янукович був у 2004 році спадкоємцем Кучми. Саме йому, не дивлячись на протести свого оточення, Леонід Данилович передав сакральну владу над Сходом. Проте, вибори Янукович програв.

А ось новий президент Віктор Ющенко не зумів ані сам взяти Схід, ані передати його комусь зі своїх однодумців. Так, Янукович програв вибори, але не програв Схід. Так, Ющенко виграв вибори, але лідером Сходу у нього мимо волі залишився Віктор Янукович. Таким чином, Янукович став ще спадкоємцем Ющенко, хоча навряд Віктор Андрійович таке хотів. А, так би мовити, ліберала і демократа Віктора Ющенка не пустила на Схід та сама недолуга ідеологія, яку Україна сповідає всі ці 16 років.

А ось питання економічного ключа, який мав би бути у кишені політика Сходу, то Віктор Янукович - людина дуже до цього підходяща. Якщо Леонід Кучма, як червоний директор, був у 1994 році ближчий до економіки, то Віктор Янукович ближчий до економіки зараз. Адже Кучма був разом червоний директор і сільський хлопець. Янукович уособлював в собі чиновника-бізнесмена, який сьогодні значно вище будь-якого червоного директора. Якщо подивитися на рейтинг, то технології пров’язки Януковича до криміналу не спрацьовують. І ось чому.

Сам лідер ПР не схожий на «пахана», а скоріш на генерала, що грав у культовому фільмі актор Олексій Булдаков. Янукович підтягнутий, говорить короткими реченнями. Робить багатозначні паузи і звик, щоби його накази виконувалися. В багатьох людей такий образ викликає ностальгічні відчуття. На фоні Ющенка, який все більш нагадує офіціанта в дорогому ресторані, або метрдотеля, цей образ більш жвавий, більш енергійний і обнадійливий. Не дивно, що такий подобається українцям, які вже втомилися від багатослів’я і безпомічності українських політиків.

Але той самий образ робить його ворогом модної політичної тусовки. Віктор Янукович чужий не тільки «національно свідомим» громадянам, але й тим, що встигли звикнути до свободи. Пробачте, але молодий генерал не може бути героєм нашого часу. Йому можуть симпатизувати, але пишатися – ні. В цьому і є слабка сторона образу на якому тримається рейтинг Віктора Януковича.

Психологічні якості

Для того, щоб потрапити на політичний Олімп лідеру Партії регіонів доводилося докорінно міняти своє життя. Попавши за грати, він не став робити кар’еру кримінального світу. Проте це допомогло йому у розумінні напівкримінального бізнесу, що був на початку незалежності. Саме кримінал та напівкримінал (корумпована торгівля, спекуляція, «цеховики») на відміну законослухняних громадян не мали ілюзій щодо нової влади.

Новим ривком стало прибуття до Києва. Лідер ПР почав вчити українську мову. Знову переродження. Як би там не було, а сучасний Київ вже не може бути без Януковича. Поразка в 2004 році і Янукович вчить вже англійську. З господарника він перетворився на демократа, великого політика. У 2006 році – знову господарник, людина, що міцно держить у руках українську економіку, проте вже не новачок у політиці.

Так перероджуватися може тільки сильна людина, що вміє працювати над собою. Але сильна сторона має і слабкий зворотний бік – Віктор Янукович жодного разу не диктував своїх умов. Він ніколи не робив поле своїм, завжди грав на чужому. Таким чином, той хто задає йому правила гри, якщо і не виграє, то тягне час. Саме це і є змістом позачергових виборів у Верховну Раду. І не для кого не секрет, що якщо біло-блакитні знову виграють гра почнеться знову і це буде вибивати відсотки у найвпливовішої людини України.

Денис Жарких, «Хрещатик»

Фото AFP