На адресу "Детектор медіа" надійшов лист-відповідь журналіста Володимира Бойка з приводу коментаря прес-секретаря Геннадія Васильєва Оксани Соколової на події в Генпрокуратурі 18 грудня. Друкуємо лист повнотекстово:

"Вельмишановна Оксано Миколаївно!

З великим здивуванням 22 грудня я ознайомився на сайті Інституту масової інформації з Вашим коментарем до того інциденту, що трапився 18 грудня цього року на першій прес-конференції нового Генерального прокурора. Одна з присутніх на тому заході журналісток поцікавилася, чи здійснив Геннадій Андрійович свою обіцянку подати до суду на автора статті “В краю непуганых прокуроров”, в який розповідалося про дивовижні вчинки людей з найближчого оточення Г.Васильєва. У відповідь Генеральний прокурор заявив: “Що я звернуся до суду, я не казав. Я сказав одне, що я залишаю за собою право звернутися ... Я знаю інше, що ті, хто поруч зі мною, звернулися до суду. Є рішення суду, що не оскаржене, проти автора цих статей”. Оскільки я, автор тієї статті, ніякого рішення щодо себе ніколи в очі не бачив, то, цілком природно, попрохав Генпрокурора уточнити, про яке рішення йдеться, де Г.Васильєв його взяв, якщо не був учасником процесу, а також який суд міг його винести без участі видання та автора статті і як я з тим рішенням можна ознайомитися. На запитання Генеральний прокурор відповідати відмовився, натомість прилюдно пообіцяв негайно після закінчення прес-конференції передати мені це рішення.

На жаль, обіцяного Г.Васильєвим рішення я досі не отримав, натомість довідався масу цікавого про себе з Вашого інтерв’ю Інституту масової інформації.

Дуже приємно, що Ваш перший коментар на новій посаді стосувався саме моєї скромної персони (злостивці стверджують, що я, як порядна людина, тепер маю на Вас одружитися), але неприємно те, що новий етап у своєму житті Ви почали, розповсюджуючи явну неправду.

“Особисто я, - заявили Ви представникові ІМІ - ображена поведінкою Володимира Бойка через те, що він не дочекався мене, як ми з ним домовлялися, а натомість жбурнув охороні папірець з номером свого телефону та е-мейлом . Я до останнього сподівалася, що він сам подзвонить до мене, проте цього не сталося. Це з його боку, щонайменше, неетично. Не думаю, що Генпрокурор або прес-служба мають особисто дзвонити пану Бойку, щоб з’ясовувати це питання.”

Шановна Оксано Миколаївно, колеги, які добре Вас знають, описали мені Вашу зовнішність і тому мушу запевнити, що я був би радий познайомитися з такою чарівною жінкою. Але ми з Вами не знайомі і ні про що ніколи (на превеликий жаль) не домовлялися. Принаймні, нас ніхто не знайомив. А підходити на прес-конференції до кожної симпатичної дами і питати: “Ви, часом, не Оксана Соколова?” я не став – з тим, щоби мене не прийняли за якогось маніяка. Тим більше мені дивно читати, що я не тільки Вас не дочекався, але й пожбурив охороні папірця зі своїм телефоном та е-мейлом. Голубонько, я покинув прес-конференцію, мабуть, останнім разом з двома колегами – Оксаною Лисенко й Олександром Савицьким - в супроводі чарівної білявки з довгим волоссям з прес-служби Генпрокуратури. Саме цій співробітниці, а зовсім не якійсь там охороні, я і залишив на її прохання свої координати з повною при цьому повагою та належною чемністю. Запевняю Вас також у тому, що я неодноразово намагався до Вас додзвонитися, але Ви жодного разу слухавку не брали, а працівники прес-служби ГПУ моїй біді нічим зарадити не могли. Що стосується Вашого твердження відносно того, що зняти трубку та самій мені зателефонувати є неетичним, то в такім випадку не треба запрошувати на прес-конференцію тих, спілкування з ким Ви вважаєте нижчим від свого рівня. Я розумію, що прес-секретареві Генерального прокурора не лічить особисто телефонувати якомусь там Бойку, але ж можна було попрохати прибиральницю чи двірника.

