Співзасновниця проекту The Ukrainians Media Марічка Паплаускайте – одна із фіналісток Премії імені Георгія Ґонґадзе 2021 року. 

Вона заснована 2019-го року Українським ПЕН у партнерстві з Асоціацією випускників kmbs, Києво-Могилянською Бізнес-Школою та виданням "Українська правда". 

Премію вручають щороку 21 травня, у день народження Ґонґадзе; відзначають незалежних журналістів, які змінюють медіасередовище. 

"Українська правда. Життя" поспілкувалася з цьогорічними фіналіст(к)ами Премії імені Георгія Ґонґадзе Мирославою Барчук, Борисом Давиденком і Марічкою Паплаускайте.

Історію телеведучої Мирослави Барчук читайте тут.  

Марічка Паплаускайте відома своїми репортажами.

Це жанр, що вимагає особливої майстерності. Потрібно не лише добре знати те, про що пишеш, але і зблизитися зі своїм героєм: зрозуміти його, співпереживати та слухати, часом і по кілька днів.

Усе для того, аби потім на прикладі історії однієї маленької людини донести до читачів проблему, актуальну для суспільства в цілому.

Репортаж є популярним жанром у Польщі чи США, але в Україні лише набирає обертів. Більшість редакцій фінансово неспроможні відпустити журналістів так довго працювати над одним текстом, тож якщо і публікують репортажі, то радше як винятки.

Марічка ж мріяла працювати у репортажній редакції: з тривалим дослідженням теми, відрядженнями, якісними фотографіями і сильними історіями героїв.

Позаяк такої не було – зрозуміла, що мусить створити. Так, у 2019 році разом з однодумцями запустила репортажний журнал Reporters: донедавна лише онлайновий, а вже з травня – і у друкованій версії.

Поява Reporters дала шанс іншим журналістам проявляти себе та розвивати жанр, який часом може пояснити країну краще, ніж інтерв’ю чи аналітика.

Відчинити двері

Марічка обрала журналістику ще в школі. Так називався факультативний предмет, який двічі на тиждень, починаючи з 8 класу, викладали у гімназії імені Микола Аркаса, першій україномовній у Миколаєві.

Він одразу став улюбленим для Марічки – тепер пригадує, що особливе задоволення отримувала, виправляючи помилки в текстах сусідки по парті.

Сьогодні редагування є однією з важливих, і досі улюблених складових її щоденної роботи.

"Ось тобі адреса редакції. Йди туди та покажи їм свій текст", – сказала якось вчителька Віра Іванівна, відправляючи Марічку до місцевого видання "Рідне Прибужжя". Тих, хто мав хист, вона підштовхувала друкуватись не лише у шкільній газеті. 

Відтоді минуло 15 років, але Марічка і досі пам’ятає, як сильно боялася.

Редакція знаходилась у центрі міста, у старому двоповерховому будинку з великими, важкими дверима. Взявшись за ручку, Марічка все ніяк не наважувалася відчинити – страх заявити про себе справжнім журналістам паралізував. Але вона таки пересилила себе.

І не дарма – редакція взяла до друку не лише цей текст, а і решту наступних. 

Кіпіані ж вдалося

Батьки підтримали доньку і навіть подарували на найближчий день народження перший, ще касетний, диктофон.

Але для вступу на журналістику після школи Марічці забракло балів.

Натомість, завдяки науковій роботі з етнографії для Малої академії наук, Марічка могла вступити за співбесідою на історичний факультет педагогічного університету в Миколаєві.  

"Не страшно, – втішала себе студентка. – Вахтанг Кіпіані, який закінчив той самий факультет, став журналістом, значить і я зможу".

І взялася вчитися журналістиці сама. Читала професійну літературу, дописувала до місцевих видань і навіть створила самвидавну газету факультету, тираж якої за власні гроші копіювала на факультетському "ксероксі".

Її завзятість не залишилась непоміченою: на третьому курсі дівчину запросили на роботу до Агенції іміджевої політики – своєрідної прес-служби університету.

