Про основні пропагандистські наративи, які Кремль просував протягом півроку повномасштабної війни
Напад Росії на Україну відкрив новий розділ в історії. Вперше у Європі після гітлерівських пошуків «життєвого простору» одна держава прагне знищити іншу.
Останні публічні заяви російських політиків і пропагандистів, пов'язані із вбивством дочки Дугіна, свідчать про входження режиму в ще більш реакційну форму.
Росіяни, прикрившись в тому числі підкаблучною Московською православною церквою, відкрито воюють під гаслами заперечення української культури і з метою асиміляції сусіднього народу.
Ще одна особливість цієї війни — Росія вбиває багато російськомовних українців. Яких, за словами Путіна, вона прийшла захищати від «геноциду».
Вторгнення не обійшлося і без справжнього геноциду. Його документують у визволеній від окупантів Бучі та інших куточках Київщини, Чернігівщини, Сумщини. А попереду на нас ще чекають Маріуполь, Ізюм та Херсон.
Щоб прикрити це все путінський режим включив режим невпинної безсоромної пропаганди, в якій війна — це мир, свобода — рабство, а незнання — сила.
Росіяни починають і… програють
З самого початку путінської авантюри в інформаційному протистоянні на неї чекали фатальні поразки. Те, що мало стати бліцкригом та остаточним «вирішенням українського питання», перетворилося на довгі місяці ганьби для Москви.
США, які попереджали про напад, підготували інформаційне поле так, що світ знав про наміри Росії та концентрував увагу на її діях.
Кремль спробував створити формальний привід для війни. Було влаштовано провокації: обстріл закинутих будівель на території РФ, так званий «прорив української техніки», підрив автівки в ОРДЛО, театральне вивезення людей з Донецька нібито через «українські обстріли». Все це виглядало максимально недолуго. Принаймні для аудиторії за межами Росії.
Для Путіна вторгнення булу спробою розрубати український гордіїв вузол, який йому не вдавалося розплутати роками. Починаючи з фіаско під час Помаранчевої революції. Як пише Washington Post, за планами Кремля, від України мала залишитися лише смуга території на Заході.
Маючи такі грандіозні плани з розширення «життєвого простору», можна було і не перейматися щодо переконливості casus belli, сподіваючись, що переможців не судять.
Нацизм, що не відпускає росіян
Цілями війни були проголошені «денацифікація» і «демілітаризація». Абсурдність таких претензій до України з президентом, який зробив кар’єру в російськомовному шоубізі та упевнено переміг на виборах, не припиняє дивувати і зараз.
Зі свого боку, українці здивували загарбників всенародним спротивом. Адже вісім років гібридної війни сформували у суспільства протиотруту пропаганді.
Опір окупантам став єдино можливою поведінкою для людей з почуттям справедливості. Рішучість українців вплинула на готовність Заходу серйозно допомагати Україні.
Чому ж Путін звинуватив Зеленського у нацизмі? Наратив про антисемітизм українців — це стара платівка ще радянської пропаганди. Попри нікчемність цього твердження Росія продовжує просувати його як на домашню аудиторію, так і на західну.
Дослідник КДБ професор Любомир Луцюк в інтерв’ю BBC розповідає, що СРСР свідомо поширював ворожнечу між українською та єврейською діаспорами у Північній Америці у 1970-х роках. Чекісти навіть звітували про успішність цих операцій. «Путін, людина з КГБ у Кремлі говорить про потребу знищити бандерівців в Україні, а вже згодом проголошує денацифікацію. На Заході кажуть це смішно, президент Зеленський, має єврейське походження, який з нього нацист?! І попри це на Заході уявлення про українців як нацистських колаборантів досі присутнє».
Отже, ветерани радянських спецслужб та їх учні не вигадували велосипед, а просто здули пил зі старих методичок півстолітньої давності, щоб підривати українство через навішування ярликів нацизму.
Росіян залякують кадрами рунічних татуювань і парадів «навиків» зі смолоскипами. На роль уособлення зла призначено полк «Азов». Так само як раніше це сталося з «Правим сектором».
У той же час, представники путінського режиму ще до війни зізнавалися у загарбницьких цілях. За 10 днів до початку вторгнення експомічник Путіна Владислав Сурков написав статтю, де скаржився як Росії «тісно, нудно, і незручно... залишатися в межах похабного миру».
«Імперія брехні» під час бойових дій
З розгортанням воєнних дій російська пропаганда вдалася до прийому «це не ми»: віддзеркалення звинувачень на свою адресу, висуваючи українцям аналогічні, але вигадані. У російських ефірах з’явилися «українські» руйнівники українських міст і «вбивці», що «прикриваються мирним населенням».
Якщо українцям окупанти приписують власні злочини, то свій імперіалізм Кремль перекладає на плечі західних партнерів України. 16 березня Путін заявив: «Намагаючись «скасувати» Росію, Захід зірвав із себе всі маски пристойності».
