Медіаменеджерка, заслужена журналістка України Світлана Остапа у нашій професії – рідкісний випадок “граючого тренера”. Зазвичай, функції редакторів й адміністраторів та, власне, пишучих (знімаючих), у ЗМІ розділені. Світлана ж поєднує журналістську працю з посадою заступниці шеф-редактора «Детектор медіа», голови Наглядової ради ПАТ «Національної суспільної телерадіокомпанії України» та членством у Комісії журналістської етики, громадських радах при парламентському Комітеті з питань свободи слова та інформаційної політики і Держкомтелерадіо, Ради з питань свободи слова та захисту журналістів при президентові України.

ВЕЛИЧЕЗНА КІЛЬКІСТЬ ЖУРНАЛІСТІВ, ЯКІ НЕ Є ФАХІВЦЯМИ, ПРИЗВОДИТЬ ДО ТОГО, ЩО ВОНИ ЗА КОПІЙКИ ПИШУТЬ УСЕ, ЩО ЇМ НАКАЖУТЬ У РЕДАКЦІЇ

- Світлано, виглядає так, що попри революції й інші епохальні сторінки, український журналістський корпус не став єдиною солідарною спільнотою. Ви згодні? І якщо так, то у чому причина?

- Згодна на 100%. Причин декілька. По-перше, у нас немає нормального медіаринку, медіа здебільшого працюють для задоволення інтересів власника, не всі журналісти розуміють своє призначення. Левова частка найпотужніших медіа, в основному телеканали, зосереджені в руках олігархів, які впливають на редакційну політику. І це видно з моніторингів «Детектора медіа», особливо в новинах, інформаційних програмах, ток-шоу. По-друге, немає потужної журналістської організації, яка би могла консолідувати більшість журналістів і об’єднувати людей саме навкруг журналістських стандартів, тієї ж етики, і боронити професію. По-третє, у нас забагато медіа. Якби всі вони працювали на ринкових умовах, то, думаю, третина, як мінімум, закрилися б як збиткові. При цьому, незважаючи на перенасиченість ринку, більше 40 вишів продовжують випускати журналістів.

Якби наш медіаринок розвивався, як у демократичних державах, медіа могли би отримувати гроші від інвесторів, але при цьому намагалися б бути самоокупними, або й прибутковими, отримуючи гроші від реклами чи передплати. Аудиторія могла би своїм гаманцем вирішувати, що читати чи дивитися. У нас же сьогодні дуже незначна кількість громадян платять за якісну інформацію.

А величезна кількість працівників ЗМІ на ринку, які часто не є фахівцями, призводить до того, що вони за копійки роблять усе, що їм накажуть у редакції, а редакція робить усе, що їй накаже інвестор.

БІЛЬШІСТЬ ЗІ СТУДЕНТІВ НА ЖУРНАЛІСТИЦІ ХОЧУТЬ СТАТИ ПОПУЛЯРНИМИ ТЕЛЕЗІРКАМИ

Я провела опитування студентів першого і четвертого курсів вишу, який готує журналістів. У відповідях вималювалася сумна картина. Більшість зі студентів хочуть бути популярними телезірками. Коли я запитала, яку зарплату вони хочуть отримувати, коли підуть у професію, найскромніші сказали про 10 тисяч, але були відповіді й про 100 тисяч. Їхнє джерело отримання інформації – в основному, соцмережі. Вони не читають якихось загальнополітичних сайтів, не дивляться новин по телевізору, навіть не є проактивними в соцмережах. Більшість зі студентів-журналістів просто дивляться YouTube, Інстаграм або читають телеграм-канали, і звідти дізнаються інформацію. Вони вже не є такими активними користувачами Фейсбуку, як наше покоління, вони не хочуть самі щось писати, активно відстоювати чиїсь права й т.д. А одна студентка, вказуючи джерела інформації, назвала тільки сайти-«зливні бачки». Людина, яка себе поважає, ніколи їх не читатиме, хіба що з метою якогось дослідження. Тобто дівчина прийшла на перший курс вчитися журналістики, а новини дізнається від Шарія, «Знай.юа», «Politeka». Для мене це, звичайно, було відкриттям. А от четвертий курс не здивував: фактично з усього курсу лише одна студентка хоче працювати далі у журналістиці, всі решта вирішили змінити профіль. Отака у нас реальність.