"На той момент я вже підробляла промоутером в аптеці, де мала втричі вищу зарплату. Але погодилася без вагань, бо розуміла, що це вже значно ближче до журналістики", – розповідає Марічка. 

Робота в університетській прес-службі, окрім трьох років досвіду, дала дівчині ще одну важливу річ – теплі контакти із місцевими медіа.

Тож після закінчення університету, зі своїм дипломом вчителя історії Марічка без труднощів влаштувалася на роботу до редакції місцевого новинного сайту "Преступности.Нет". Там для Марічки і почалась справжня журналістика.

Перший репортаж

"Це було пекло, – пригадує вона і сміється. – Ми мали норму – новина на сайті кожні 15 хвилин. І керівництво нас не жаліло.

Ідеш на подію? Підпиши ще кілька коментарів на потім. І не забудь, що новина з події мусить стояти у нас швидше, аніж у інших. Тож язик на плечі, фотоапарат у сумку і бігом через все місто.

Немає новин? Дзвони чиновникам, активістам, кому завгодно, шукай інформаційні приводи. Це, насправді, правильний підхід, але вижимали нас по повній". 

Робота, що починалась щодня о 8-й ранку, не закінчувалась фактично ніколи.

"А що, новин уже немає?" – запитували колеги, коли новенька збиралась додому пізнього вечора.

"Кілька тижнів поплакала, а тоді втягнулася, – говорить Марічка.

І з вдячністю згадує тамтешнього редактора Андрія Сенченка – хоч і боялася його перший час, та саме він навчив писати тексти людською мовою, перевіряти факти, шукати інформацію. За кілька місяців Марічка вже писала новини з легкістю.

Та згодом їй стало затісно в редакції. Виразно зрозуміла це, коли одного разу отримала завдання разом з колегою написати матеріал про пенсіонера на прізвище Ільченко. Той постійно виходив із плакатами на одиночні пікети до місцевих органів влади.

У новинах його називали "скандальним", і місцеві журналісти постійно очікували, що ж нового він утне, особливо коли до Миколаєва приїжджали столичні політики.

Ільченко бунтував нібито через дрібну проблему – у його під’їзді й квартирі постійно стояла вогкість через проблеми з каналізацією.

Втім, як з’ясували журналістки, публічний бунт мав глибше коріння. Коли замолоду Ільченко відмовився йти до радянської армії, його примусово відправили у божевільню.

Потім це трапилось ще раз – знову через незгоду іти в ногу з більшістю.

Марічка розуміла, що про це варто розповісти, але як? Такий текст про маленьку людину і її внутрішній світ не вписувався ані в новину, ані в інтерв’ю, ані в блог – інших жанрів у редакції не практикували.

"Думаю, якби я знала, що існує такий жанр, то цей текст став би одним із перших моїх репортажів. Але я писала матеріал інтуїтивно, як вдавалося, і чітко розуміла – мушу іще повчитися", – каже Марічка. 

Щасливі знайомства

Лист від Українського католицького університету прийшов несподівано.

Там саме почалася рекрутингова кампанія – щойно створена Школа журналістики шукала студентів для першого набору. І засновник програми Ігор Балинський особисто запросив Марічку долучитися до кола абітурієнтів.

Поява того листа довгий час залишалась для журналістки загадкою. Як з’ясувалось аж після випуску, запросити її порадив то самий Вахтанг Кіпіані, на якого рівнялася.

Вони були заледве знайомі, проте засновник "Історичної правди" запам’ятав Марічку ще школяркою, яку на одну з подій у Миколаєві привів місцевий журналіст-ентузіаст Василь Фляк.

Ця випадкова зустріч стала ще одним визначальним моментом – два роки навчання у Львові відкрили для журналістки цілком новий професійний світ. 

"Що два тижні з майстер-класами до нас приїздили найкращі журналісти-практики: як українські, так і з-за кордону.

Маріуш Щигель, Яцек Ґуго-Бадер, Вітольд Шабловський – найбільшим відкриттям для мене стала польська школа репортажу.

