Коли сім років тому в активну фазу увійшло політичне протистояння Москви і Києва, сталася анексія Криму та почався збройний конфлікт на Донбасі, спровокований Російською федерацією, на поверхню відразу піднялися проблеми економічної та енергетичної безпеки України, залежної в багатьох галузях від сусіда-агресора.

Відтоді ситуація змінилася. Український бізнес став більше орієнтуватися на співпрацю з європейськими й азіатським ринком. У 2015 році «Нафтогаз» зупинив закупівлі газу у «Газпрому», замінивши їх реверсними поставками з Європи. А з 1 квітня цього року українські споживачі не отримуватимуть нафтопродукти з Росії, без надмірних проблем переключившись на альтернативних постачальників.

Хоча паливно-енергетичний сектор, на якому ґрунтується благополуччя всієї національної економіки, – один з найбільш чутливих до змін, рішення й дії української влади, як виявилося, не призводять до тих трагічних наслідків, якими лякають її опоненти. На тлі недружніх дій РФ і російських державних корпорацій у свідомості українських громадян посилюється цінність енергетичної безпеки та незалежності.

Економіка і ПЕК – важливий, але не єдиний елемент гібридної війни, яку з 2014 року веде Росія проти України. В її основі лежать постійні інформаційні та кібератаки, спрямовані проти української державності. Так, сьогодні стало відомо, що українські спецслужби заблокували атаку хакерів, яких курують російські силовики – вони намагалися отримати доступ до секретних даних вищих органів державної влади України.

У Раді національної безпеки й оборони цей прецедент пов'язали з нещодавніми санкціями проти медійного і паливного бізнесу Віктора Медведчука, відомого своїми тісними зв'язками з Кремлем.

«Сучасне захоплення – це захоплення голів, а не територій», – говорить доктор філологічних наук, заслужений журналіст України і засновник наукової школи комунікативного управління Георгій Почепцов. У 2001 році він організував кафедру інформаційної політики та цифрових технологій на базі Національної Академії державного управління при Президентові України, був її першим керівником, а зараз продовжує досліджувати еволюцію інформаційних воєн у світі і видавати книги з цієї теми.

В інтерв'ю Mind Георгій Почепцов розповів про те, як Україна може виграти в інформаційній війні з РФ, зміцнити свої тили на медійному фронті за підтримки НАТО та західних союзників. Приводом для нашої розмови також став початок роботи в Україні Міжнародного Центру протидії дезінформації, анонсований минулого тижня керівником Офісу Президента Андрієм Єрмаком.

– Георгію Георгійовичу, Офіс Президента анонсував, що в березні в Україні почне роботу Міжнародний центр протидії дезінформації, створений при РНБО, –  неполітичний орган, що покликаний посилити державу на інформаційному фронті. Актуальність такої ідеї зрозуміла. Але як зробити так, щоб її реалізація стала ефективною та продуктивною? Які можете надати рекомендації з огляду на ваш досвід?

– У цій ідеї більше складнощів, аніж можливої ​​результативності. Головна складність у тому, що відповідь на дезінформацію не може бути просто фактичною. Фейки/дезінформація несуть іншу картину світу, яка навіть точніше відображає те, що люди хочуть почути. Із цієї причини фейки поширюються вшестеро швидше, ніж правда. Навіть звідси видно, як складно правді «обігнати» фейк.

Тому є і третє – необхідність роботи на випередження. Складно спростовувати те, що вже увійшло та вкоренилося.

Є навіть такий закон, що будь-яке спростування підсилює те, що хочуть спростувати. Прямі спростування із цієї причини не працюють, а ми захоплюємося саме ними.

– Як можна буде оцінити ефективність роботи такого центру – зрозуміти, що ця президентська ініціатива успішно розвивається, а не перетворюється на чергову бюрократичну забавку?

– Ефективність все одно буде, але результат завжди запізнюватиметься. Адже сайти по боротьбі з фейками читають фахівці, а населення споживає самі фейки. Ці два інформаційні потоки розділені.