БАЗОВА, ОКРІМ ЖУРНАЛІСТИКИ, ОСВІТА – ЦЕ І СПЕЦІАЛІЗАЦІЯ, І РЕЗЕРВНА ПРОФЕСІЯ

- Можливо, мають рацію ті колеги, які кажуть, що журналістську освіту слід змінювати, навчаючи журналістів лише на магістерці – два роки після іншої базової освіти?

- Очевидно. Бо базова освіта, окрім журналістики, це і глибша спеціалізація, і, зрештою, резервна професія.

- Але повертаюсь до журналістських організацій. Як ви оцінюєте їхню діяльність, їхній вплив на медіасередовище?

- В Україні є кілька членських журналістських організацій. Одна у нас залишилася у спадок із радянських часів – НСЖУ. Одні її вважають совковою, інші не сприймають того, що керівництво Спілки активно підтримує проросійські медведчуківські канали. Декларується, що організація налічує 19 тисяч членів, але неодноразово ставали відомими факти, коли журналістські посвідчення отримували люди, далекі від професії. І це знецінює професію. У Німеччині, приміром, членами такої спілки можуть бути тільки працюючі журналісти, серед їхніх членів навіть пенсіонерів немає. Якщо раніше НСЖУ була суто творчою спілкою, то останні роки вона активно займається питаннями безпеки журналістів. Це добре, але, на жаль, на мою думку, вона не може об’єднати наразі всіх журналістів.

Ще є Незалежна медіа-профспілка України, яка створилася після журналістської революції на початку 2000-х, але зараз вона дуже малочисельна.

НА РАДІ З ПИТАНЬ ЗАХИСТУ СВОБОДИ СЛОВА ПРИ ОПУ ПРЕДСТАВНИКИ КАНАЛІВ МЕДВЕДЧУКА ЗАХИЩАЛИ ПОРТНОВА

- Чи можлива в принципі єдність журналістів медіа, фінансованих Медведчуком і націонал-патріотичними силами?

- Це непримиренні речі, я вважаю, об’єднати їх неможливо. Я от, наприклад, входжу до Ради із захисту свободи слова при Офісі президента. Такі ради були і за Януковича, і за Порошенка, і вони, як правило, відстоювали інтереси журналістів. Тобто, якщо виникала небезпека – перешкоджання професійній діяльності, тиск чи побиття журналістів – ради збиралися, спілкувалися з керівництвом правоохоронних органів, робили заяви. Діюча рада вперше створилася у такий спосіб, що до неї ввійшли представники і каналів Медведчука, і ті, які ці канали вважають абсолютно ворожими для України. І коли доходить справа до розгляду по суті серйозного конфлікту та реальної небезпеки для журналіста, – звучать парадоксальні речі.

- Наприклад?

- Наприклад, Андрій Портнов, обурений тим, що знімальна група «Радіо Свобода» його «переслідувала», написав у Телеграмі їхні персональні дані й погрожував журналісту Михайлу Ткачу та його колегам.

Ініціативна група запропонувала зробити заяву Ради про те, що так робити неприпустимо. Водночас інші представники ради, в тому числі від каналу ZIK, почали говорити, що Портнов – також журналіст, і його теж переслідували.

Дискусія була на світоглядному рівні, але, все ж, більшість тоді підтримала заяву на захист Ткача. Щоправда, це не завадило Портнову прийти в ОПУ і поговорити на цю тему з керівництвом Офісу. І заявити в соцмережах, що він теж журналіст, бо є ведучим каналу Медведчука і виконує редакційне завдання.

- І при цьому “збивається” з розгляду законопроєкт про медіа, який намагається врегулювати питання антиукраїнської пропаганди.

- Я за те, щоб закон про медіа був. Але багато хто не хоче міняти правила гри.