Великі тексти, що межують з літературою і дають можливість досліджувати природу людини – це ж саме те, чого мені бракувало!" – пригадує Марічка.  

Друга дитина

З Тарасом Прокопишиним та Інною Березніцькою, засновниками на той момент ще волонтерського медіа-проєкту The Ukrainians, журналістка познайомилась у 2015-му – через кілька місяців після народження сина.

Видання, що з’явилося після Революції гідності та фокусувалося на лонгрід-інтерв’ю з успішними українцями, саме збирало гроші на Спільнокошті на перезапуск.

Після оновлення на сайті мали з’явитись і репортажі, тож Тарас запросив Марічку допомогти із розвитком цього напрямку.

"У мене, як і в Тараса, не було ані редакторського досвіду, ані менеджерського, але ми мали величезне бажання робити якісне медіа, – говорить Марічка.

Зібрані кошти витрачали на гонорари авторам, а власних зарплат перший час фактично не мали". 

Удень Марічка бавила піврічного сина, вночі – працювала: шукала теми, авторів, правила тексти.

Мотивація, каже, була простою – створити майданчик для розвитку літературного репортажу.

Інші медіа неохоче бралися за такі тексти, а працювати у журналі "Вести.Репортер", відкритому в 2013 році за російською франшизою, для Марічки зрештою виявилось неможливим.

Йшла туди за чистотою жанру і шансом працювати із досвідченими репортерами, а натомість опинилася в редакції, яку використовували у цілях проросійської пропаганди.

Розуміла – в Україні мусить з’явитися власне, питомо українське, репортажне видання. Навіть якщо доведеться робити його самим.

Не на часі

Те, що почалося з великого ентузіазму за чотири роки таки перетворилося у спеціалізоване медіа.

У 2019-му кілька розділів The Ukrainians Media виросли в окремі видання, серед яких і Reporters, який очолила Марічка. Ще за два роки відтоді цей онлайн-журнал став помітним медіа-майданчиком. 

"Цього року один з наших репортажів номінували на міжнародну премію True Story Award. Це глобальна нагорода для репортерів і репортерок з усього світу.

Шортлист включав лише два українських тексти і обидва були створені командою Reporters", – говорить Марічка. 

Шеф-редакторка перелічує теми, які піднімає видання: від захисту прав людини до успішних кейсів громадського активізму.

Наприклад, це можуть бути тексти про ветеранів, які не можуть впоратись з пост-травматичним синдромом, жінок, які бояться розказати про викидень, бо в Україні немає культури прийняття смерті, дівчат, яких змушують чимскоріше виходити заміж, сирітство, що залишається гострою проблемою, чи перемоги українських трансплантологів.

"Ми пишемо про те, що для інших медіа часто лишається "не на часі", – пояснює Марічка.

Історія про безхатька, який вдень замерзає на вулицях Києва при -17°C, але стежить за чистотою куточка в чужому під’їзді, де ночує – не потрапить до стрічки новин. Але такий текст може з’явитися у нас, бо ця історія – про людяність.

Ми не женемося за мільйонними переглядами, натомість хочемо впливати на ставлення до тих чи інших проблем та рівень дискусії у суспільстві". 

Тексти Reporters мають свою аудиторію – команда особливо відчула це, коли торік The Ukrainians Media почали розвивати Спільноту і збирати навколо себе читачів, готових щомісячно підтримувати медіа фінансово.

Питання грошей досі лишається найбільшим викликом. Перші два роки Reporters підтримувало Посольство Норвегії в Україні, але грантове фінансування – річ вкрай нестабільна і непроста у реалізації, каже Марічка.

"Думаю, щось схоже відчувають еквілібристи: з усіх сил намагаєшся втримати рівновагу і не впасти, – жартує вона, а тоді серйозніше додає.

Ти питала про те, як я бачу себе за десять років, то відповім так: мені хочеться, щоби через роки журнал Reporters все ще існував і був самоокупним медіа, з сильною традицією, командою і колом прихильних читачів.

А я сама мала час і ресурси писати свої наступні репортажні книжки".