У Росії є 10–15 наративів, які вона підтримує, наповнюючи чимось додатковим. Треба працювати на випередження, створюючи власні контрнаративи.

Наприклад, Росія стверджує, що не має стосунку до конфлікту на Донбасі. Відповідь – тиражування протилежного погляду з українського боку: у вигляді інтерв'ю з військовими розвідниками, з людьми, що переїхали або приїхали звідти.

– Можете навести приклади успішної роботи подібних центрів у світі?

– Багато країн зробили це давно й навіть із невеликим персоналом – десь 20 людей. Такі центри є скрізь: від Чехії до Швеції. НАТО приділяє велику увагу цим питанням.

Але цікавий досвід мала Вірменія. Там досягли гарної швидкості реагування. Вони випереджали навіть саму негативну подію. Наприклад, виступив міністр закордонних справ однієї негативно налаштованої до них держави – вони вже записують відповідь голови парламенту, хоча сам точний текст цього негативного виступу ще невідомий. Це виявилося можливим за рахунок делегування всієї відповідальності керівнику цього центру.

– З 2014 року, після анексії Криму Росією та початку збройного конфлікту на Донбасі, ми живемо в складних умовах. Невизначеність стала нашою «новою стабільністю». Як загострення міжнародної ситуації, протистояння США, Китаю, ЄС і Росії, а потім ще й пандемія COVID-19 вплинули на інформаційну безпеку України?

– Україна для них усіх не є головним ворогом: інтерес до неї не настільки високий, як інтерес геополітичних противників один до одного. І, по суті, Україна цікава Росії як умовний ворог лише для внутрішньої аудиторії.

Телевізійні ток-шоу наповнені Україною як прикладом негативного роду. Але телевізор уже не працює. За опитуваннями Левада-Центру, 55% росіян позитивно оцінюють Україну. Причому молодь ставиться краще, оскільки телевізор вона не дивиться. Серед молоді віком 18–24 роки 66% позитивно налаштовані щодо України. І ось динаміка таких цифр теж визначатиме ефективність роботи майбутнього центру.

– Як еволюціонували за останні сім років технології, мета й методи інформаційних атак? А здатність України протистояти інформаційним загрозам? Які з них представляють найбільші ризики для нашої країни?

– Сьогодні «покоління телевізора» поступається місцем «поколінню інтернету». Розділивши аудиторію на внутрішню й зовнішню, ми повинні проводити свою політику в інтернет-комунікаціях. Цього сьогодні немає. Не впевнений, що наші сайти читають за межами країни.

Що стосується інформаційних атак, то їхня небезпека й мета – не в інформації, вони спрямовані на внесення змін до масової свідомості. Не інформація є їхньою метою, а мізки. Як писалося в перших роботах з інформаційних війн: найслабшим і незахищеним місцем на полі бою є розум солдата. І дійсно, все можна закрити бронею, крім мізків.

– Коли говорять про реформи в Україні, передусім мають на увазі економіку, у якій повинна посилитися ринкова складова й конкуренція. Інформаційна безпека та економічний успіх країн і компаній взаємопов'язані безпосередньо?

– Економічно сильна країна має стійкіший характер, їй не так страшні «укуси» ззовні. США мають безліч ліній, які їх розділяють, але загалом існує необхідна захищеність і стійкість. Російські тролі можуть виводити там людей на демонстрації (за іслам або проти, за імміграцію або проти), але система це витримує.

– З огляду на те , що Україна залишається найбіднішою європейською країною, чи можна стверджувати, що це наслідок провалу інформаційної політики та безпеки держави останніх років?

– Умовно кажучи, до слабкої країні менше інтересу. Ми б не витримали таких ударів, які роблять Росія, Китай та Іран по США, – від кібератак до боротьби з вакцинацією або втручання в президентські вибори.