Усе просто: ми вважаємо журналістами тих, хто дотримується Кодексу етики українського журналіста, прийнятого на початку 2000-х років, і які працюють за стандартами професії. Опоненти почали викривляти нашу думку по суті, й говорити, що ми хочемо поділити журналістів на “правильних” і “неправильних”. Я повторю те, що казала з трибуни Верховної Ради на парламентських слуханнях 2019 року: “Ми не ділимо їх на правильних чи неправильних, ми ділимо на журналістів і не журналістів”. Тому що тих людей, які не виконують свою основну функцію, а лише всі вказівки власника, того ж Медведчука, я не вважаю журналістами. Це абсолютно політично заангажовані люди, які називають себе журналістами. І у нас ця дискусія триває досі.

- Що ми будемо з цим робити в умовах інформаційної війни?

- Ми не можемо зараз нічого зробити окремо в сфері медіа. Ми є частиною всього, що відбувається в Україні, того, що відбувається з Конституційним судом, того, що відбувається у Верховній Раді. Яких рішень можна чекати від парламенту, коли частина народних депутатів найбільшої фракції були на Майдані, захищають інтереси України, а частина – захищають інтереси або олігархів, або Москви. От як вони могли опинитися всі в одній фракції?

МАЙБУТНЄ НАШОЇ ПРОФЕСІЇ – ЗА ТИМИ, ХТО ВЕРИФІКУЄ І ХТО ДАЄ РОЗ’ЯСНЕННЯ ВАЖКИМ ТЕМАМ

- Цікаве порівняння журналістського корпусу з фракцією монобільшості: зібрання, де частина – це журналісти, а частина – райтери Медведчука. На вашу думку, може змінити ситуацію ухвалення закону про дезінформацію?

- Голова парламентського Комітету з питань гуманітарної та інформаційної політики Микита Потураєв мені в інтерв’ю сказав, що вони не поховали ідею Бородянського, тобто – повернуться до законопроєкту про дезінформацію, можливо, в якійсь іншій редакції. Але, зважаючи на останні події в Україні, думаю, що шансів на ухвалення цього закону мало. Ті, кому цей закон заважатиме і надалі займатися дезінформацією, писатимуть заяви куди завгодно, в тому числі й в ООН, щоб тільки цього не сталося. Тому що їм вигідно, щоб і надалі існувала така ситуація.

Законопроєкт Бородянського хотів вивести на новий рівень і питання саморегуляції медіа. І це також страшенно схвилювало медіаспільноту.

Поки що саморегулюванням займається ВГО «Комісія з журналістської етики», яка, можна сказати, стоїть на сторожі професійних стандартів. Їй скоро буде 20 років, і те, що вона досі вижила, – це вже добре.

КЖЕ розглядає скарги на порушення в матеріалах журналістів, а не на їхню поведінку. І керується в своїй роботі Кодексом етики українського журналіста.

Робота журналіста дуже важка і рутинна. Але коли ти працюєш з повагою до своєї аудиторії, даєш лише перевірену інформацію, працюєш неупереджено, – довіра до тебе зростатиме. Оце важливо.

- У цьому сенсі інформаційні агентства будуть затребувані завжди.

- Так, згодна. Те, що ви верифікуєте інформацію, – це дуже важливо. Майбутнє нашої професії – за тими, хто верифікує і має здатність зрозуміло проаналізувати великий масив інформації. Це ж не просто емоційні рефлексії та роздача епітетів. Це серйозна робота.

Ще хотіла би наголосити на ставленні журналістів одне до одного. Розділені між олігархами медіа розділили й журналістів. Все це не сприяє об’єднанню спільноти. Колись, якщо якийсь політик не відповідав на гостре питання журналіста під час пресконференції, інші колеги на знак солідарності повторювали це запитання. І тоді нас вважали силою. А зараз – розділили і володарюють.

- Коли я починала працювати в професії, це було років 30 тому, не існувало оформлених стандартів, але існували певні правила. Солідаризуватися із слабшим, подумки ставити себе на його місце, не приєднуватися до публічної критики колег по цеху, якщо ситуація до кінця не зрозуміла, не купуватися на бонуси та пропозиції сильнішого. Сьогодні у нас є стандарти та кодекси. І є інституції, які спостерігають за їхнім дотриманням, і слава Богу, бо принаймні – є кому поскаржитися. Але деколи мені здається, що хоч зараз є і стандарти, і правила, й органи, але внутрішніх шлагбаумів та совісті у представників професії стало менше. У вас немає такого відчуття?