Але Аллах із ним, з отими “особистими образами”. Значно більше мене зацікавила Ваша інша фраза:

“Я, не як керівник прес-служби Генеральної прокуратури, а просто приватна особа, особисто вивчила питання стосовно цього позову до журналіста Володимира Бойка. Нам не зовсім зрозуміло, чому Бойко просить саме Генпрокурора давати роз’яснення з цього приводу та віддати йому рішення суду, адже особисто Геннадій Васильєв не позивався до газети. Це зробив Мухін Р.І – людина, прізвище якої згадується в публікації журналіста Бойка “Страна непоганих прокуроров”. Просто Геннадій Васильєв, як приватна особа, повідомив під час вже згадуваної прес-конференції в присутності всіх, що може передати текст цього судового рішення.”

Я не знав, що пан Васильєв проводив свою прес-конференцію як приватна особа, оскільки в цьому випадку не став би витрачати свій час на її відвідування. Попереджати треба. Тим не менш, якщо пан Васильєв під час своєї приватної прес-конференції в присутності приватного прес-секретаря приватно повідомив, що він має в себе якесь судове рішення щодо мене, якого я не маю, і негайно мені його передасть, то саме це йому (або Вам) і треба було зробити, а не смішити людей розповідями, що я когось там не дочекався. Урешті-решт, існує пошта.

Взагалі-то, з моєї точки зору, Г.Васильєву взагалі не треба було нічого говорити про те судове рішення, оскільки, як Ви правильно помітили, Ваш патрон не є учасником справи й ні за яких обставин (якщо пристати на букву Цивільного процесуального кодексу України) не може мати в себе те, чого не маю я, людина, проти якої, зі слів Г.Васильєва, те рішення було винесене. Обов’язком прес-секретаря, шановна Оксано Миколаївно, зокрема є передбачувати неприємні запитання та заздалегідь готувати до них свого шефа. Й їжаку було зрозуміло, що хто не будь обов’язково поцікавиться, як просувається позов проти мене, який Геннадій Андрійович проанонсував з трибуни Верховної Ради. І Вашим прямим обов’язком було порадити шефу ні в якому випадку не казати, що в нього є це рішення. Знаєте чому? Бо те рішення було виготовлено (а точніше сказати – сфальсифіковано) за обставин, які самі по собі є підставою для порушення кримінальної справи проти причетних до того людей. Заявляючи, що судове рішення проти мене знаходиться в Генпрокурора, пан Васильєв тим самим розписався в причетності до злочину проти правосуддя, що йому аж ніяк не пасує.

Але найбільше мене збентежила Ваша фраза про те, що Ви як суто приватна особа досліджували в суто приватному порядку “питання стосовно цього позову”. Оксано Миколаївно, Ви хоч розумієте, що Ви заявили? Якщо так, до будь ласка поясніть, з яких це пір суто приватні особи в цій країні допускаються до матеріалів чужих цивільних справ? Навіть Генеральний прокурор з моменту набуття чинності нової Конституції та скасування прокурорського нагляду за діяльністю судів позбавлений такої можливості. А його прес-секретар, та ще й приватним чином - і поготів.

А тепер, по суті.