Москва не забувала ненависних американців у своїх фантазіях про українську зброю масового ураження. «Стало очевидним, що саме американські радники заохочують і допомагають київському режиму у створенні біологічної та ядерної зброї... Ми не могли допустити наявності ядерної зброї у ошаленілих некерованих націоналістів» — заявив секретар Радбезу РФ Патрушев 15 березня.
На тлі екзистенційної загрози російських окупантів можна було представляти як визволителів. Що й намагався зробити очільник Служби зовнішньої розвідки РФ Наришкін 24 березня: «Солдати та офіцери російської армії перебувають на передньому краї боротьби з неонацизмом, виплеканим західними тоталітарно-ліберальними режимами».
А в той час зловісна репутація цих солдатів та офіцерів потребувала постійного відбілювання.
«Наші солдати та офіцери… роблять усе, щоб уникнути втрат серед мирного населення українських міст... Завдання штурмувати великі міста перед Збройними силами РФ не стояло» — запевняв російський диктатор 16 березня.
У день, коли Путін виступив з цією заявою, російська армія здійснила один з найкривавіших воєнних злочинів. Авіацією було знищено драмтеатр у Маріуполі. Загинули від 300 до 600 мирних мешканців, за даними міськради Маріуполя та агенції Associated Press відповідно.
У результаті трагічного штурму Маріуполя, який був у розпалі, коли Путін брехав про піклування про цивільних, росіяни вбили, за оцінками українського уряду, до 22 тисяч мешканців міста. Це лише один з багатьох прикладів викривлення реальності пропагандою.
Провал операції та її інформаційного супроводу в перший місяць не поміняв стратегічного курсу Кремля з поширення дезінформації у світі.
23 березня на зустрічі зі студентами голова МЗС РФ Лавров казав: «Зараз вже не Україна використовується для того, щоб… принижувати і знищувати все російське. Вже весь світ отримав команду «фас», увесь Захід освічений. Коли атакують тебе просто за те, що ти маєш російський паспорт».
На початку війни путінський режим чутливо ставився до втрати своєї удаваної репутації. Та відчував, що історичний вирок насправді винесено не Заходу, а Росії. Заборона на отримання віз, про яку у серпні заговорили в Європі, наочно дасть зрозуміти росіянам, що їх країна перейшла всі межі цивілізованої поведінки.
Для росіян, у яких лишалися сумніви щодо правильності рішення про напад на Україну, був вигаданий аргумент, що Україна сама ось-ось мала напасти. «ЗС РФ перехопили шифротелеграми Нацгвардії України із секретним наказом про підготовку наступу на Донбас до 28 лютого», — йшлося в повідомленні Міноборони РФ від 25 березня. Цей фейк припав до душі росіянам, адже дозволяв виправдати агресію благородними міркуваннями. Сьогодні про те, що Україна готувала напад на Росію, а та її просто випередила, розповідають дітям у російських школах.
Після невдачі в березні російські військові пропагандисти почали писати про необхідність зосередитися на меті розгрому українського угруповання на Сході, і таким чином зламати опір противника.
«Поки не буде розгромлено багатотисячне угруповання «зони операції Об'єднаних сил», говорити про похід на Харків, Одесу чи Київ було б, мабуть, передчасно», — писав 29 березня російський військкор Алєксандр Коц.
Отже, перший етап війни Кремль сприймав як невдачу, після якої треба відновити психологічну впевненість. Проте здійснити оточення та розгромити українську армію на Донбасі росіяни, як відомо, також не змогли.
Захист від «захисників»
Провідна лінія пропаганди із початку війни — «нацисти ховаються за спинами мирних мешканців, звідси і смерті цивільних». З часом цей наратив пропаганда почала просувати з посиланням на західних правозахисників.
Вже 29 березня російська державна агенція ТАСС цитувала статтю The Washington Post: «На думку правозахисника та фахівця у галузі гуманітарного права Річарда Віра з Human Wrights Watch, розміщення українською владою військової техніки у цивільних районах підривають зусилля Заходу та Києва, які намагаються покласти правову відповідальність за можливі воєнні злочини на Москву».
У той же час, Росія, штурмуючи міста, не забезпечила принцип співмірності з міжнародного гуманітарного права який говорить: «якщо неможливо уникнути заподіяння випадкової шкоди цивільним особам або цивільним об'єктам, то сторона, яка планує напад або ухвалює рішення про напад, повинна утриматися від нього або відкласти його».
Пізніше бурю критики в Україні та за її межами здійняв звіт Amnesty International, що підіграло Кремлю. З написаного випливало, що українці самі винні у смертях цивільних, бо «неправильно» воюють у містах. Отже свідомо чи ні, але дослідження знімало із загарбника моральну відповідальність та провокувало його на подальшу агресію.
Звіт AI був оприлюднений через кілька днів після теракту в Оленівці, що стався в ніч з 28 на 29 липня. Того ж дня в мережу було вкинуто відео катування та вбивства полоненого українського військового, що мало стати психологічним ударом на додачу до загибелі полонених «азовців».
Через ЗМІ здійснювалися спроби безпідставно звинуватити Україну в розкраданні зброї. Враховуючи, що Росія з часів СРСР має одну з найбільш розгалужених мереж агентів впливу, інструмент «незалежних» експертів та журналістів може нести реальну небезпеку зловмисного спотворення реальності. Тому спроби виправдання злочинів агресора, чи урівнювання його із жертвою, потребують прискіпливої уваги.