- Є. Деякі люди забувають, що журналістика – це відповідальна професія, в якій слід бачити перед собою аудиторію, для якої ти працюєш, і перед якою ти відповідальний за кожне слово. У нас Кодекс журналістської етики з’явився тільки на початку 2000-х, а в принципі такі кодекси, правила, стандарти журналістики існують понад 100 років. Я писала про саморегуляцію в кількох країнах Європи, Японії. З 20-х років минулого століття вже були напрацьовані стандарти професії. І вони досі оберігаються саме професіоналами. Й аналоги комісій, як наша, в інших країнах теж існують. Вони набагато потужніші, тому що мають стабільне фінансування і довіру суспільства. Вони складаються не тільки з журналістів, а й із науковців, адвокатів та ін. Їхні кодекси і наш – дуже подібні. Тому що і там, і там йдеться про те, що не можна займатися плагіатом, що треба перевіряти інформацію з кількох джерел, служити суспільству, а не владі, треба дуже обережно висвітлювати події, пов’язані з дітьми й т.д.

Я НЕ СХВАЛЮЮ НЕНОРМАТИВНУ ЛЕКСИКУ ЖУРНАЛІСТІВ

- Часто звертаються зі скаргами на журналістів до Комісії з журналістської етики?

- Є періоди, коли дуже часто, приміром – упродовж виборів. Фінансування КЖЕ ніколи не було стабільним, але навіть коли його не було, ми все одно працювали, розглядаючи в рік до сорока скарг. Уточню, члени КЖЕ працюють на волонтерських засадах. Багато хто звертається до комісії й хоче «крові» журналіста, бо його образили у публікації чи сюжеті. А у нас найсуворіше покарання – це “громадський осуд”. Є ще “дружнє попередження”, і все. Тобто, якщо ми беремо справу до розгляду і вбачаємо там порушення, то це можуть бути тільки от таких два рішення. Або ми взагалі не вбачаємо порушення. Наприклад, ми не беремо до розгляду скарги, якщо нам скаржаться на поведінку журналіста, – нехай його поведінкою редакція займається. Не розглядаємо анонімні скарги і якщо питання розглядається в суді – час від часу до нас звертаються адвокати, бо хочуть використати наше рішення в суді.

- «Укрінформ» нещодавно теж потрапив у поле зору Комісії. Йшлося про одну з наших резонансних публікацій «Звідки знову ростуть “грецькі” ноги в українського Маріуполя?». Тема використання національних меншин у гібридній війні проти України, скажемо так, складна та контраверсійна. Але ми наважилися порушити її, не претендуючи на однозначні відповіді. І от отримуємо «дружнє попередження» від КЖЕ. Комісія не вказала на суттєві порушення нами журналістських стандартів, висловивши зауваження до «назви, інтонації та окремих фрагментів тексту». Що означає такий вердикт? Чи отримували інші авторитетні ЗМІ такі попередження, і чи не вбачаєте ви небезпеки в тому, що відповідальні, добросовісні ЗМІ уникатимуть складних тем, аби не отримати «попередження»? І чи не використають такі вердикти наші українські політики, як вони це вміють робити, у війні проти ЗМІ, погрожуючи «закрити, посадити, звільнити”?

- Питання про національні меншини дуже дражливе, і ті, хто за них береться, ходить по крихкому льоду. Однозначно, національні меншини не повинні використовуватися в гібридній війні. Комісія не знайшла значних порушень Кодексу етики українського журналіста в матеріалі, тому й винесла «дружнє попередження». Такі дружні попередження КЖЕ виносила й іншим шанованим медіа, наприклад, нещодавно, «Українській правді. Життя».

Не думаю, що добросовісні ЗМІ уникатимуть таких складних тем через рішення КЖЕ. Навпаки, це спонукає їх ретельніше готувати матеріали.