Шановна Оксано Миколаївна, я ніколи ні про якого пана Мухіна Р.І. не писав і це прізвище мені ні про що не говорить. Між іншим, стаття моя називалася “В краю непуганых прокуроров”, а зовсім не те, що Ви сказали. Тому мені незрозуміло, що саме Ви “я приватна особа” з’ясовували в якогось там пана Мухіна. А взагалі-то, моє дослідження богоугодної діяльності нинішнього Генерального прокурора мало результатом цілу трилогію, перша частина якої під назвою “Прокурор “милістю божою” вийшла в червні цього року в газеті “Грані плюс”. У статті розповідалося про донецьку Компанію (прости, Господи) “Свята Діва Марія”, керівники якої неодноразово публічно хизувалися тим, що працюють “під дахом” самого Геннадія Андрійовича. Після першої публікації ще влітку Компанія подала позов до цієї газети в Шевченківський райсуд Києва, але після публікації другої статті на цю тему у вересні біжучого року – “Христопродавці з прокуратури” – Г.Васильєв наказав “Святій Діві” позов відкликати, бо узнав, що в мене перебуває величезна кількість доказів на підтвердження викладених у статті фактів. Першому віце-спікеру парламенту стало зрозуміло: якщо трапиться слухання в столичному суді і в засідання прийдуть представники преси, гучного скандалу не уникнути, тим більше, що перед очима був такий приклад, як позов В.Медведчука до Д.Чобіта за книгу “Нарцис”. Саме тому Г.Васильєв розпорядився позов відкликати, сказав головному редакторові “Грані плюс” Ю.Луценку, що претензій до газети не має, а натомість наказав своїм помічникам пошукати, хто в регіонах передрукував з “Грані плюс” ту статтю та подати до суду.

Хоча згідно з чинним законодавством за передрук видання відповідальності не несе, помічники Васильєва знайшли донецький тижневик “Остров”, що також свого часу передрукував з “Грані плюс” обидві статті, і подали позов від імені Компанії “Свята Діва Марія”. При цьому, хоча видавець газети Агентство “Фортуна” (газета не є юридичною особою і виступати як відповідач у суді не може) розташований у Куйбишевському районі м.Донецька, а сам я проживаю в Шевченківському районі м.Києва, позивач домагався, щоби позов розглядався чомусь в Калінінському районному суді м.Донецька. Урешті-решт, суддя відмовився слухати справу і передав позов до належного суду. Але слухання ще не призначалося. І ніякого рішення, запевняю Вас, не має. Саме тому я і попрохав уточнити Геннадія Андрійовича, про яке судове рішення він оголосив на своїй звітній пре-конференції. Хоча, по-правді кажучи, йому краще було б промовчати. І ось чому

Справа в тім, що всі намагання Г.Васильєва якось допекти газету “Остров” за передрук з “Грані плюс” моєї статті призвели лише до того, що газета в листопаді цього року надрукувала мою третю статтю про Г.Васильєва та “Діву Марію”, яка була вже написана саме для цього видання, і де були вміщені інтерв’ю з підполковником міліції у відставці М.Халаджі та підполковником СБУ у відставці О.Кравченком, які розповіли додаткові подробиці про те, як заробляє на життя нинішній Генеральний прокурор. У відповідь прокуратура негайно відновила проти мене кримінальну справу, а М.Халаджі взагалі кинула за ґрати, звідкіля, через скандал, що здійнявся, пенсіонера МВС довелося звільняти через два дні. Зараз скарга М.Халаджі на незаконне затримання вже розглядається в Європейському суді, оскільки донецькі судді, перелякавшися помсти з боку прокуратури, відмовилися її приймати. Окрім того, Г.Васильєв, переконавшися, що у відкритому судовому процесі справу проти газети він не виграє, а судове слухання неодмінно призведе до оприлюднення дуже й дуже цікавих подробиць з його біографії, пішов іншим шляхом. Він наказав ще раз звернутися з позовом до видання, але так, щоби видавець про це не довідався. Як я згодом узнав, новий позов був прийнятий суддею Київського районного суду м.Донецька В.Попревичем. Для того, щоби це можна було зробити, по-перше, у позовній заяві видавець газети – тобто Агентство “Фортуна” - не був взагалі вказаний як відповідач. Натомість була вказана газета “Остров”, попри те, що такої юридичної особи не існує. А з тим, щоби в редакції також не довідалися про позов та не прийшли в судове засідання, була вказана адреса “Вечернего Донецка”. Що стосується мене, то замість моєї справжньої адреси (вона Г.Васильєву достеменно відома, оскільки я є досі обвинуваченим у сміховинній кримінальній справі) була вказана адреса моєї матері. Саме моїй матері й була направлена повістка з викликом у судове засідання на 26 листопада 2003 року.