– Питання безпеки перш за все асоціюються з обороноздатністю національної армії і вже потім – зі стійкістю державних інститутів, якістю державного управління, економіки, енергетичної системи, фінансів і, нарешті, здатністю країни протистояти інформаційним атакам, зарубіжній пропаганді і забезпечити просування національних інтересів у світі. Однак якщо звернутися до статистики, то збройні конфлікти трапляються у світі все рідше. Ринкова економіка й конкуренція змушують країни боротися за споживачів на нових територіях, щоб наростити свою економічну владу й силу, тоді як завоювання та підпорядкування нових територій перетворюється у витратне заняття, вкрай невигідне з погляду фінансових і репутаційних ресурсів (приклад з анексією Криму Росією – тому підтвердження). Як така нова реальність змінює уявлення про національну безпеку? Які стимули та пріоритети в інформаційній політиці допоможуть Україні вийти з кризи на новий рівень розвитку?

– Сучасне захоплення – це захоплення голів, а не територій. Сильної країни не може бути без потужної науки, освіти, культури. Але не можна розвивати все, ми не впораємося, як це вдавалося Радянському Союзу. Держава має визначити коло пріоритетів, на яких можуть бути сконцентровані інтелектуальні зусилля.

Не можна самим намагатися розв'язати всі проблеми, тим більше якщо їх уже вирішено у світі, накопичено відповідний досвід.

– Прессекретар Владіміра Путіна Дмитро Пєсков нещодавно заявив, що Росія повертатиме вплив на території України, використовуючи «м'яку силу», тобто через мистецтво й культуру. Це висловлювання підводить нас до думки, що Україні треба активно розвивати креативні індустрії: знімати своє художнє й документальне кіно, активно просувати його за кордоном, підтримувати наших письменників і художників, книговидання, переклади іноземних авторів українською мовою. Загалом максимально мобілізувати культурний фронт і не шкодувати коштів на його фінансування. Чи означає це, що збереження й посилення української незалежності лежить перш за все в культурній площині?

– Лежить і тут, і в Збройних Силах – усе це просто різний інструментарій. Є фізичний простір, але є й інформаційний, і віртуальний. Література та кіно належать якраз до віртуального, де роль відповідності реальності не так важлива, як в інформаційному просторі.

Зараз, після останнього Давосу, заговорили про контроль уяви при переході до нового етапу розвитку людства. Але це дуже складно. Наприклад, ані ми, ані, до речі, Росія, не вміємо робити, умовно кажучи, патріотичне кіно. Воно перетворюється в освоєння коштів на історичну тематику. І ніхто на ці фільми не ходить.

Де мізки нашої держави? Саме вона має ухвалювати такі рішення.

– Навколо врегулювання ситуації на Донбасі курсує багато політичних спекуляцій і сумнівних історій, які зайвий раз нагадують нам про напруженість у переговорному процесі. Не йде з порядку денного й мовне питання. Чи справді воно настільки критичне для української державності та економічного добробуту?

– Мова критична, оскільки вона виявилася головним маркером ідентичності. Все, що робить Росія, по суті направлено на посилення її ідентичності. Війна 1941–1945 років хоч давно пішла в історію, але зберігається в сучасності, оскільки працює на ідентичність. Будь-який наратив, що просувається Росією, одночасно несе ідентичність, а не лише якийсь фактаж, що ми намагатимемося спростовувати.

– Ви постійно стежите за розвитком інформаційної складової протистояння Росії та України. Які останні тренди можете виділити? Наскільки ймовірна реінтеграція окупованих сепаратистами територій? Які кроки в інформаційній політиці треба реалізувати Україні, щоб процес повернення тимчасово непідконтрольних територій виявився успішним?

– Це ще складніші питання. Вони перебувають під системним інформаційним впливом іншої сторони, причому вже давно. Приклад з Естонії. Там суміжна з Росією область хоче вакцинуватися тільки «Спутником», оскільки дивиться російські канали та чує весь час про «Спутник». Вони – російськомовні естонці та інформаційно прив'язані до Росії.

Тим, хто перебуває на території ОРДЛО, ми не можемо просто повторювати те, що говоримо самі собі. З ними тепер треба розмовляти виходячи з того, що в їх масову свідомість вклала та вкладає Росія.