- З цим погоджуємось, ми внесли правки до публікації згідно з “дружнім попередженням”...

- Тож я сподіваюсь, наші зауваження та рекомендації лише зроблять вас сильнішими. Загалом відзначу, «Укрінформ» працює згідно зі стандартами, і це неодноразово також відзначалося рейтингами громадських медіаорганізацій. Наприклад, цього року, відповідно до рейтингу Інституту масової інформації з дотримання професійних стандартів, «Укрінформ» посів перше місце разом з «Українським тижнем», «Лігою», «Дзеркалом тижня» та «Українською правдою».

Щодо того, що політики можуть використовувати рішення КЖЕ для погроз і тиску на медіа чи журналістів, то тут, думаю, вони можуть наразитися на заяву від журналістів чи КЖЕ про перешкоджання журналістській діяльності. Тому що КЖЕ – це орган саморегуляції, це наш внутрішньоцеховий механізм боротьби за стандарти. І використовувати рішення Комісії як «сокиру» для відсікання голови – це, на моє переконання, перевищення повноважень. Політики іноді забувають, що мають діяти в рамках своїх повноважень, а іноді й не знають, що мають право робити, а що ні.

- Питання про журналіста в соцмережах та того ж журналіста в професійних текстах та ефірах. За етичними настановами Кодексу, журналіст не повинен допускати зниження лексики, надмірного захоплення жаргонізмами, використання елементів ненормативної лексики. Але от журналіст заходить до соцмереж. Чи має він тут бодай у чомусь дотримуватися регламентів?

- Знаю журналістів, які вживають ненормативну лексику не тільки в житті, а й у дописах у соцмережах. Колись навіть у кулуарах парламенту робила зауваження одному телекореспонденту, що його мат може проскочити й у прямому включенні. Особисто я не вживаю ненормативну лексику і проти того, що це робили при мені.

Кодекс і комісія не регулюють поведінку журналістів. До нас можуть надходити скарги на дописи журналістів у соцмережах. Думаю, що Кодекс потребує певного оновлення, тому що сучасний світ інакший. Тепер вже соцмережі називають соціальними медіа, а активних дописувачів там – журналістами. Хоча, це дещо різні поняття, на мій погляд. Ті, хто пише в соцмережах, не зобов’язані дотримуватися професійних журналістських стандартів – перевіряти інформацію, збалансовувати двома точками зору тощо. Водночас майже всі традиційні медіа тепер мають свої сторінки й у соцмережах. І це наш Кодекс не регулює.

- Про стандарти. Один лікар ургентної допомоги (швидкої) з медицини катастроф розповідав мені, що один журналіст-телевізійник просив його доповідати про всі випадки каліцтв та викликів, щоб приїжджати на подію, де пацієнт перебуває у найнепригляднішому стані. Я бачу в цьому бажання журналіста йти до кар’єри по трупах у буквальному сенсі цього слова, а що бачить у цьому член Комісії журналістської етики?

- Моя родина з таким теж зіштовхнулася. Старший син кілька років тому потрапив у ДТП. Один сп’янілий водій вилетів на зустрічну смугу й вчинив автотрощу з кількох машин. Люди постраждали, але, слава Богу, всі залишилися живі. За 5 хвилин на місце аварії приїжджає знімальна група одного з каналів і запитує: «Трупи є? Нє? Ну, поєхалі отсюда, не інтєрєсно».

- Це регулюється?

- Це регулюється редакцією. Якщо така редакційна політика, якщо їх налаштували, що вони мають робити сюжети, які вражають, то в результаті з 20-ти новин буде 19, що вражають. Питання в тому, як саме вони вражають...

- Про “джинсу”. Її стало менше?

- Не менше. За моніторингами «Детектора медіа» й Інституту масової інформації, її було менше після Революції Гідності, на президентських виборах в 2014-му році. Та восени того ж 14-го на парламентських виборах її вже стало більше. Зараз фактично та сама картина, що й до Революції Гідності. До того ж, дуже потужно використовуються не тільки медіа, а й соціальні мережі, відбувся певний перерозподіл грошей. У соціальні медіа вкладаються вже десятки тисяч доларів, і не тільки в рекламу, а й у поширення заангажованої інформації.