Але я якраз гостював у матері, завчасно ту повістку побачив (повістка в мене, до речі, збереглася) і приїхав до Донецька на призначений судом день. Але суддю так і не дочекався – секретар сказала, що суддя В.Попревич зайнятий в іншому слуханні. Я, трішки збентежений, поцікавився, навіщо тоді було мене викликати з Києва. Наївна секретарка сказала мені, що насправді рішення вже є і навіть зареєстровано в канцелярії, але суддя наказав мені його не давати. Я звернувся до голови суду, той сказав, що розбереться. Через день я знову був на прийомі в голови суду, на цей раз був озброєний журналістським посвідченням і диктофоном. Голова суду знову не зміг нічого сказати. Підтвердити наявність чи відсутність судового рішення та пояснити, як воно могли бути винесено ще до першого судового засідання, він також не зміг. І тому я дуже зрадів, коли нарешті на прес-конференції Генеральний прокурор вніс ясність і сказав, що рішення є і він навіть готовий мені його передати. Причини моєї радості були очевидними - маючи на руках рішення, я, нарешті, зміг би його оскаржити. Але тепер, виявляється, я не тільки рішення не маю, але навіть не можу з посиланням на слова Геннадія Андрійовича направити у Верховний Суд України запит щодо видачі мені копії цього рішення, оскільки, з Ваших слів, цю заяву він зробив як приватна особа. Тому я буду дуже вдячним, якщо Ви доручите прибиральниці з Вашої установи хоча б повідомити мені хто той позов до мене заявив, оскільки назване Вами прізвище якогось там Мухіна мені ні про що не говорить.

На жаль, Г.Васильєв замість того, щоби виконати свою публічну обіцянку та віддати мені судове рішення, яке так старанно приховується, направив до моєї матері, що проживає в Донецьку, державних виконавців з понятими. Вдома у 75-ти річної жінки був фактично проведений обшук, шукали документи на квартиру, яка належить моїй матері та моїй 8-річній доньці. Документи знайшли та вилучили. Але залишається питання - навіщо Генеральний прокурор ховає судове рішення в справі, до якої він не причетний, від мене? Можу тому що, як тільки я отримаю це рішення, то подам апеляційну скаргу і рішення буде неодмінно скасовано? А це, шановна Оксано Миколаївно, станеться неодмінно, бо закон взагалі не допускає, щоби позови заявлялися тільки до журналіста, минаючи видання, яке розповсюдило статтю. Ви розумієте, який вигляд буде мати Генеральний прокурор, якщо апеляційний суд скасує рішення, про яке він говорив на свої першій прес-конференції?

Але людина, що сказала “А”, має говорити й усі інші літери абетки. Якщо Генпрокурор заявив, що готовий негайно передати мені текст розшукуваного мною судового рішення, то це треба було б зробити. Хоча б для того, щоби не плямити мундир Геннадія Андрійовича, точніше - костюм від “Бріоні” вартістю щонайменше три тисячі доларів. А тому я прошу Вас зв’язатися з Інститутом масової інформації (сподіваюся, що рівень цього закладу гідний Вашої посади і Ви не вбачаєте нічого неетичного в такій пропозиції) та одержати мою домашню адресу. На яку й направити листом те, що прилюдно обіцяв мені Генеральний прокурор. Можете направити судове рішення на адресу ІМІ – я заперечувати не стану. Тільки прошу це робити не приватним чином, а офіційним. З указанням зворотної адреси. Це потрібно для того, щоби потім не виникало питання, де я те рішення взяв, позаяк у суді мені його не дають, а джерела Вашої поінформованості на кшталт невідомого мені пана Мухіна, просто брешуть.

З повагою, Володимир Бойко

22.12.03"