Радник голови офісу президента України Михайло Подоляк 18 серпня зазначив, що росіяни змінили тактику інформаційної війни: «Вони починають працювати більш тонко та хитро та вже не закидають свої наративи напряму... Сьогодні вони працюють з іноземними журналістами, через різні організації… Їх ключове завдання — забезпечити репутаційну кризу в Україні, щоб вона сприймалася як держава, яка не може виконувати взяті на себе зобов'язання. Щоб зменшити потік зброї, яку ми маємо отримувати».
Отже, українське суспільство та міжнародна спільнота зіштовхнулася з ситуацією, коли в інформаційному полі злочинець може уникати не лише юридичної, а й навіть моральної відповідальності, посилаючись на заяви «незалежних» експертів.
Росія продає страх
Залякування є одним ключових інструментів Кремля. Вже у зверненні 24 лютого Путін погрожував світу: «Той, хто намагається нам перешкодити… повинен знати, що відповідь Росії буде негайною і призведе вас до таких наслідків, яких ви ніколи не відчували у своїй історії».
4 березня Росія обстріляла ЗАЕС, розуміючи, що інформація про можливу аварію на атомній станції викличе жах у всього світу. А Москва зможе розігрувати улюблену роль миротворця та «великодушно» допомагати вирішувати проблему, яку сама і створила.
Протягом усієї війни Міноборони Росії регулярно «тішить» українців своїми нісенітницями, на кшталт розташування військових в лікарнях чи дитсадках, або про те, що СБУ готує теракти на Великдень у храмах Одещини.
7 березня Міноборони Росії заявило, що «СБУ спільно з бойовиками батальйону «Азов» готують провокацію із можливим радіоактивним зараженням місцевості в районі Харкова. Націоналісти замінували реактор на експериментальній ядерній установці у Харківському фізико-технічному інституті».
Ці залякування мали підірвати моральний дух українців. Проявами російського тероризму стали і постійні удари та вбивства цивільних у Вінниці, Кременчуці, Харкові, Миколаєві.
З початку літа пропаганда почала погрожувати ударами по «центрам ухвалення рішень». У той же час значно активізувалося просування тези про нібито обстріли ЗСУ Донецька і території Росії. Наприклад, що Україна дистанційно розкидає міни «лєпєсток».
У серпні додався сюжет про теракт, який нібито готує Україна на ЗАЕС. Кремль періодично лякає світ ядерною катастрофою. А також «голодними бунтами» на Заході через економічні проблеми, що, мовляв, призведуть до повалення влади. Ще 28 березня постпред Росії при ЄС заявив, що відмова від російських енергоносіїв була б самогубною для країн Євросоюзу на даному етапі. Він також не виключив, що ситуація з енергоносіями може спричинити урядові кризи.
У серпні німецька внутрішня розвідка заявила, що цієї зими Росія, використовуючи пропаганду, може спробувати розколоти німецьке суспільство і мобілізувати людей на протести, влаштувавши «зиму гніву».
У відомстві зазначили, що російська пропаганда намагається налагодити контакти із правими екстремістами — «громадянами Райху», які вірять, що Німеччина і досі окупована союзниками, а також з прибічниками інших теорій змови. РФ планує організувати масові протести, використовуючи для мобілізації війну в Україні, зростання цін і пандемію коронавірусу.
Агітатори провокують страх перед дефіцитом енергії та продовольства і переконують, що ситуація настільки критична, що може загрожувати існуванню країни. Інформація про викриті плани путінізму атакувати Німеччину з’явилася на фоні інциденту з агресивним освистуванням канцлера Олафа Шольца на відкритій зустрічі з німцями.
Схожі інструменти Росія може спробувати використовувати в інших країнах у рамках «війни з Заходом».
Залякування є елементом терористичної стратегії. При цьому є прямі та непрямі жертви. Адже є насилля, а є похідний психологічний ефект від нього. Мета полягає не лише у впливі на безпосередню жертву, а й у формуванні відповідних моделей поведінки для всієї групи, зокрема й свідків через інформаційний вплив.
Потрібно роз'яснювати, що у відповідь на шантаж та залякування має бути не поступка терористам, за якою будуть все нові і нові вимоги, та врешті-решт програш злу і руйнування цивілізованого світу, а мобілізація та гідна відсіч.
Російські державні ЗМІ та заяви Кремля мають сприйматися світовими ЗМІ не як медіа, а як токсичні носії вірусу, штами страху і дезінформації, мета яких — знищення цивілізованого демократичного світу. Методи протидії цьому вірусу мають бути адекватними ситуації.
А заклики медійних та публічних персон до відкритого знищення 40-мільйонної держави біля труни псевдогероїні Дарії Платонової (Дугіної), до смерті якої Україна не має жодного відношення, мають стати червоним сигналом для світу. Ми маємо справу з державою, яка відкрито оголошує про свої фашистські наміри. І це проблема не лише воюючої України.