- Журналісти зараз часто йдуть у політику. І я раніше бачила в цьому позитиви, бо у нас плюс-мінус вільнолюбна професія, яка відстоює справедливість. Сьогодні ж мені здається, що нашу професію багато хто розглядає як плацдарм для пошуку більш пристойного місця. Ви згодні?

- Ми теж думали, що журналісти-політики будуть “нашими людьми” в політиці. Але, як показала практика, мало хто з них потім залишився “нашою людиною”. Вони стають політичними персонами, здатними до компромісів, на які не пішов би журналіст. І місцеві вибори показали, що багато журналістів із задоволенням погодилися на пропозиції й взяли участь у виборах. Це дійсно трамплін до кар’єрного зростання. В інших країнах журналісти також іноді йдуть у політику. Єдине, що після цього мало хто з них повертається в професію, бо знають, що їх не вважатимуть безсторонніми, і не довірятимуть, як раніше. У нас деякі повертаються на телеканали, ведуть авторські програми. Чи довіряють їм? Напевно, довіряють прихильники політичних сил, на які вони де-факто продовжують працювати.

- Деколи блискучий журналіст сходить нанівець у політиці, такі – втрачені для професії.

- Не лише журналісти. Наш екс-консул в Ізраїлі й шоумен Дмитро Чекалкін у програмі «Гончаренко рулить» розповів про долю одного відомого й популярного ізраїльського коміка Дуду Топаза. У його програми був рейтинг 52 відсотки. Він звик, що йому аплодують. Та як тільки він став політично заангажованим, то втратив свої програми, популярність, рейтинги – й останні три роки життя провів між тюремною камерою і психіатричною лікарнею. Врешті, покінчив життя самогубством, не витримавши критики.

Тому, думаю, журналістам, які мають велику аудиторію, варто десять разів подумати – чи йти в політику.

- Один із ризиків професійного вигорання через виснажливу роботу – алкоголь, стимулятори?..

- Звичайно, є вигорання, як і в будь-якій професії. У нас особливо, тому що дуже швидкий темп роботи, ми постійно в епіцентрі подій.

- Три революції за 30 років...

- Серед моїх знайомих кілька людей пішли з професії, зайнялися бізнесом, деякі скаржаться, що вже би пішли, але все одно працюють, бо не знають, чим їм ще зайнятися, окрім журналістики. Кожен сам має вирішувати, чим йому займатися в житті.

- Є магнетизм у нашій професії?

- Щось таке є. У мене теж були пропозиції хороших посад. Але мені так подобається репортерська діяльність, що я не оминаю журналістських акцій. Пам’ятаю в часи Януковича поїздки до Межигір’я, організовані «Стоп цензурою». Радію, коли журналісти демонструють солідарність. Приміром, коли небезпека криміналізації наклепу об’єднала журналістів і медіа різних власників, вони вийшли і спільно протестували. Під парламентом зібралися сотні журналістів, приїхали з регіонів. Їх спеціально ніхто не організовував. Однак, таких історій, щоб об’єдналися журналісти з медіа, які належать різним олігархам, – чесно кажучи, дуже мало. Переконана: поки у нас в країні не відбудеться деолігархізація, й на медіаринку, в нашому середовищі якісних змін не буде.

- Йдемо далі: як ви оцінюєте хід реформи Суспільного мовника?

- Сподіваюся, реформа вже незворотна. Четвертий рік офіційно існує Суспільний мовник, з 2017 року я у його Наглядовій раді, спочатку була заступницею, а з 2019-го стала головою. Члени НР виконують свої обов’язки на громадських засадах. Всі чотири роки у Національної суспільної телерадіокомпанії (НСТУ) – труднощі з держфінансуванням. У законі прописано, що НСТУ мають виділяти 0,2% з держбюджету, але ще жодного разу компанія не отримала кошти в повному обсязі.

НСТУ створено на базі 30 колишніх державних, в тому числі обласних, телерадіоканалів (ОДТРК), які роками не оновлювалися, в яких була застаріла техніка, роздуті штати тощо. НСТУ довелося одночасно модернізувати систему державного мовлення, оформлювати майно і землю, які роками не оформлювалися, скорочувати людей і шукати гроші на оновлення. Тільки цього року, окрім коштів на захищені статті, дали 50 млн грн на капітальні видатки, тобто – це ті гроші, за які можна побудувати студію, купити нові комп’ютери. Але, вважаю, в умовах контролю олігархами крупних медіа, альтернативи Суспільному мовленню не було. Без Суспільного не буде демократичної України.

Не забуваймо, «UA: Перший» – раніше Перший національний, ще раніше УТ-1 – це завжди був провладний канал. І тепер Суспільне дуже часто ототожнюють тільки з «UA: Першим» або з УТ-1, і це або від незнання, або щоб принизити. Як і будь-яка реформа, наша мала і має спротив і зсередини, і ззовні. Всередині компанії дехто ненавидить реформу через скорочення (було скорочено понад 3 тис. з 7,5 тис. працівників), вважаючи помилкою знищення державного мовлення під час війни. Не розумію, яким чином канали, які не працюють для аудиторії, а лише піарять і обслуговують владу, можуть допомогти виграти інформаційну війну? Ні попередня, ні діюча влада не розуміє до кінця суті та місії Суспільного. Окремі представники влади й опозиції дуже болісно сприймають програми розслідувань, які є на Суспільному, пропонуючи нас закрити. І виходить так, що уряди інших країн підтримують НСТУ більше, аніж наша влада. Дякуючи донорам, у нас усі ці роки з’являвся новий контент, частково було проведене оновлення техніки й проведено десятки тренінгів.

- Про розслідування. Їхня роль у становленні демократичного суспільства величезна, але деколи це перетворюється на цифри та думки, які не завжди кореспондуються із життям. Ви не поділяєте цю думку?

- На НСТУ виходять програми журналістських розслідувань сторонніх продакшнів – «Схеми» («Радіо Свобода»), «Наші гроші з Денисом Бігусом», фільми «Слідства.інфо», які займаються фактами корупції високопосадовців. Департамент розслідувань на Суспільному почав працювати лише рік тому. Він почав робити фільми-розслідування про такі корупційні проблеми, з якими стикаються прості громадяни. Наприклад, було знято фільм про трагедію в Дрогобичі, коли обвалився під’їзд старого будинку і постраждали люди. Така ситуація може спіткати будь-яку “хрущівку” в Україні. Як на мене, хороший фільм. Потім вийшло ще два фільми про те, як живеться пацієнтам психіатричних лікарень, і про медичні комісії, які призначають людям групи інвалідності. Це фільми про те, як люди заробляють на горі інших людей.

- А ви робите моніторинг новин Суспільного?

- Звичайно, і те, що новини Суспільного стають взірцем для інших каналів, є предметом гордості. «Детектор медіа» у 2015 році підтримав мою ініціативу – промоніторити новини ОДТРК. Моніторинги показали суцільний паркет, любування владою, порушення всіх можливих стандартів. Моніторинги, як-то кажуть, не горять, вони оприлюднені. Коли створилося Суспільне, ми провели ще кілька хвиль моніторингів, і з року в рік кількість порушень зменшувалася. Новини регіональних філій дотримуються журналістських стандартів так само, як і «UA:Перший», і канали «Українського радіо».

- Якщо б ви створювали образ української журналістики, то якими були б її головні риси? Вона була б жіночого роду?

- Мені не хотілося б, щоб вона була тільки жіночого роду. Наша журналістика повинна мати сильний характер, принципи, щоб могла сказати «ні» і редактору, і власнику, й замовнику “джинси”. Врешті-решт, можна звільнитися, якщо вас змушують робити щось незаконне або те, що суперечить вашим принципам.

Сьогодні багато відомих та популярних журналістів, втративши смак до роботи на традиційних каналах, які здебільшого набули ознак партійних, перейшли працювати в YouTube. Їхні програми/блоги дивляться десятки, а іноді й сотні тисяч глядачів. І це також образ української журналістики.

Лана Самохвалова, Київ

Фото: Юлія Овсяннікова